Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Не стріляйте, будь ласка.
Коли він обернувся з піднятим пістолетом, то дівчина вже опустила свого й не знала, як їй повестися далі. Отак йому пощастило уникнути чотирьох замахів з одинадцяти. А було й таке: убивця, якого так і не вдалося затримати, пробрався однієї ночі в табір повстанців у Манауре і заколов кинджалом його близького друга, полковника Маґніфіко Вісбаля: бідолаху трусила пропасниця, і Ауреліано поступився йому своїм похідним ліжком. Сам він спав у гамаку і нічогісінько не чув. Усі його намагання з'ясувати глибше й докладніше свої передчуття виявились марними. Передчуття з'являлися невідь-звідки, раптово, як блиск неземного осяяння, як абсолютна, миттєва й незбагненна впевненість. Інколи вони поставали зовсім буденно, і тільки коли справджувалися, він, оглядаючись у минуле, розпізнавав їх як передчуття. А часом вони здавалися дуже певними — і не справджувалися. Іноді в ролі передчуттів виступали й звичайнісінькі вияви забобонності. Та коли полковника присудили до смертної кари і потім спитали, яке його останнє бажання, він з певністю пізнав передчуття, що підказало йому відповідь:
Я прошу, щоб вирок було виконано в Макондо.
Голова суду розсердився.
Не будьте таким розумним, Буендіа, — сказав він. — Це просто воєнна хитрість, щоб виграти час.
Не хочете — діло ваше, — відповів полковник, — але таке моє останнє бажання.
Відтоді передчуття його покинули. Того ж дня, коли Урсула навідала сина у в'язниці, він по тривалих роздумах дійшов висновку, що, можливо, цього разу смерть і не оповістить його про своє наближення, бо вона залежить не від випадку, а від волі катів. Цілу ніч він не спав: мучили нариви. Вдосвіта зачулися кроки в коридорі. «Ідуть», — сказав він собі й раптом чомусь згадав про батька, котрий тієї хвилини також думав про нього, скулившись на своїй лавочці під каштаном у похмурій досвітній напівтемряві. Полковник Ауреліано Буендіа не відчував ні страху, ні туги, а лише глуху лють на думку, що через дочасну смерть йому не судилося дізнатися, чим скінчиться все те, що він покидає. Двері розчинилися, і зайшов вартовий з чашкою кави. Назавтра, о тій же порі, коли полковник Ауреліано Буендіа, як завжди, нетямився від болю під пахвами, повторилося те саме. У четвер він роздав вартовим солодощі, принесені Урсулою, й надяг чисту білизну та верхню одіж, — затісні на нього, — а також лаковані черевики. У п'ятницю його теж не розстріляли.
Річ у тім, що військові власті не наважувалися виконати вирок. Обурення, яке охопило все місто, наштовхувало їх на думку, що розстріл полковника Ауреліано Буендіа може мати серйозні політичні наслідки не тільки в Макондо, а й в усьому околі, саме тому вони запитали поради в головному місті провінції. У ніч на суботу, поки ще чекали відповіді, капітан Роке М'ясник подався з кількома офіцерами до закладу Катаріно. Тільки одна жінка, вкрай залякана погрозами, погодилася повести його до своєї кімнати. «Вони не хочуть спати з чоловіком, у котрого смерть за плечима, — призналася вона йому. — Ніхто не відає, як це станеться, але всі кажуть, що й того офіцера, котрий розстріляє полковника Ауреліано Буендіа, і всіх його солдатів одного за одним рано чи пізно заб'ють, хай вони сховаються хоч на край світу». Капітан Роке М'ясник обговорив таку можливість із рештою офіцерів, а ті — зі своїми начальниками. У неділю, — хоча ніхто цього відверто не сказав і військові ніякими діями не порушили напруженого спокою останніх днів, — усьому місту вже стало відомо, що офіцери не хочуть брати на себе відповідальність і наміряються під будь-яким приводом уникнути участі в страті. У понеділок поштою одержали письмовий наказ: вирок має бути виконаний протягом двадцяти чотирьох годин. Увечері офіцери вкинули в кашкет шість клаптиків паперу зі своїми іменами, і нещаслива доля капітана Роке М'ясника підсунула йому виграшний квиток. «Долі не обминути, — з глибокою гіркотою зауважив капітан. — Народився я шльондриним сином — ним і здохну». О п'ятій годині ранку він вибрав — теж жеребкуванням — загін солдат, вишикував його у дворі й розбудив смертника традиційними словами.
Ходімо, Буендіа, — мовив він. — Година настала.
Ах, так, — озвався полковник. — Недарма мені снилося, ніби в мене прорвались нариви.
Відтоді як Ребека Буендіа дізналася, що Ауреліано мають розстріляти, вона щодня вставала о третій годині ранку. Сиділа потемки в спальні на ліжку, що здригалося від хропіння Хосе Аркадіо, і вдивлялася крізь шпарку прочиненого вікна в цвинтарну стіну. Чекала цілісінький тиждень з тією самою потаємною впертістю, з якою свого часу дожидала листів від П'єтро Креспі.
Тут вони його не будуть розстрілювати, — казав їй Хосе Аркадіо. — Його розстріляють серед ночі в казармі, щоб не було відомо, хто стріляв, і закопають там.
Але Ребека чекала далі.
Ті тварюки розстріляють його тут, — відповідала вона.
І була так певна цього, що навіть обмірковувала, як їй
прочинити двері, щоб помахати йому на прощання рукою.
Та не поведуть вони його вулицею під охороною тільки шести заляканих солдатів, — стояв на своєму Хосе Аркадіо. — Адже вони знають, що народ готовий на все.
Байдужа до чоловікових аргументів, Ребека й далі чатувала біля вікна.
Ось побачиш, які це тварюки, — повторювала вона.
У вівторок, о п'ятій годині ранку, коли Хосе Аркадіо допив каву й спустив собак, Ребека раптом зачинила вікно й схопилася за спинку ліжка, щоб не впасти. «Ведуть, — видихнула вона. — Який-бо він гарний». Хосе Аркадіо визирнув у вікно і, охоплений раптовим дрожем, побачив у блідому світлі ранкової зорі брата; впізнав на ньому свої штани, які носив у юності. Той уже стояв спиною до стіни, взявшися в боки: пекучі нариви під пахвами не давали йому опустити руки. «Стільки мучитися, — бурмотів полковник Ауреліано Буендіа. — Стільки мучитися — і все для того, щоб врешті-решт шестеро виродків убили тебе, а ти нічого не міг зробити». Він усе повторював ці слова, і то з такою люттю, що нагадувала екстаз, аж капітан Роке М'ясник був зворушений, що він молиться. Коли солдати підняли ґвинтівки, лють полковника Ауреліано Буендіа матеріалізувалася в якусь клейку гірку субстанцію, від якої йому змертвів язик і заплющилися очі. Алюмінієвий блиск світанку раптом погас, і він знову побачив себе малим хлоп'ям у коротеньких штанцях, із бантом на шиї, побачив, як батько заводить його ясного вечора до циганського шатра, побачив лід. Коли зачувся крик, полковник Ауреліано Буендіа вирішив, що то вже остання команда загонові. З гарячковою цікавістю розплющив очі, сподіваючись уздріти сліпучі траєкторії куль, але побачив тільки капітана Роке М'ясника з піднятими догори руками та Хосе Аркадіо, що перебігав вулицю, наставивши свою страшенну двостволку, готову вистрілити.
Не стріляйте, — сказав капітан, звертаючись до Хосе Аркадіо. — Вас послало мені саме Божественне Провидіння.
І тоді знову почалася війна. Капітан Роке М'ясник і шестеро його солдатів вирушили з полковником Ауреліано Буендіа визволяти революційного генерала Вікторіо Медіну, засудженого на смерть у Ріоачі. Думали виграти час, переваливши через гірський хребет дорогою, якою пройшов Хосе Аркадіо Буендіа, перше ніж заснував Макондо, але не минуло й тижня, як пересвідчилися, що це нездійсненний намір. Зрештою їм довелося пробиратися небезпечним шляхом через гірські відроги, маючи з боєприпасів тільки патрони, що їх було видано для страти. Ставали табором поблизу міст, і котрийсь із них, перевдягшися, гуляв удень вулицями, тримаючи в руці золоту рибку й налагоджуючи зв'язки із зачаєними лібералами: наступного дня вранці ті виходили на полювання й уже не поверталися. Коли з перевалу нарешті побачили Ріоачу, генерала Вікторіо Медіну вже було розстріляно. Прибічники проголосили відважного полковника Ауреліано Буендіа головнокомандувачем революційних сил усього узбережжя Карибського моря, надавши йому чин генерала. Він прийняв цю посаду, але від генеральського чину відмовився, давши собі обіцянку не носити цього звання доти, аж поки не буде повалено уряд консерваторів. За три місяці вдалося зібрати понад тисячу чоловік, але майже всі вони загинули. Уцілілі перебралися через східний кордон. Згодом стало відомо, що вони, відпливши з Антильських островів, висадилися в Кабо-де-ла-Вела; а відразу по тому в усі кінці країни було передано телеграфом тріумфальне урядове повідомлення про смерть полковника Ауреліано Буендіа. Але через два дні ще одна довга телеграма, яка майже наздогнала попередню, вже повідомляла про підняте ним нове повстання на рівнинах півдня. Так виникла леґенда про всюдисутність полковника Ауреліано Буендіа. Одночасно надходили найсуперечливіші повідомлення: полковник здобув перемогу у Вільянуеве, зазнав поразки в Ґуакамайялі, був з'їдений індіанцями з племені мотілонес, помер в одному з селищ долини, знов очолив повстання в Уруміті. Керівники ліберальної партії, які саме тоді вели переговори про допущення лібералів до парламенту, заявили, що він авантюрист і не представляє їхньої партії. Уряд оголосив полковника розбійником і оцінив його голову в п'ять тисяч песо. Після шістнадцяти поразок полковник Ауреліано Буендіа вийшов з Ґуахіри на чолі двох тисяч добре озброєних індіанців і вночі атакував Ріоачу; заскочений зненацька ґарнізон у паніці покинув місто. Полковник Ауреліано Буендіа розташував у Ріоачі свою штаб-квартиру й оголосив усенародну війну проти консерваторів. Першим офіційним відгуком, який він одержав від уряду, була погроза розстріляти через сорок вісім годин полковника Герінельдо Маркеса. якщо він не відведе своїх сил до східного кордону. Полковник Роке М'ясник, котрий уже став тоді начальником штабу, вручив телеграму полковникові Ауреліано Буендіа з досить понурим виглядом, але той прочитав її з несподіваною радістю.
