Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (книги онлайн без регистрации txt) 📗

— Іди тепер якомога швидше, поки виберешся з міста, а там давай драла і мчи до плоту, немов за тобою дідько женеться.

Я так і зробив, а він за мною. До плоту ми добігли одночасно й за дві секунди вже пливли за течією в цілковитій темряві й тиші, прямуючи до середини річки; жодний з нас не промовив і слова. Я думав про бідолашного короля — як то йому там із глядачем ведеться. Гульк — аж він тим часом з куреня вилазить та й питає:

— Ну, герцогу, як ми цього разу підлаталися?

Виявляється, він і зовсім не був у місті.

Ми не відважувалися засвічувати ліхтаря, поки не відпливли миль за десять від міста. Тоді засвітили вогонь і почали вечеряти, а король із герцогом аж падали з реготу, згадуючи, як спритно вони ошукали глядачів. Герцог сказав:

— Ото бевзі, ото йолопи! Я ж знав, що перші відвідувачі держатимуть язика за зубами, аби й решта в дурні пошилася; я знав, що за третім разом вони намагатимуться нам щось прикре утнути, вважаючи, що настав час їм потішитися. Що ж, то правда, — настав їхній час, хай тішаться. Я багато дав би, щоб подивитися, чи дуже їм весело. Цікавий я знати, що вони там зараз виробляють. А втім, можуть добре побенкетувати, якщо їм заманеться — атож, живності мають удосталь!

Ці шахраї зібрали аж чотириста шістдесят п'ять доларів за три вечори. Я ще й разу не бачив, щоб такими купами загрібали грошву.

Трохи згодом, коли обидва полягали спати й захропли, Джім каже до мене:

— Чи тебе не дивує, Геку, що королі отак поводяться?

— Ні, — відказую, — анітрохи.

— Чому ні, Геку?

— А тому, що то вже таке поріддя. Я думаю, всі вони однакові.

— Геку, таж наші королі — справжні шахраї! Еге ж, ось вони хто — справжні дурисвіти!

— А я ж тобі що кажу: їх усіх одним миром мазано, щоб ти знав!

— Та ну?

— От почитаєш про них, то й сам побачиш. Наприклад, Генріх Восьмий: наш проти нього просто вчитель недільної школи. Або візьми Карла Другого, чи то Людовіка Чотирнадцятого, чи Людовіка П'ятнадцятого, чи Джеймса Другого, чи Едуарда Другого, чи Річарда Третього та назви ще хоч із сорок — усі однаковісінькі; а ще були королі за давніх часів — англи, і сакси, і норманни — то вони тільки те й робили, що грабували всіх та вбивали. Господи, та глянути бодай хоч на старого Генріха Восьмого у розквіті віку! Ото лиходій був! Щодня брав собі нову жінку, а наступного ранку наказував зітнути їй голову. І робив це так спокійно та байдуже, немов замовляв собі яєчню на сніданок. «А давайте сюди Нелл Гвін», — каже. Ту ж мить її приводять. А наступного ранку: «Зітніть їй голову!» — і вони стинають. «А давайте сюди Джейн Шор», — каже. Вона приходить. А наступного ранку: «Зітніть їй голову!» — і вони стинають. «Покличте чарівну Розамунду». Чарівна Розамунда з'являється на поклик. А наступного ранку: «Зітніть їй голову!» І кожну з тих своїх жінок примушував він щоночі по одній казці собі розповідати; й ото слухав усе, слухав, доки назбиралося тих казок аж тисяча й одна, а тоді він уклав із них книгу та назвав її «Книга Страшного суду» — добра назва, саме підходяща! Ти ще, Джіме, королів не знаєш, зате я їх добре знаю; оцей наш старий п'янюга багато кращий за тих, про яких читав я в історії. Ну, наприклад, заманулося тому Генріхові зчинити колотнечу з Америкою. Як же він до того взявся? Чи надіслав попередження? Поставив цій країні якісь вимоги? Боронь боже! Ні сіло ні впало наказав повитрушувати увесь чай з кораблів у море в Бостонській гавані, а потім оголосив Декларацію незалежності й звелів битися за неї. Такий уже був — нікому спуску не давав. Узяв він на підозру свого ж таки батька, герцога Веллінгтона. Ну, та й що ж він зробив? Думаєш, порозумівся з ним? Ні, втопив його, як кошеня, у бочці мальвазії. А спробуй десь напохваті залишити гроші і заґавитись! Що він зробить? Обов'язково поцупить! Коли складеш із ним якусь угоду, заплатиш заздалегідь і не пильнуватимеш, як він її виконує — що він зробить? Як стій ошукає. Або розтулить, бува, рота — для чого? Якщо тут же таки не заткне собі пельки, то неодмінно збреше. Он який жук був отой Генріх, їй-богу, коли б до нашого плоту потрапив той король замість наших, він обмахорив би тутешніх городян іще не так. Я не скажу, що наші — безневинні ягнятка; вони теж добрі зухи, якщо правду казати. Проте вони ніщо, як порівняти до того старого пройдисвіта. Я одне скажу: король — то король, що ти з ним поробиш! А загалом усі вони паскуди, та й годі. Такими вже їх ліплено.

— Проте, Геку, саме від нашого так і смердить.

— Ет, усі вони такі, Джіме. Від усіх королів смердить, нічого не вдієш; принаймні історія ніякого порятунку не підказує.

— А герцог, так отой більше на людину схожий.

— Еге ж, герцог — можливо, що й так. Однак між ними невелика різниця. Така сама погань, хоч він і герцог. Коли він нажлуктиться, хоч як ти на нього роздивляйся, а від короля не відрізниш.

— А хай їм дідько, Геку! Я не від того, аби й цих спекатися. Мені й ці вже у печінках сидять.

— Мені вони теж насточортіли, Джіме. Та коли вже сидять вони нам на каркові, ми не можемо забувати, хто вони такі, і маємо з тим рахуватися. Часом так мені пече, що немає й одної держави на світі без королів.

Не було ніякої потреби пояснювати Джімові, що ці шахраї — ніякий не король і не герцог. Нічого путнього з цього не вийшло б, а крім того, так воно й було, як я казав: ніяк не відрізниш їх від справжніх монархів.

Я ліг спати, а коли надійшов мій час ставати на варту, Джім не збудив мене. Він часто так робив. Коли я прокинувся удосвіта, Джім сидів, похиливши голову між коліна, і тужив, і плакав. Я вдав, що нічого не чую й не бачу. Знав, у чому справа. В такі хвилини він сумував за своєю дружиною та дітьми, покинутими напризволяще, і його огортала печаль за рідною домівкою; він досі й разу не розлучався із своєю родиною; і я вірю, що дітей і дружину він любив так само, як і білі люди. Може, кому здасться, що це неприродно, але я певний, що Джім таки справді нудьгував. Він часто ночами, думаючи, що я сплю, починав тихенько плакати, примовляючи:

— Безталанночко моя, Лізабет! Сердешний мій Джонні! Ой лишенько, недоленько тяжка! Ніколи я вас більше не побачу, ніколи не побачу!

Джім і справді був добросердий негр. Цього разу я все ж наважився поговорити з ним про його дружину та діток, а він мені й каже:

— Так мені зараз прикро стало!.. Почув я допіру на березі чи то гуп, чи то хлюп, та й нагадав собі, як я одного разу покривдив був маленьку мою Лізабет. Їй ледь-ледь минуло тоді чотири роки, і напала на неї скарлатина, ще й цупко так причепилася до дитини; поволі Лізабет одужала і якось стала біля мене, а я й кажу їй: «Зачини-но двері». А вона й не поворухнулася. Стоїть собі та всміхається. Це мене розлютило, і я знову кажу, та так ото голосно, аж кричу: «Чи тобі позакладало? Зачини двері!» А вона стоїть собі та всміхається. Тут мені й увірвався терпець! Я як гримнув: «Стривай же! Я тебе навчу слухатись!» Та як лясну її по голові, аж поточилася дитина. Тоді я пішов до другої кімнати й хвилин із десять перебув там; вертаюсь назад, а двері, як і були, незачинені. Дитина стоїть на порозі, голівоньку похилила й плаче, а сльозинки дрібні додолу капають. Отут я аж скипів — така на мене лють напала; аж раптом — двері ті в нас надвір відчинялися — раптом зірвався вітер і — грюк! — торохнув дверима простісінько поза спиною дитини, і, боженьку милий, дитина й не рухнулася! Мені аж дух затамувало, і я відчув у себе всередині щось таке… таке… навіть не знаю, як і сказати. Я нишком підкрався, а сам увесь тремчу, круг неї обійшов навшпиньках, прочинив двері, головою майже притулився до дитини — і все те тихо-тихо, ледь чутно, а тоді як скрикну на всю горлянку: «Агов!» А вона й не поворухнулася! Ой Геку, як же я тоді заплакав, підхопив її на руки, пригорнув до себе та й кажу: «Ох, дитинонько ти моя любесенька! Господи боже ти мій великий та милостивий, прости безталанному старому Джімові, а сам він зроду собі цього не подарує!» Ох, вона ж оглухла, Геку, зовсім оглухла, а я ж її так скривдив!