Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
- А що? Де? Як? - питалися всi.
- Тут вовчик! Пiймався! - казав Денис.- Увiходьте обережно, щоб не вискочив.
Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову їх зачинили. Тодi почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.
- Шукайте в соломi! - сказав Денис.- Свiтiть лиш!
Почали розкидати солому, топтатися по нiй,- нiкого не було.
- Що за знак? - здивувалися люди.- Отже, чи не помилився ти, Денисе?
Але Денис певний був, що не помилився.
- А от ходiм туди! - сказав вiн i повiв людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а Денис одкинув верхнiй шар соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина й голова. Чоловiк лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
- Ану лиш уставай! - крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.
Той здригнувся, але не встав.
- Треба його звести,- сказав Тонконоженко i вдвох iз Денисом ухопив чоловiка пiд груди, зводячи його на ноги. Невiдомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали поставити його. Вiн стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.
- Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! - сказав Денис.- Ану-бо покажiться, паничу, якi ви єсть! - I вiн враз iрвонув йому руки вiд обличчя.
Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.
- Е-ге-ге! Та це Роман! - скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди.- Дак он хто! _Ну, вовчику-братику, тепер попався!
- Чого ви до мене причепились? - озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом.- Що я вам iзробив? Я нiчого не знаю… Я прийшов у село i тут хотiв заночувати.
- Добре! Добре! Коли ти не знаєш, то ми тобi покажемо, що ти зробив. Ходiм лиш!
Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi -до пожежi.
Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
- Пустiть мене до батька… Я прийшов до батька i заночував у клунi…
- Еге! - глузували з нього.- Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.
Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав огонь, i вона палахкотiла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течiйкою води, i та вода, нiчого не погасивши, зараз же бралася парою i зникала вкупi з димом у повiтрi. Кiлька душ чiпляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою дерево горiло, упавши купою на землю.
- Бережись! Бережись! - розкотилися серед стовпища переляканi голоси.
Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз скривилася набiк, посунулась одним причiлком униз, спинилася на хвилину, потiм страшенно затрiщала з других бокiв i провалилась наниз, усередину, розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всi боки повiяло рясним дощем величезних iскор, шматкiв горючої соломи, розкидаючи їх на людей i поза людей. Стовпище опинилося серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорнi челюстi вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись i нiчого путнього не роблячи, безсилi щось iзробити. В цю мить позад їх загукано:
- Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I, протискаючися помiж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
- Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! - почувсь крик, i люди, зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дiд Карпо став перед Романом.
- Романе! - сказав вiн, показуючи на пожежу.- Чи твiй то грiх?
- Нi.
- А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?
- _ Нi.
Враз, зовсiм з другого боку, почулися якiсь крики, i скудовчений, задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:
- Конi поведено!.. Конi!..
- Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? - озвалися навкруги.
- Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Нашi побiгли верхи навздогiн.
Люди на мить затихли. Тодi мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, i заревли вони, зашумiли - так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:
- Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим часом конi ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..
Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловiкiв мiцно держало його. Червонi вiд полум'я обличчя, повирячуванi страшнi очi, стисненi в кулак руки… ще мить - i кинулись би всi, щоб розiрвати того, хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.
Але дiд Карпо махнув рукою.
- Стривайте, стривайте!- гукнув до людей. На мить усi спинилися, а вiн знову почав питати Романа:
- Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це дiло? Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка: "Виявилось!.." Коли признається, може, не катуватимуть. I вiн промовив хрипким, здавленим голосом:
- Моє… Винен…
I враз учинилося щось незрозумiле й несподiване, щось без мiри нелюдське.
Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.
Чоловiк пiрнув в огонь, щез у ньому, тiльки страшний крик озвався звiдтiля.
Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.
Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому лютi обличчя, i дужi неминучi руки знову кинули його в пекло.
Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.
- Скаженi! Що ви робите! - скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.
Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.
- I правда,-озвався хтось,-нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.
- А що ж, помилувати його, чи як? - кричали iншi.
- Нам треба, щоб вiн своє товариство виказав, щоб гнiздо вовче видушити.
- Правда! Правда!
- Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрiйте йому панськi нiжки - поки признається…
Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорiлi чоботи, хтось розгрiб купу жару. Четверо людей ухопило недогорiлого чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогiв, але в натовпу була бiльша сила, нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з муки очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать…
- Признавайсь! Ти попереду крав конi?
- Я.
- Хто в тебе товаришi були?
- Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..
Те страшне "Пустiть!" покотилося далеко, i його почув Зiнько. Так трапилось, що вiн саме в цей час був далеко - то коло хати, то бiля стогiв, укриваючи їх мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустiть!", вiн кинувся крiзь натовп, розкидаючи, валяючи людей.
Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катiв, а Денис стояв проти його i мовчки дивився.
Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.
- Каїне проклятий! - крикнув Зiнько на Дениса.- Брата вбиваєш! А ви, душогуби! - повернувся до людей.- Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.
Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.
- Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!
I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар…
I враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто бiг сюди, мов його гнала якась надмiрна сила. Дiвчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бiгу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман пiдводився з огню… Несамовитi очi, змiнене тяжким болем обличчя, почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi руки, а з них висiла обгорiла шкура…
