Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Чубинський глянув на жінку. Вона сиділа витягнена і прислухалась. На блідому обличчі застиг вираз наляканого птаха.
Ті зачинені вікна справді дратують. Що там за ними, на вулицях, на тих невідомих річках, якими пливе чужий тобі народ, що кожної хвилі ладен розіллятись морем пристрасті та затопити береги?
Раптом щось грюкнуло в віконницю.
Пані Наталя аж підскочила на стільці.
На хвилину всі заніміли.
– Ну, чого ти жахаєшся? – розсердився пан Валер’ян. – Певно, діти, пустуючи, зачепили віконницю, як се часто буває, а ти зараз не знать що подумала…
З кухні вбігла Варвара.
– Що сталося, Варваро? – налякалась пані Наталя.
– Панич Горбачевський прийшли… Вони через двір зайшли до кухні.
– А-а!.. нехай заходить, нехай… – Студент Горбачевський уже вихилявся з-за спини Варвари.
– Що там чувати, розказуйте!.. – привітався до нього господар.
– Здається, погано. Цілу ніч, кажуть, у Микитки був чорносотенний мітинг. Пили і радились, кого мають бити. Насамперед буцім поклали знищити «раторів» та «демократів»…
– Ах, Боже…
– Ви не лякайтесь, пані… може, нічого й не буде. На вулицях якийсь непевний рух. Бродять купками по три-чотири… Обличчя сердиті, суворі, а очі хижі, лихі, так і світять вогнем, як вглянуть інтелігента… Дайте мені чаю…
Пані Наталя тремтячими руками налляла склянку чаю і, розплюскуючи по дорозі, подала студентові.
– Ну, що ж далі? – питався пан Валер’ян, зриваючись з місця та бігаючи по хаті.
– Спасибі. Пройшов через базар. Народу багато. Там роздають горілку. Ідуть якісь таємні наради, але про що говорять – трудно сказати. Чув тільки кілька фамілій: Мачинського, Залкіна, вашу…
– Ах, Боже…
– Ви не лякайтесь. В неділю звичайно більше народу і п’ють горілку… Чи не можна попрохати хліба? Спасибі. А все-таки дивуюся, чому ви не виїхали на сей час з города?
Біжу оце до вас – бачу: віконниці зачинені, значить, нікого нема, забіг тільки поспитати – куди й чи надовго, – аж ви тут сидите собі… Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте…
– От бачиш. Чи ж я не казала, чи ж я не благала його – поїдьмо куди, заберім діти… – мало не плакала пані Наталя, притискаючи руки до грудей та дивлячись на гостя благаючим поглядом, як тоді на чоловіка.
– Ет, що тепер про се говорити! – роздратовано скрикнув пан Валер’ян і далі бігав по хаті. Він курив папіроску за папіроскою і розбивав головою хмари синього диму, що повзли за ним довгими хвилями, як туман в горах.
– Ах, що робиться… що тільки робиться…
Се говорив хтось інший, високим жіночим голосом.
Всі обернулись до дверей з кухні, звідки, впускаючи на мить світло, влетіла в столову маленька кругленька жінка. Шапочка з’їхала в неї на бік голови, руде волосся розтріпалось і палало, наче вона принесла на ньому пожежу з вулиці.
– Ах, як тут темно. Де ви? Де ви? – Вона ні з ким не привіталася, підбігла до столу і впала на стілець.
– Мої милі, мої дорогі… ви ще живі? А я думала… Вже почалося… Юрма ходить по вулицях з царським портретом. Я тільки що бачила, як били Сікача…
– Котрого?
– Молодшого, студента… Не зняв шапки перед портретом. Я бачила, як його, уже без шапки, червоного, в подертій тужурці, зігнутого вдвоє, кидали з рук до рук і всі били. Очі в нього такі великі, червоні, божевільні… Мене обхопив жах… Я не могла дивитись… І знаєте, кого я бачила в юрмі? Народ… Селян… в сірих святних свитах, в великих чоботях, простих статечних хліборобів… Там були люди з нашого села, тихі, спокійні, працьовиті…
– То гірший елемент, Тетяно Степанівно, – обізвався студент Горбачевський.
– Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п’ять літ учителюю в тому селі… А тепер втекла звідти, бо мене хотіли побити: то стара, дика ненависть до пана, хто б він не був. У нас усіх зруйнували. Ну, ще там багатих… Але кого мені жаль, то нашої сусідки. Стара вдовиця, бідна. Один син у Сибіру, другий в тюрмі сидить… Тільки й лишилося, що стара хата та сад. І от знищили все, розібрали хату по брусові, сад вирубали, книжки синів подерли… Вона не хотіла прохати, як другі. А деякі виходили назустріч юрмі з образами, з дрібними дітьми, ставали на коліна в грязь і благали цілими годинами, руки мужикам цілували… І тих помилували…
– Ах, жах який, – шепнула якось механічно пані Наталя.
Вона все ще сиділа витягнена, напружена, немов чогось чекала.
– Тс… цитьте… – нетерпляче перебила вона розмову.
З вулиці донісся далекий галас.
Усі замовкли, обернулись до вікон і, витягши шиї, завмерли в увазі.
Шум немов наближався. Було в ньому щось подібне до далекої зливи, до глухого урчання звірів. «А-а-а… а-а-а…» – одбивали високі стіни змішані згуки, і тут десь близько почулось тупотіння ніг по камінню вулиці.
– А, підлість… підлість… Я йду на вулицю… – стрепенувся Чубинський і забігав по хаті, чогось шукаючи.
Але на нього накинулись всі. Вони кричали на нього притишеними, зміненими голосами, що він не повинен виходити, бо його тільки шукають, що там він нічого не вдіє, що не можна кидати жінку й діти. Жінка казала, що вмре без нього.
Тим часом галас зменшався і скоро затих.
Тільки налякані діти плакали в кутку, хлипаючи все голосніше.
– Варваро! Варваро! – гукав пан Валер’ян. – Заберіть дітей у другу хату, втихомирте як-небудь…
Ввійшла Варвара, важка, спокійна, з червоними, голими по лікоть руками, і заговорила до дітей так, що вони зразу замовкли. Вона обняла їх тими грубими голими руками і забрала до себе.
В столовій теж стало спокійніше.
– Які ви щасливі, – обізвалась Тетяна Степанівна, – маєте таку славну наймичку.
Пані Наталя зраділа, що знайшла хоч один ясний пункт серед тих страшних подій, на якому можна спочити.
– О! Моя Варвара золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна. І, уявіть собі, бере всього-на-всього три карбованці на місяць…
– Добрий характер має, – додав пан Валер’ян. – Четвертий рік служить… Ми звикли до неї, вона до нас… І дітей любить.
Поговоривши на ту тему, гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона, властиве, прийшла. Їй здається, що панові Валер’янові після його промов на мітингах небезпечно сидіти вдома. Лучче б перечекати сей лихий день десь у сусід, в певному місці.
Горбачевський перечив. Навпаки, лучче сидіти вдома, не з’являтись на вулиці. Квартири їхньої добре не знають, бо вони недавно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.
– Ні, ні, я лишуся вдома… Що буде, те й буде… – заспокоював їх на прощання Чубинський.
Чоловік і жінка лишились самі. Він бігав по хаті серед хмар з диму, немов хотів розбити неспокій.
Пані Наталя сиділа пригноблена.
Нарешті Чубинський сів біля жінки.
– Ну, не турбуйся ж так дуже, – заговорив він до неї, намагаючись бути спокійним. – Ніхто нас не зачепить… От погукають трохи та й розійдуться…
– Я… я спокійніша… Ти не звертай уваги… так, трохи нерви… Я теж гадаю, що нічого не буде…
Вона ледве здержувала себе, щоб не тремтіти.
– Я певний, що хуліганів мало, народ не піде за ними…
– Та-ак, певно, що хуліганів…
– …І не дійде до того, щоб проливалась кров…
– Ах, Боже!.. певно, не дійде до того, щоб…
Тепер, коли вони лишились самі, без людей, в сій темній хаті, оточеній чимсь грізним і невідомим, та намагались скрити в розмові один од одного свої думки і свій неспокій, тривога зростала, збиралась круг них, немов гримлячий газ.
Бо чи ж він годен опертись сліпій злобі дикої маси, яка не знає, що чинить, він, беззбройний!
Вона те знала.
Ну, а коли прийдуть до них? Що ж, коли прийдуть, вони заставлять двері меблями і будуть захищатись до краю. Вони забарикад…
– Дзень-дзелень… дзень-дзень!
Сильний, різкий дзвінок вдарив у передпокої.
Чубинський аж скочив.
– Не ходи… не одчиняй, – благала пані Наталя, заламуючи руки.
А дзвінок скакав, хрипів, казився.
