Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без .txt) 📗

Була справді найліпшою товаришкою Марійки, одинока (з виїмком ще двох чи трьох старих сусідок), з якою зносилася Марія з довір'ям і перед якою не мала ніякої тайни, хоч Івоніка від часу до часу остерігав її, аби не була перед нею відверта, бо «хто мав уже раз жіночий язик, не вмів мовчати».

Але досі Домніка ще їй ні в чім не споневірилася. Була їй у кожній праці, коли б і не захотіла, щиро помічна, а коли не могла вже до чого рук прикласти, то бодай порадою і добрими словами рятувала, а се вміла Марійка цінити. За те обдаровувала її щедро молоком і хлібом, а на храм відділяла для неї окремо мисочку меду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тішилася в неї ласкою ще й через те, що доносила їй і найменшу дрібницю, яку лиш дізналася про Саву і Рахіру. А се було для неї важніше, як усе інше. Що Домніка бачила все на свої очі, не було сумніву. Григорій був її найближчим сусідом, і коли Сава хотів до нього заходити, мусив усе минати її хату.

З нею одною могла говорити одверто про своє нещастя. Домніка була мудра й хитра і вміла не лиш «промовляти» як треба, але й «мовчати».

Неначе половик, що з найбільшої висоти задержує в оці між травою захований дріб, так і Домніка слідила за молодими людьми і зносила пильно, мов бджола або та вірна собака, всі новини, дотично хлопця і дівчини, до матері, повідомляючи її про кожну появу Сави у Рахіри й інші її поступки. Часами ставала їй гризота Марійчина розрадою. Коли її лінивство й байдужість Ілії приводили іноді до розпуки, забігала до Марії з якою-небудь новиною про Саву або його дівчину, аби, впровадивши матір у їдкий настрій, насититися її гризотою і роздразненням. Вкінці оповідала їй свої клопоти і так відзискувала рівновагу. Так, нажалівшись досхочу, потішала одна одну й остерігала одна одну перед ворогами. Сказано, Домніка була найлуччою товаришкою Марійки, і була їй у радості чи в смутних хвилях необхідною людиною.

Коли Івоніка повернув із смутними звістками про Михайла та з його «знаком» на примівку, Марійка побігла ще того самого дня до своєї приятельки з просьбою, аби прийшла відмовити недугу синові.

— Поможіть, Домнічко, поможіть, душко, — просила вона, — я вам красно подякую і не зроблю вам кривди! — І Домнічка примкнула свою буду, почислила кури (перед добрими сусідами), витягнула з-під стріхи малий там захований ножик, і обі жінки махнули живенько до Маріїної хати.

Прийшовши тут, Домніка припочила трохи, а відтак вступила в сіни й під комин. Тут, саме посередині, поставила знак від хлопця (волосся) і, виконуючи руками різні рухи перед ними (вони представляли лице хорого), говорила без перерви й одностайним голосом ось що:

Болячка пухка,

Болячка з рожі,

Болячка з марини,

Болячка з лихим часом,

Болячка з гістцем,

Болячка з роботи,

Болячка з охоти,

Болячка з уроків,

Болячка з лихої волі,

Болячка наслана,

Болячка прислана,

Болячка вітрова,

Болячка польова!

Тут їй в голову не лупати,

В ухах не стріляти,

Зуби не лупати,

Кровйов не плювати,

Місця не шукати,

Але іти собі

На широкі броди,

На глибокі води,

Там їй піски пересипати,

Води міряти,

Каміння лупати,

Броди розширяти, —

Які заглибокі,

Які заширокі,

А чистого,

Божого,

Молитвенного

Михайла —

Лишити.

Як його мати на світ породила —

Аби його так злічила

Божими молитвами,

Своїми примівками,

Від бога на вік,

А від мене на лік!

Повторила се дев'ять разів, за кожним разом виконуючи нові рухи у воздусі, неначе фігури, і мов округ голови хорого, і за кожним разом щось здмухуючи і спльовуючи. Вкінці прорила в землі ножем хрест і шпурнула його далеко від себе.

Марійка не була при процедурі примовлення. Воно не було добре. Примівка тратила на силі в присутності другої особи, і її наслідки зволікалися.

Домніка опустила місце примівки і поступила до хати.

— Вже! — сказала поважно й потрохи втомлено й відітхнуга, усівши на лавці коло печі. — Як бог дасть, то йому зараз полегшає!

— Дав би бог святий! — відповіла Марійка побожно. — До всеї іншої жури причиняється ще й гризота про його здоров'я. Івоніка каже, що він дуже змарнів.

— Змарнів! — закинула Домніка глумливо. — То що, що змарнів? Таже їх тримають там, як собак! Я знаю! Спитайте його, чи він коли був ситий, відколи від вас пішов? Га! Я знаю; я була більш десяти років у місті; я не була сліпа! Я багато виділа й чула!

По хвилині бистрої надуми, під час якої її чорні очі оббігли блискавкою хату, додала:

— Я незадовго буду з ним і перекажу йому дещо від вас! З неділі, як бог дасть діждати і як мені що в дорозі не станеться і я не заслабну — бо я слаба, та лиш бог один знає, як я з отим бовваном гарую і яка я слаба — то підемо з Ілією в місто. Злагодьте дещо для нього! Спечіть кілька хлібів або малаїв, доложггь кусень сиру й масла, а як маєте солонини, то дайте й солонини; принесіть до мене, і я або Ілія передамо йому. Ілія викличе його з касарні, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабості буде жадний маминого хлібця; а там дістає три рази денно їсти або, може, лише рано й увечір. Так, так, мамцю! — тягнула з великою щирістю дальші— Зробіть, як я кажу! Злагодіть усе, а я вже візьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тішитися, бідний. Якби ви не мали часу, — додала ввічливо, — то злагодьте лише усе, а я прибіжу сюди та й поможу вам зробити. А як ні, то дайте мені муки додому. Я все дома пороблю і вже готове принесу вам. Муку могла б я вже і тепер із собою взяти, — додала байдужніше, — не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зі щирої душі, і ще як зроблю! — додала майже співучо. — У мене нема дітей, але я знаю, як мамі на серці, коли вона видить, що її дитина голодом мліє і над нею збиткуються. Я се добре знаю, і чому мені не помогти, як можу?

Марійка зворушилася тими словами до глибини серця і обтерла долонею сльози, що тиснулися їй до очей.

— Бог заплатить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна красно подякую! — відповіла так само щиро. — Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такі добрі та й спекли зо два буханці хліба й зо два малаї, то б мали поману [94] за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава віднести. Він і так має іти по світло до Мендля.

Домніка злякалася.

— Сава? — кликнула. — Ей боже! Сава не донесе до мене всієї муки. Він простісінько піде з мукою до Рахіри, та й там зроблять собі з неї празник. А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Від мене недалеко до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно і вже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та й не будемо часу тратити. Йому кожний день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! — додала, як перше, щиро і побожно. — Спустіться лише на мене!

Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:

— Село осиротіло, відколи він пішов.

Марійка хитала мовчки головою.

— Чи лиш воно осиротіло! — відповіла гірко. — Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю! — додала, підводячися з лавки. — Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! — додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще, до того, Домніку із клуночком від мамки.

Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.

— Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень ні вночі, — говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кожним її рухом. — Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний. А мені при тих словах так, як би хто студений ніж у серце всадив. А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?