Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

- Це вишк­вар­ка, а не Оникій! Побіг, не­на­че йо­го хтось впік га­ря­чим залізом. Нацвірчав пов­ний са­док, як цвіркун, та й май­нув! Знай­де­мо пасічни­ка. Не один пасічник в нас у селі, - обізвав­ся дід Гри­цай.

Дід Оникій дре­ме­нув че­рез се­ло і пішов до од­но­го пасічни­ка, ста­ро­го діда, та по­чав йо­му жалітись на діда Гри­цая.

- Не ста­вай за пасічни­ка в Гри­цая! Чуєш? Він кеп­ку­ва­ти­ме з те­бе. Це гар­но ви­га­дав ста­рий чорт! За­ту­ляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не про­сить до се­бе за пасічни­ка; він і то­бою за­ту­лить дірку в пасіці, - вго­во­рю­вав дід Оникій ста­ро­го пасічни­ка.

Зігнавши злість пе­ред од­ним дідом, на­пи­щав­ши йо­му ву­ха, Оникій побіг на дру­гий ку­ток се­ла, де жив ще один дід, що най­мав­ся за пасічни­ка. Оникій і цьому нак­ри­чав, на­пи­щав пов­ну ха­ту, все жалівся на діда Гри­цая і на­мов­ляв йо­го не ста­вать в Гри­цая за пасічни­ка. Вдо­во­лив­ши свою гор­до­витість, Оникій вер­нув­ся до­до­му та ще й нак­ри­чав ву­ха своїй бабі лай­кою.

А Гри­цаєві гості знов посіда­ли на траві кру­гом ряд­ка й по­ча­ли по­луд­ну­вать. В ба­би Ориш­ки по­на­пу­ха­ли що­ки. Од­на що­ка ста­ла більша за дру­гу, ніс наб­ряк і став схо­жий на ба­ра­бо­лю. Зморш­ки на ви­ду по­роз­тя­гу­ва­лись. Ба­ба не­на­че по­мо­лод­ша­ла, по­повніша­ла, а ли­це в неї побільша­ло.

- Чи ти ба! моя ба­ба аж по­мо­лод­ша­ла, як її по­ку­са­ли бджо­ли, - жар­ту­вав ста­рий Гри­цай. - Яка ста­ла пов­но­ви­да, не­на­че на­ша по­се­сор­ша. Ко­ли який дід за­ба­жає, щоб йо­го ба­ба по­мо­лод­ша­ла, то не­хай ве­де її в пасіку та вит­ру­сить на неї здо­ро­вий улик з бджо­ла­ми.

Баба Ориш­ка тільки кліпа­ла за­пух­ли­ми очи­ма й мов­ча­ла. Гри­цай виніс ще од­ну пляш­ку горілки і дві чет­вер­ти­ни са­ла. Чес­на ком­панія ви­пи­ла горілку і з'їла са­ло. Од­но­му Мо­ту­зові не йшла горілка на дум­ку. Шко­да йо­му бу­ло да­ва­ти ра­зом такі ве­ликі гроші, зібрані за дов­гий час копійка за копійкою, кар­бо­ва­нець за кар­бо­ван­цем; але й синів бу­ло шко­да, бо в йо­го по­ля бу­ло об­маль.

«Ой, не вмре швид­ко цей крем'яний дід! Дов­го мені до­ве­деться тяг­ти спілку з ним, бра­ти й засівать йо­го по­ле та зво­зить сно­пи в йо­го клу­ню. Ой, ко­ли б не прог­ра­ти!» - ду­мав Мо­туз, пог­ля­да­ючи ско­са на п'яненько­го діда ро­зум­ни­ми, тем­ни­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма.

- Оце ж ми, хва­лить бо­га, ви­пи­ли мо­го­рич і по­по­луд­на­ли, а те­пер, Дмит­ре, ходім до те­бе та й зап­ла­тиш мені гроші, - зад­зи­го­рив дід Гри­цай своїм гост­рим язи­ком.

Дмитро Мо­туз гля­нув на п'яненько­го діда, по­ду­мав, по­мов­чав, а потім ска­зав:

- Нехай, діду, це діло зос­тається на­завт­ра. Сьогодні мо­го­ри­чу­ва­ли, а завт­ра бу­де­мо розп­ла­чу­ва­тись. Завт­ра зран­ку піде­мо до во­лості. Пи­сар на­пи­ше нам роз­пис­ку, а я вам зап­ла­чу по тій роз­писці гроші, - ска­зав Мо­туз, ду­же обе­реж­ний, ко­ли діло сто­су­ва­лось до гро­шей.

- Як завт­ра, то й завт­ра! Мені все од­но: після моєї смерті ма­ти­меш моє по­ле, а по­ки ми з ста­рою пом­ре­мо, ори собі, сій своїм сіме­ном, жни, ко­си, а мені зве­зи в тік по­ло­ви­ну хліба. Нез­дат­ний вже я до ро­бо­ти, та й моя ста­ра вже підтоп­та­лась. Ви­пи­ти чар­ку-дру­гу то ще зду­жа­ти­му, а до ро­бо­ти вже я нез­дат­ний, - ска­зав дід Гри­цай.

Гості вста­ли, по­дя­ку­ва­ли ха­зяїнам за хліб, за сіль і поп­лен­та­лись че­рез са­док, ко­ли­ва­ючись на обид­ва бо­ки на ході.

Другого дня вранці Мо­туз зай­шов до діда Гри­цая. Во­ни пішли до во­лості, зап­ла­ти­ли пи­са­реві кар­бо­ван­ця, і пи­сар на­пи­сав їм роз­пис­ку. Мо­туз вий­няв з ки­шені кап­шук і одлічив Гри­цаєві трис­та кар­бо­ванців.

Вертаючись до­до­му, Гри­цай зга­дав про пасіку і про вчо­раш­ню при­го­ду в пасіці.

- Одже ж прой­деться про­си­ти Оникія, щоб став за пасічни­ка на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впо­ра­юся ко­ло пасіки.

Дід Гри­цай зай­шов до Оникія і най­няв йо­го за пасічни­ка на ціле літо. Оникій на­ки­нув сви­ту на­опаш­ки і поч­ва­лав за Гри­цаєм.

- Не піде тобі на ру­ку пасіка, - ска­зав Оникій, увійшов­ши з Гри­цаєм в пасіку.

- А то чо­му так? До цього ча­су пасіка йшла мені на ру­ку, а чо­му ж те­пер во­на не піде?

- Тим не піде, що в те­бе в пасіці не­ма ні хрес­та, ні об­ра­за Зо­си­ма та Са­ватія. Без свя­то­го Зо­си­ма по­га­на спра­ва ко­ло пасіки, - за­пи­щав дід Оникій.

Оникій взяв со­ки­ру, знай­шов під повіткою вер­бо­ву­ ко­лод­ку й на швид­ку ру­ку зро­бив хрес­та та й за­ко­пав се­ред пасіки; потім поп­ро­сив в ба­би Ориш­ки ор­данської свя­че­ної во­ди, зв'язав з ва­сильків кро­пи­ло й пок­ро­пив во­дою ули­ки.

- Оце, До­ро­ше, я ви­га­няю з пасіки твій вчо­рашній горілча­ний дух. Бо бджо­ла - ху­до­ба бо­жа, а горілка - це зе­ло чор­тя­че: од­но до дру­го­го не сто­сується.

Вигнавши не­чис­ту си­лу з пасіки, дід Оникій по­чав лаш­ту­вать старі ули­ки для но­вих роїв; поз­но­сив їх до річки, по­ви­ми­вав чис­тенько й пос­та­вив су­шиться на сонці.

Минуло років зо два. Дмит­ро Мо­туз орав і засівав своїм насінням Гри­цаєве по­ле, зво­зив своїми во­ла­ми на Гри­цаїв тік дідо­ву част­ку хліба. Дід Гри­цай на Мо­ту­зові гроші об­ла­го­див­ся: по­ла­го­див клу­ню і вшив но­ви­ми ку­ли­ка­ми свою ста­ру ха­ту, бо покрівля на хаті бу­ла вже та­ка ста­ра, що до­що­ва во­да тек­ла по стінах патьока­ми і ли­ла­ся крізь сте­лю. Реш­ту Мо­ту­зо­вих гро­шей дід з ба­бою про­пи­ли та про­гу­ля­ли до ос­танньої копійки. Нас­та­ва­ло літо, в Гри­цая що­тиж­ня не­на­че справ­ля­ли хрес­ти­ни або весілля. Ба­ба Ориш­ка ви­но­си­ла ря­ден­це, прос­те­ля­ла під гру­шею. Баб­ки ряд­ком ви­хо­ди­ли в сіней, сіда­ли кру­гом ряд­на і все пи­ли по чарці та ба­ла­ка­ли. Ба­би та мо­ло­диці вна­ди­лись в Гри­цаєву ха­ту, не­на­че в корч­му. Зи­мою во­ни пи­ли в хаті. Лю­де сміялись, як ба­би та мо­ло­диці роз­хо­ди­лись, ви­хо­дя­чи од­на за дру­гою з сіней дов­гим ряд­ком.

- О! вже старі гультяї йдуть з Гри­цаєвої ха­ти, не­на­че з церк­ви, - сміялись чо­ловіки та док­ла­да­ли, див­ля­чись че­рез тин, як ба­би од­на за дру­гою ви­хо­ди­ли з ха­ти, не­на­че кач­ки плив­ли дов­гим ряд­ком на став­ку.

- Ну та й роз­ле­дащів отой ста­рий Гри­цай! все п’єв, та гу­ляє, та мо­го­ричі справ­ляє, не­на­че в йо­го в хаті що­тиж­ня весілля або хрес­ти­ни, - го­моніли сусіди поміж со­бою та су­ди­ли Гри­цая, але самі з ве­ли­кою охо­тою вча­ща­ли на ті ніби­то весілля та хрес­ти­ни.

Трохи не щод­ня дід Гри­цай хо­див до корч­ми, сам пив і дру­гих час­ту­вав. Все бу­ло си­дить ко­ло корч­ми на призьбі, гріється на сонці та ба­ла­кає з чо­ловіка­ми, що сіда­ли з ним ря­доч­ком на призьбі та жда­ли мо­го­ри­ча од діда. Одні лю­де од­хо­ди­ли, другі при­хо­ди­ли, сіда­ли по­руч з дідом, щоб по­ба­ла­кать. Роз­мо­ва тяг­ла­ся, горілка ли­ла­ся, до­ки дідові ки­шені не спо­рож­ни­лись до самісінько­го дна. Дід Гри­цай час­тенько за­хо­див з ба­бою Ориш­кою і до Мо­ту­за, та ще ча­сом і в га­ря­чий ро­бо­чий час. Мо­туз му­сив ки­дать ро­бо­ту та віта­ти діда, му­сив ста­вить мо­го­рич, щоб піддоб­риться до йо­го та за­побігти в йо­го лас­ки. Він знав, що дід Гри­цай до­ти не піде з дво­ра, до­ки не нап'ється по самісіньку шию, до­ки горілка не заб'є йо­му па­мо­років, до­ки дід не бу­де за­то­чу­ва­тись та спо­ти­каться на ході.

- Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже не­ма ні копійки гро­шей? - ска­зав дід Гри­цай до своєї ба­би.

- Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам гро­шей дос­тать, - обізва­лась ба­ба.

- Треба про­да­ти той хліб, що зос­тав­ся, - ска­зав дід.

- Авжеж пак! Спро­дай усе, то потім до­ве­деться ще й з тор­ба­ми йти по ха­тах. Оце га­разд!

Грицаєві хотілось горілки, але пи­ти вже не бу­ло за віщо. Дід ну­див­ся, ни­кав без ро­бо­ти по хаті, по сад­ку, за­хо­див у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій ог­ри­зав­ся або ча­сом і змов­чу­вав, зна­ючи Гри­цаєві но­ро­ви. Дід не знав, де дітись з нудьги.