Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Коли в 60-ті роки бракувало соціального ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціальних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціальних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.
Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціальної приналежности, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтелігент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.
— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.
— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, — що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!
Громадської української думки в 50-ті роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.
Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою — таке образне самоуявлення Кулішеве. Миколаївська епоха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючись, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20-30-х років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40-ві роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40-х років (Гуревич 3. — С. 95).
Куліш не відчуває своєї залежности від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропагує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив із суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.
— Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/ІІІ—57).
Української громадськости немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50—60-ті роки для того, щоб створити українську громадськість.
Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.
В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськости, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.
П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України — «безглузді».
Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться. Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величного прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10, 15, 100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.
— Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857,— маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але, загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.
Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.
Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.
Розрив із суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.
— С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853,— мы разлучены огромным неравенством состояний, мест, возглядов на вещи.
Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, зневажливе ставлення до оточення. Він рвав із сучасністю, щоб творити прийдешнє.
В. Коряк (Українська література. — 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літератури. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певний клас, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.
Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференційованість, приналежність Куліша до «середнього класу» — все це обумовило недостатню чіткість соціально-політичних поглядів Куліша, його вагання, ухили, політичне та ідеологічне угодовство.
Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусив писати анонімно або ж під псевдонімом «Микола М.».
Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леонтія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.
Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з думками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює.
Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу манеру нашого письменника.
У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редакції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» — це «українські легітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в завірюхах революційної хуртовини залишаються вірними синами «престола и отечества» і в своєму вірнопідданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».
Звичка до компромісів, опортуністичне пристосування до політичної ситуації, постійне писання листів і прохань до III Відділу, до Орлова й Дубельта, цей стиль навмисних і натягнуто-перебільшених упевнень у своїй благонадійності позначився й на Кулішевій творчості.
«Офіційно» головний герой Кулішевого роману, боярич Олексій — легітиміст, прихильник царя Бориса, «неофіційно» — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й незалежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у самозванця, а ще й рятує «Димитрія» від небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з’ясувати для цензури появу Однорога в бунтівників простим випадком і тим захистити себе від можливих закидів та обвинувачень у неблагонадійності. Наміри в Куліша найкращі. Що ж він може зробити, коли події були такі неблагонадійні? Куліш шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Однорога шифрована й псевдонімна, як псевдонімний сам автор.
Із розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе не тільки спосіб захиститися від цензури, а й спосіб творчости. В основі його творчости, як і в основі творчости кожного романтика, лежить розлад між замислом і виконанням, між мрією і дійсністю, між особою і середовищем, думка про невтіленість мрії й недосяжність Далекої й Невідомої.
