Мартін Іден - Лондон Джек (читать онлайн полную книгу txt) 📗
РОЗДІЛ XVII
Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном, і вже Мартін прасував ненакрохмалені частини.
Година по годині, з максимальною швидкістю, тривала ця виснажлива робота. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки спокійно пили прохолодні напої. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривались клуби пари. Праси нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що його пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки й визначали, чи добре він нагрівся, якимсь незбагненним чуттям, чого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержиш прас у воді зайву секунду, і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався з своєї вправності — мало не автоматичної точності, в основі якої були, здавалося, самі несхибні засади, що й у роботі машини.
Проте дивуватися теж було ніколи. Всю свою увагу Мартін зосереджував на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Всі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки його руки, плечі й десять пальців діставали накази, як замашистими, швидкими рухами посувати прас по окутаних парою стежках, по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім'явши, покласти на приймальний стіл. І тільки-но одна сорочка була готова, як уже треба було братися за другу. Так минала година за годиною, тимчасом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.
Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така жахлива, а робота така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільша давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Тут можна було думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у Мартіна не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було й згадати про неї. Тільки вночі, коли він добирався до ліжка, і вранці, як ішов снідати, вона було промайне перед ним у хвилинному спогаді.
— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.
Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратування. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайві рухи, перш ніж знов увійшов у потрібний ритм.
У п'ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові доводилося нелегко. До того ж він досі не зважувався ризикувати і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.
— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові ліфик, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.
Але Мартін нічого не присмалював — він послабив напруження м'язів, хоч нерви напружував більш, ніж будь-коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тонкими жіночими речами, їх носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них заощаджені важкою працею хвилини. Над нею гибіли цілісінький день. О сьомій вечора перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. А з десятої, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої години, до другої... О пів на третю нарешті скінчили.
У суботу вранці знов мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.
— Певно, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.
— Та ні, доведеться.
— І чого це — до дівчини?
— Ні, книжки треба в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.
— А чого не переслати їх поштою? Півтора долара туди й назад.
Мартін подумав.
— І завтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.
Воно й правда. Невтомний у праці, Джо, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долав усі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, сущий демон праці, — тепер, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і похмурий, гарне обличчя змарніло. Джо курив, і голос у нього став якийсь байдужий і монотонний. Де й подівся увесь життєвий запал, навіть відпочинок не тішив Джо.
— А з понеділка знов усе спочатку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки нема сил тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очманіти, щоб кудись їхати.
— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.
— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети переглянути. Колись я хворів на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш! Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.
Поки Мартін мився у лазні, його старший товариш десь зник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не хотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки і не доторкнувся. Був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті аж до вечері. Джо не з'явився, і, коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів, що це значить. Повечерявши, одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що він цілком відпочив. Джо все ще не було. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Ранок проминув непомітно. Мартін не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду знов узявся читати її, але дуже скоро його зморив сон.
Так пройшла неділя. У понеділок вранці Мартін уже гарував, сортуючи білизну, а Джо, туго обмотавши голову рушником, стогнучи і лаючись, пускав пральну машину й розводив рідке мило.
— Нічого не можу вдіяти, — пояснював він. — Як настає субота, так і напиваюсь.
Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалася щодня до пізньої ночі, а в суботу кінчалась о третій годині дня. Джо, без будь-якої радості зустрівши довгожданий відпочинок, знову подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав горілиць, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й почував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіла, і він був занадто виснажений, щоб відчувати її уколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром і незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в темній кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін уже заздрив Джо, який щосуботи напивався в шинку і у п'яному запамороченні забував про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.
