Осінь патріарха - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги без сокращений txt) 📗

4

Він уникнув стількох підводних каменів та земнихнебезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що внаші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами. Апроте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не бувзабобонний, - хоч і самі собі не дуже вірячи, - в глибині душі такисподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смертіріки потечуть назад, і їхній намул заб’є джерела, з неба лине кривавий дощ,кури знесуть п’ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, ботоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі тінечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний,брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодняпоказували його так, ніби час застиг, - на передньому плані, в мундирі зп’ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльногой нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щоднябачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам’ятники абогромадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, - чи головував на урочистихзборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минуломустолітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливоїсмерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, апоточні державні справи і далі йшли самі собою - за інерцією, виробленою рокамийого безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці,крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, - аскільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачилизелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачилилампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель ізсонцезахисними шибками - колись тут були міністерства, орди бідняків захопилиці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнувавущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизудимуюче місто, побачили обрій, який з’являвся на мить у спалахах блідихблискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без нього в його неосяжній імперіїмалярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій,захланно обгороджених колючим дротом, - тут плодилися без ліку корови чудовоїпороди, які народжувалися зі спадковою міткою - президентським тавром.Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третюпояву комети, - більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність,яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звичкидревніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, якурядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, зострахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже дотаких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крімнього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїнминулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкінемічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, знакрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковийзнак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовціповинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах,прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них:“прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого зчасів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, щойого пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїхтайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і самвиспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, нездогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше йгірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, -і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів,заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, якіспівали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Малохто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити вплетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінкупід навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, якдержавний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках -папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власнихпанчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задністіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїйбезсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні,посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибумантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старийпень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги,усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чувїхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносивморський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але нечув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдинезв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів проминулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонивсявід державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм вінопирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукавбезлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповіднихзаписок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніхспоминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святийЗахарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитувавйого ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йомудалеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики,- я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто роківтоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, непам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохибільшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам,полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, колизаписував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!”- і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково,застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, якаще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “ЛетісіяНасарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила йогочитати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепервоскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державнийстяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першоїдами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежалапід білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твогоподатливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди,твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстокихчернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які буличудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скиньчоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “знімиремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю табандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тількизаради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні післяЛетісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записувавсвої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу,а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи внайпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хтотакий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали вйого схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насареновислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин пройого матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираючамати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, щовона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака підтамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати,яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки їїсамотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що таму мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вонастягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійнимивиразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинкичервів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державноїтаємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельновиконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданийвишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощівлади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні,суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили,що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східнаболячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той,хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись упалаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був самгнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелівпривезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволенобуло ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїмисільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату,палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішовод конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, тамжовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькимибальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявсячарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він,зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертювідкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу:розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням;розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько;згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючикапелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали надбурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку впідворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, щоправе яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав,а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вонапоказувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарнихліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту;люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештоюдитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки однаворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а цезначить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..”- та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб неворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекрученняісторії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав їїзаснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простираделнашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік іпритуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я -це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем,офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, алеоповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетенібрехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й тірозбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючув свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок,неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні вкорівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть занайгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але вінперестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людськимбрехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч укімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її миломз найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосомвіддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “невищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він,змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд,матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок ізгнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, -заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, списпокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка іненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у їїнескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють,яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопилайого душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тишапередранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже недихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердючетіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєїматері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного слідузарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обохбоків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря вкімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли тепростирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що йспершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном,нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієївеличі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши двериматак, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонилидзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, ікожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце,приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосовірозуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся БендісьйонАльварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світунастав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, якіпам’ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів,ми знали певно, що ніколи вже не був вінтакий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навітьколи давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив йогов скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннямипогребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всіговорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ йогорежиму, - і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володарякого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, покийого дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями вдомовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смертібільше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистоїпроцесії по всьому його царству, аждо найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі -вшанувати пам’ять його матері; тіловезли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, - і так до самогоплоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазніюрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану всутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісномумонастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупкаптахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, - ворота святинівідчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селахоблави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, увеличезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів вурочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” - співали диякони,“мир праху твоєму!” - виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань,черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіопродавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільськихпивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, - настала неділя, віднині йназавжди, - свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів,через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином,якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, - недавала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падавнепритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’яв містах, біля підступного, незбагненного моря, - вона боялася віце-королів,боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона всязатремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац - дім влади, роздивляючисьйого крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьомудомі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі,мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю?в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” -зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадотим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотянихвипарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітровоїпустелі, в індіанських селищах, - домовину з її тілом заносили до найкращогодому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вонабула вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який їїпримусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще - вперше і востаннє в своєму житті- вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати вруці шовковий тюльпан, - “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить наподолі”, - і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів,зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом ізтрупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, - покійниця таки була схожана свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли,тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору зповік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання,здавалося, що його тільки вчора одягли, - стежили, щоб завжди був свіжий вінокіз квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливоїнареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, - “щоб у цьомуборделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа насвій портрет, матусю!” - щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку йдовіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви,де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплавз дерев’яним колесом, - він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березізустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давніславетні часи: “слава герою! - гукали вони, - слава поборнику справедливості!”- вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хтогарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні,щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні костівизначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зішматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованихдзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатямивентиляторів старезного прогулянкового пароплава.  що довгі місяці плив поміж примарних островів,намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, деквітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу,дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сільрозчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мійгенерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвітаконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з наспобачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що навиду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби витільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - якплодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушенихвласним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво;скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали нашматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликатицілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавоюсунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа йогоматері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи:людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки,на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в однустрахітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків,які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхньогогуркоту аж земля двигтить, - та ви й самі можете не почути звідси, мійгенерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, вякому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя БендісьйонАльварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовинуюрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потікпалаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніжсьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадоповерталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, яквступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколопросякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися:він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося провіце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього небуло в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожилитвого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічнихстрахів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, дене вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягаремзолотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельвичерез усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було підкупою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок -дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурокнемовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися внайближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвиляхруйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав,де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, іне мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви БендісьйонАльварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коливін, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові,ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живефедерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала впередтільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; алесьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло БендісьйонАльварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, якіспустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніжсарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилисянаші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале,погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, вінвийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою нарукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізаціїсвоєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості;він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив досебе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція піднавісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючисьбілим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячогошоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав наспеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, якийраз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками:нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляконамагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своємуплетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само,як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій,старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок ФомиАквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світміняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині явірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, щойого кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєюготовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своєпрохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшенимичутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією абомузичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицеюпроносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло,яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те,що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить набоці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого слідустарості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, вінвдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збудженіподихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючипростирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунційпридивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати брудтлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, заінтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника інавіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власніочі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарномумісті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очівід простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, щозображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господанашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельмивмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливостівашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: вичуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хібащо вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотнолише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вамсказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тутнічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старийвтупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатськогомовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, навласні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в цепростирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, іцілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вамще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, нестуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд,панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слівляже на вас, - я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете:віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..”Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навітьдля того, щоб поїсти, - лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього,відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, - думав, щото теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але службаохорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкупленихфанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музейісторичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витяглиголого на вулицю, - “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” - та він і не ворухнувся в своєму гамаці, аніоком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговимрайоном, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза дівоватиканська, ти скоро вже розродишся?..” - і лише коли нунція ледь живогопокинули на базарному звалищі, вінзвівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучипавутину, яка з’явилася за час жалоби, - на рукаві в нього й досі була чорнапов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт,дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, депропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками,які здіймають руку на велич нашої вітчизни, - “і хай сам папа затямить раз іназавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зісвоїм перснем, а тут я - це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Цевплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадобуло поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головномунефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли звівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славилимир і господа нашого, а в цей час вінприймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижниката оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”,якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб незосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”,- сказав він, не відпускаючи рукисмаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любивжиття, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, -“так само, як і ми, мій генерале!” - отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері -ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи небуло нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило бнезаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, - “вся вітчизнаваша, панотче, все до ваших послуг!” - ясна річ, усе було до його послуг: військанавели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанкувишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показатимолоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святогоВітта - тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими;прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, - вони розказували, як БендісьйонАльварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хторозшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїхутоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, - вони посходилисязвідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашенийаркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сераУолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховувавїх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, - спітнілий, вінбезперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихативід диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючикожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, тойставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, - одне слово,всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач - до кабінетузаходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти,панотче”, - починав він, - “у мене були сухоти”, - записував еритреєць, - “атепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер осьтільки гляньте!” - “я був імпотентом”, - записував еритреєць вічним чорнилом,щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, - “в мене бувживий звір у череві, панотче”, - “в мене був живий звір у череві”, - безжаліснозаписував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами,припалюючи щоразу нову од недогарка, - “сидить розхристаний і смалить, -справжній мужчина, мій генерале!” - “еге ж, - згоджувався він, - справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” - асвященик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, - щоб не гаятичасу, - і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив упершу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, -сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони,руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли втемряві, сьорбав юшку просто з миски, - “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..”- свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возятьна продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій- “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, доСантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, довсіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж довранішньої зорі, панотче, - згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі,коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в доміМатильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайтеакулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, - оце життя, панотче!” - “атож,хлопці, кляте життя!..” - “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наченародився у Кварталі Собачих Бійок!..” - він ганяв з ними на пляжі м’яча,вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще відних, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за по