Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Микола Гоголь став основоположником української міфологічної фантастики. В українській літературі створилася ціла школа міфологічного оповідання, яка зробила вплив і на російську, і на польську, і на білоруську тогочасну прозу. Оповідання Гоголя часто перекладалися українською мовою. Михайло Обачний (Косач) і Леся Українка переклали два його твори — «Запропаща грамота» і «Зачароване місце». Вперше надруковано: Вечерниці (Оповідання М. Гоголя). Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки. Львів, 1885.
ЗАПРОПАЩА ГРАМОТА
Так ви хочете, щоб я вам розповів про діда? — Добре, чому ж не потішити оповідкою!
Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич — дід або прадід, — ну, тоді І рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мов би сам усе те робиш, — неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі… Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі, — зараз: «Хома Григорович, Хома Григорович! а нуте, яку-небудь старовинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» та-та, та-та, та-та, — і почнуть, І почнуть… Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укриттям, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух. Дряпне об горщик миш, сама як-небудь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було; чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі! — Що ж би таке розказать вам? Одразу і не наверзеться на думку… Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он і слово-титлу поставити. В свято одчеше було апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять, — в одну жменю можна було б усіх убгати. То ж то нічого і дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся дідові мало не в пояс. — Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимось до цариці грамоту; тодішній полковий писар — от, лиха година його знає, прозвища не згадаю… Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок… знаю тільки, що якось чудно починається те мудре прозвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу, і зняв за собою таку куряву, неначе п’ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був в Конотопі. На ту пору там був ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Тільки ж, як була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як отой снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дроб’ю та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями… Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почали потроху ворушиться: жидівка почала бряжчати пляшками, дим посунув подекуди кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, штани, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках, мов той вихор; торкне рукою по кобзі, по всіх струнах, та зараз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. — От, як зустрілись, слово по слову, — чи довго пізнатися? Почали балакати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Напійка почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!
От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало кишок не порвав од сміху. Тільки ж в полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!
«Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!»
— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!
«Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!»
— Гей, гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! — сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не поспіте однієї ночі! Не видайте! Вік не забуду вашої ласки!
Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця з своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.
Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе сунувся назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. В ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покой — он — по?. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі — та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів всі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги… Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло… Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки стали, як цурупалки, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема… Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней — ні свого, ні запорожцевого! Що б то за знак був! Нехай запорожця взяла нечиста сила, але хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, — думає дід, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки— і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гостинець гетьманський! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхнулось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дід добирати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Другі додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не був щедрий на слова, і коли б дід не поліз у кишеню за п’ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним. «Я навчу тебе, як знайти грамоту», — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці полегшало. «Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, — щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять із своїх шатрів кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки— знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди… Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені… Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять». Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.
