Твори - Хвильовий Микола Григорович (чтение книг .TXT) 📗
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купували. Досить. Можна жити скромніш.
...У монастирськім саду гримнув традиційний соловей» За монастирем заграло сонце в рожеві сурми,
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре. ч
Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.
Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
III
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над монастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.
— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко... Варварушко... Ні в якім разі й баста. Ну-с...
Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага. Приспічило!
Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суетиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось...
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.
...Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
...Да, ще про Гордієнка не казав.
Добре, скажу.
IV
Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — «педантична пунктуальність»: слова Бобчинського чи Добчинського — не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому 5, завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка.
...Це з його записної книжки:
...«Підвідділ гоління» (підсумок за п’ять років) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99— у кімнаті; з цих 99-3— порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5— в отряді: цилюрник одступав з Червоною Армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчення англійської мови для ознайомлення з тред-юніонами 6 в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.
...З другої кімнати чути:
— Товаришу Гордієнко.
Він підводиться й резонно підкреслює:
— У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара підслухала:
— Варваро. Йдіть-но сюди.
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара.
...Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комунія... Тьху!
А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.
...Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П’ятий розділ пишу, заплющивши очі:
с.Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники сти^ хають — це злодії... А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки... А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив... А далі ще станція, а за нею корчма... за лісами оселі, за оселями туман... І знову чути дзвоники...
...Це ж до чого? — Так собі.
...А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував. ^
...«Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться».
...Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролітає весна, іде літо.
Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коро-стевих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати».
Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому 7„
Іванов каже:
— І в Пітері б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
— Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт 8.
...А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
— Так і треба. Буде знати, сволочишка.
В комуні «сволочишка» — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєщ в благоволєнії».
...Коли всі сходяться — гармидер.
Мура кричить:
— Ан-дре!
...А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —
— Агов!
Мура з апломбом:
— Не агов, а альо!
Всі:
—, Ша!
— Ша!
...Тиша.
Андрій голосно:
— Агов!
Комуна:
' — Агов!
Потім від телефону урочисто-натхненна промова:
— Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці..,, Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського 9 лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
— Слава!
— Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:
— Чуєш, сурми заграли.
— Слава! Слава!
„.А потім сідають пити чай.
«„.Монастирський годинник.
— Бов! Бов!
Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.
Ой буде горобина ніч! Буде!
...Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».
...Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.
Же:
— Іване! Подивись — гроза.
