Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (книги онлайн без регистрации txt) 📗
По її словах бачу, що цього разу вибрехався, — аж душа звеселилась. А вона далі питає:
— А ти теж до церкви ходиш?
— Еге… щодня.
— А де ж ти там сидиш?
— Як? На нашій лаві.
— Чиїй лаві?
— Таж нашій — твого дядька Гарві.
— На його? А нащо йому та лава?
— Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?
— От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!
Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:
— Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?
— Авжеж, а навіщо ж більше?
— Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.
— Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.
— Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.
— А що ж тим часом має робити решта?
— О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою — збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.
— Ну, добре, а нащо ж їх така сила?
— Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?
— А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?
— Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.
— А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?
— Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу… слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, — нікуди!
— Навіть до церкви?
— Навіть до церкви.
— Але ж ти завжди ходиш до церкви.
Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей — хоче він того чи не хоче — повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло — мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.
— Ану, — каже, — заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.
— А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! — кажу я.
— Ані краплиночки не збрехав?
— Ані краплиночки. Що правда, то правда! — стою я на своєму.
— Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз. Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:
— Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!
— Чому це ти не зможеш повірити, Джо? — запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні. — Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?
— От ти завжди так, Мері, — завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.
— Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.
— Ой Мері, він же сказав…
— То пусте, що б він не казав — не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.
А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»
Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона — хочте вірте, хочте як знаєте, — нагнала Заячій Губі розуму до голови.
А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»
Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно — такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.
— Ну, годі, — сказали сестри, — попроси в нього пробачення, та й уже.
Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!
Потім я подався геть із кухні, пояснивши, що хочу лягти спати, а сам собі думаю: є ні, ще треба дещо обміркувати! А як прийшов до себе на горище — сів і замислився. Може, до лікаря нишком звернутися та, розповівши йому про все докладно, викрити підлих шахраїв? Ні, нічого путнього з того не вийде! Він, чого доброго, ще скаже, від кого дістав ті відомості, а тоді король із герцогом як дадуть мені чосу, то й кісточок не позбираю. А може, потайки розповісти всю правду Мері Джейн? Ні, й це не годиться. Обличчя в неї надто відверте — вони вичитають з нього геть усе; адже ж гроші в шахраїв, і, збагнувши, чим тут пахне, вони дременуть як стій, захопивши з собою золото. А якщо вона когось на допомогу покличе, то я певен, що й мене у справу вплутають, а тоді чекай, коли там ще доберуть, хто саме винний, а хто ні. Отже, лишається єдиний шлях. Чи так чи сяк, а я мушу поцупити ті гроші; й поцупити їх обов'язково в такий спосіб, щоб не накликати на себе підозри. Король із герцогом натрапили тут на золоте дно й не заберуться звідси, поки не повитягають усього, що можна, не тільки з цієї сім'ї, а й з усього міста; тож часу маю досить, щоб здійснити свій задум. Я поцуплю гроші й сховаю їх у певному місці, а згодом, пропливши річкою вниз чималий шмат дороги, напишу Мері Джейн листа і поясню їй у ньому, де саме сховано ті гроші. І найкраще поцупити їх цієї ж ночі; лікар, напевне, не склав зброї й може наполохати шахраїв так, що вони поквапляться дременути звідси.
Еге, міркую собі, піду ж я мерщій та обшукаю їхні кімнати. Нагорі у коридорі було темно, хоч в око стрель, але я добрався навпомацки до герцогової кімнати і вже зібрався був у ній понишпорити, аж тут мені спало на думку, що король навряд чи доручить комусь сховати гроші, крім своєї власної особи; ну, то я й подався до його кімнати й почав нишпорити там по всіх усюдах. Бачу, що без свічки у темряві не дам собі ради, а світити, звісно, не насмілився. Тоді я вирішив зробити інакше: десь заховатися та підслухати. Саме в цей час почув я їхні кроки і хотів був шугнути під ліжко; я кинувся до нього, проте на тому місці, де воно мало б стояти, його не було; натомість наткнувся я на завіски, за якими висіли сукенки Мері Джейн, тож я шугнув за них та причаївся поміж сукнями.
Вони увійшли і причинили за собою двері. Перш за все герцог нахилився та зазирнув під ліжко. Мені аж серце тіпнулося з радощів, що я не знайшов ліжка, коли хотів був під ним сховатися. Та воно й зрозуміло: коли людина крадькома пробирається до чужої кімнати, то звісно, ховається під ліжко.
От вони посідали, і король почав:
— Ну, що там сталося? Кажіть коротко, бо нам більш годиться оплакувати разом з ними небіжчика, ніж отут сидіти, а то це ще може їм в око упасти.
— Атож, Капете. Мене все щось непокоїть; я не знаходжу собі місця. Отой клятий лікар каменем лежить на моїй душі! Я хотів би знати, які у вас плани. У мене з'явилася одна думка, і, здається, дуже вдала.
