Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
Деві не мав журби, котрої не могло би розвіяти сливове варення.
У неділю дощило, і ніхто в селищі не потикався із власних обійсть, проте до понеділка кожен мав уже свою версію історії пана Гаррісона. Школа гула від пліток, і Деві до повернення додому чого тільки не наслухався.
— Марілло, а в пана Гаррісона нова жінка… тобто не зовсім нова, але Мілті каже, що вони стали неподружені на довгий час. Я завжди думав, що коли люди почали, то мусять бути до кінця подружені, але Мілті каже, що ні, і можна це припинити, якщо не виходить домовитися. Мілті каже, що можна взяти й покинути жінку, і що пан Гаррісон так і зробив, бо вона жбурляла в нього різні речі, важкі дуже… А Арті Слоун каже, що він її покинув, бо вона йому не давала курити, а Нед Клей каже, що вона його постійно сварила. Я б свою жінку за таке не кидав. Я просто тупнув би ногою і сказав: «Жінко, ти мусиш робити те, що я хочу, бо я чоловік». І тоді вона враз би послухалася. Але Анетта Клей сказала, що то вона його покинула, бо він не витирав ніг на порозі, і вона її за це не винуватить. Я зараз побіжу до пана Гаррісона, подивлюся, яка вона.
Проте невдовзі він повернувся дещо пригнічений.
— Пані Гаррісон немає — вона поїхала до Кармоді з пані Лінд купувати шпалери для вітальні. А пан Гаррісон просив, щоб Енн зайшла до нього, бо він хоче з нею побалакати. А ще знаєте що? Підлога в пана Гаррісона чиста, а сам він поголений, хоч ніякої служби в церкві вчора не було.
Кухня в будинку пана Гаррісона видалася Енн геть незнайомою. Підлога й усі меблі справді були вимиті й відчищені до блиску, піч вишарувана так, що в ній можна було уздріти власне відображення, стіни побілені, а віконні шиби блискотіли попід сонцем. При столі сидів пан Гаррісон у робочому вбранні, котре ще донедавна відзначалося незліченними дірами, з яких звисали нитки, але зараз усе воно було чисте й охайно поцероване. Сам пан Гаррісон був ретельно виголений, а його ріденька чуприна — дбайливо підстрижена.
— Сідай, Енн, сідай, — проказав він тоном, ледь відмінним від того, яким ейвонлійці перемовлялися на похоронах. — Емілі поїхала в Кармоді з Рейчел Лінд… вони вже, бачу, довіку заприязнилися. Хто їх збагне, тих жінок! Скінчилася моя свобода, Енн, геть скінчилася. До смерті тепер вікуватиму в чистоті й порядку.
Хай як тужливо говорив пан Гаррісон, його мимохіть виказував утішний вогник в очах.
— Пане Гаррісон, ви ж раді, що повернулася ваша дружина, — промовила Енн, легенько посваривши його пальчиком. — І не заперечуйте, я ж добре все бачу.
Пан Гаррісон сором’язливо всміхнувся.
— Так, так… звикаю до цього потрошку, — визнав він. — Не можу сказати, що я не хотів бачити Емілі. Тут чоловікові справді потрібен жіночий захист — коли в цьому селі навіть у шашки із сусідом не зіграєш, щоб негайно ж тебе не почали женити з його сестрою, та ще й у газетах про це патякати.
— Ніхто б і не думав, що ви впадаєте за Ізабеллою Ендрюс, якби ви не вдавали нежонатого, — суворо заперечила Енн.
— Я й не вдавав. Якби хтось у мене спитав, чи я одружений, я відповів би, що так. А всі ж вирішили, що я напевне старий бурлака. А мені базікати й не праглося. Тяжко мені було. Ото б зраділа Рейчел Лінд, якби дізналася, що мене покинула жінка, га?
— Дехто каже, що це ви її покинули.
— То вона почала, Енн. Вона почала. Я розкажу тобі все, бо не хочу, щоб ти вважала мене гіршим, ніж я заслуговую… мене чи Емілі. Але прошу тебе, ходімо на ґанок. Тут так страхітливо чисто, аж я відчуваю мовби тугу за рідним домом. Скоро й до цього звикну, мабуть — та зараз мені приємніше бути надворі. Емілі ще не взялася тут порядкувати.
Вони зручно посідали на ґанку, і пан Гаррісон розпочав свою сумну історію.
— Доки переїхав сюди, Енн, я жив у Скоттсфорді, у Нью-Брансвіку. На господарстві порядкувала моя сестра. Я тішився, бо вона була якраз не надміру охайна, мене не діймала, то й зіпсувала геть, як каже Емілі. А три роки тому вона померла, і дуже хвилювалася перед смертю, що ж буде зі мною. Кінець-кінцем я мусив дати їй слово, що оженюся. Вона порадила мені взяти за жінку Емілі Скотт, бо й грошенята в неї водилися, і господиня вона була взірцева. Я сказав: «Та Емілі Скотт на мене й дивитися не схоче», а сестра відповіла: «Ти освідчись і сам побачиш». То я пообіцяв їй, що так і зроблю, хай би лиш не хвилювалася — і зробив. А Емілі відповіла, що згодна. У житті я так не дивувався, Енн — така розумна, гарна жінка як вона, і такий старигань як я… Спершу я подумав, що мені страх як пощастило. Одне слово, ми побралися, з’їздили в маленьку весільну подорож — у Сент-Джонс, на два тижні, — та й повернулися додому. Приїхали о десятій вечора — і, клянуся тобі, Енн, уже за якихось півгодини вона все мила й чистила. Ти, певне, гадаєш, що мій будинок тільки цього й потребував — у тебе дуже промовистий вираз обличчя, усі думки мов на лобі написано — але ні, не все було так зле. Хоч я його, звісно, занедбав, доки жив самотою, але перед весіллям найняв прибиральницю й усе, що було треба, підфарбував і полагодив. Та приведи Емілі хоч у новісінький мармуровий палац — вона й там негайно почне все шкребти, хай лише встигне закотити рукави. Ну, отож, тоді вона прибирала до першої ночі, а о четвертій знов була на ногах за тією самісінькою справою. І так тривало ввесь час — скільки моя пам’ять сягає, вона ніколи не зупинялася. То було постійне замітання, вимивання й витирання, що припинялося хіба по неділях — і тоді вона чекала понеділка, щоб знову стати до праці. Ну, та її це тішило, і я міг би із цим примиритися, якби вона дала мені спокій. Але вона не дала. Заходилася мене перелицьовувати, хоч я їй трапився вже немолодий. Мені не дозволено було заходити в дім у черевиках, а лише в капцях. Курити люльку в домі до кінця своїх днів — мусив іти в повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було — вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, — у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг — лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила
заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха — він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я — китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала — а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер — геть як я.
Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах. Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме — бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув — Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі — я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка — геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.
