Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
— На хлопця, котрий так вимазує все обличчя сиропом від пудингу, жодна дівчина не гляне, — суворо відказала Марілла.
— Я спершу вмиюся, а тоді вже піду залицятися, — заперечив Деві, намагаючись урятувати становище й витираючи сироп зі щік верхнім боком долоні. — І за вухами навіть не забуду помити. Сьогодні^я теж не забув, Марілло, і взагалі вже тепер частіше не забуваю. Хоча, — зітхнув Деві, — стільки закутків на людині, що про якийсь неодмінно забудеш. Ну, якщо до панни Лаванди мені не можна, то піду до пані Гаррісон. Пані Гаррісон — дуже страшно хороша жінка. У неї ціла коробка печива стоїть у коморі спеціально для малих хлопців, і ще вона завжди дає мені вичищати каструлю з-під тіста, коли робить сливовий пиріг, а там стільки слив на стінки налипає! Пан Гаррісон теж дуже хороший, а став іще вдвічі кращий, відколи знову зробився жонатий.
Мабуть, коли люди женяться, то всі стають кращі. А чому ви не женилися, Марілло? Скажіть, я хочу знати.
Марілла ніколи не переймалася своїм блаженним самотнім статусом, отож, перезирнувшись із Енн, вона люб’язно відповіла, що це сталося, вочевидь, тому, що ніхто їй не освідчився.
— Але ж ви могли самі освідчитись, — наполягав Деві.
— Ох, Деві, — серйозно озвалася Дора, так неприємно вражена, що аж дозволила собі заговорити першою, — це ж чоловік мусить освідчуватись.
— А чому завжди чоловік? — буркнув Деві. — І без того все на світі мусять робити чоловіки. Можна мені ще пудингу, Марілло?
— Ти вже достатньо з’їв, — сказала Марілла, та все ж відкраяла невеличкий шматок.
— От якби можна було завжди їсти тільки пудинг. Чому люди так не роблять, Марілло? Скажіть, я хочу знати.
— Бо їм би швидко це набридло.
— Я хотів би сам це перевірити, — скептично відказав Деві. — І все одно, краще мати пудинг лише в пісні дні й тоді, коли приходять гості, ніж не мати взагалі. У Мілті Болтера ніколи не буває пудингу. Мілті каже, що коли до них приходять гості, його мама всім дає сир і сама його ріже — кожному по шматочку, і ще один для пристойності.
— Якщо вже Мілті Болтер каже таке про свою матір, то хоч ти цього не повторюй, — суворо урвала його Марілла.
— Хай мені всячина! — Деві підхопив цей вислів у пана Гаррісона й собі вживав із превеликим задоволенням, — він це сказав як компелмент. Він дуже страшно пишається своєю мамою, бо люди кажуть, що в неї й гуска молоко даватиме.
— Я… здається, ті дурні кури залізли в мій барвінок, — мовила Марілла, квапливо підхоплюючись і тікаючи з-за столу.
Жодних курей у барвінку не було. Марілла навіть не глянула в бік клумби, а присівши на кришку льоху, сміялася, доки їй не стало за себе соромно.
Прийшовши по обіді до будиночка, Енн та Пол застали панну Лаванду й Шарлотту Четверту в саду — вони копали, сапали, скородили граблями й підстригали все, що тільки можна. Панна Лаванда, весела й мила в любих її серцю рюшах та мереживах, кинула садові ножиці й радісно вибігла назустріч гостям. Тим часом Шарлотта Четверта щасливо всміхалася.
— Вітаю тебе, Енн! Я знала, що ти прийдеш сьогодні. Тобі так пасує цей день — і він приніс тебе. Люди й речі, що пасують одні до одних, завжди приходять укупі. Якого клопоту ми б уникли, якби тільки всі знали це! Та вони не знають — і марнують свою дивовижну енергію, намагаючись поєднати непоєднуване. Як ти виріс, Пол! На півголови вищий, ніж тоді, коли приходив минулого разу!
— Так, пані Лінд каже, що я тепер як з води росту, — відповів безперечно втішений цим фактом Пол. — Бабуся сказала, що це нарешті каша подіяла. Може, і так, Бог його знає, — Пол глибоко зітхнув. — Бо я вже стільки з’їв тієї каші, що тут би хто завгодно виріс. Сподіваюся, коли я вже почав, то ростиму далі, і буду такий, як тато. У нього шість футів зросту, ви ж знаєте, панно Лавандо.
Так, панна Лаванда знала; її гарне личко ледь зашарілося. Вона взяла за руки Пола й Енн, і втрьох вони мовчки пішли в дім.
— Чи гарний сьогодні день для луни, панно Лавандо? — стривожено запитав Пол. День його перших відвідин був вітряний, і хлопчика це дуже розчарувало.
— Так, щонайкращий, — виринула із задуми панна Лаванда, — але спершу всі ми смачненько поїмо. Ви здалеку йшли, тож напевне зголодніли, а ми із Шарлоттою Четвертою можемо їсти будь-коли: такі вже слухняні в нас апетити. Тому — спустошмо комору. На щастя, там нині повно всього. Я відчувала, що сьогодні прийдуть гості, і ми із Шарлоттою Четвертою підготувалися як належить.
— Мені здається, ви з тих, у кого завжди повно всього у коморі, — відповів Пол. — Бабуся теж така. Але вона не дає мені їсти перед вечерею. Навіть не знаю, — замислився він, — чи варто мені їсти в гостях, коли вона цього не схвалює?
— Вона б не заперечувала, якби ти попоїв після довгої прогулянки — це ж інша річ, — мовила панна Лаванда, весело перезираючись із Енн понад кучерявою головою хлопчини. — Я теж вважаю, що їсти перед вечерею страшенно шкідливо. Саме тому в Прихистку Луни тільки так і їдять. Ми із Шарлоттою Четвертою не визнаємо загальноприйнятих правил харчування. Їмо жирну й важку їжу тоді, коли нам заманеться — вдень чи вночі — і квітнемо, як пишні троянди. Хоча, звісно, нам дуже кортить виправитися. Коли ми читаємо в газеті статтю, що застерігає нас не їсти котроїсь зі смачних улюблених страв, ми вирізаємо цього дописа, та й вішаємо на кухні, щоб не забути. Але чомусь ніколи не згадуємо про неї — ніколи, доки не з’їмо тієї самої страви. Та попри це, ми досі живі, хоча Шарлотту Четверту й мучили погані сни після того, як ми на ніч з’їли пончиків, м’ясного пирога й фруктового торта.
— Бабуся дає мені на ніч склянку молока й кусень хліба з маслом, а в неділю на хліб кладе ще трохи варення, — відказав на те Пол. — Тому я дуже люблю, коли настає вечір неділі, але не тільки тому. Неділя на узбережжі минає страшенно довго. Бабуся каже, що для неї вона пролітає, мов одна мить, і що тато в дитинстві теж не нудьгував по неділях. Може, воно й не було б так довго, якби я міг поговорити зі своїми скелястими людьми, але бабуся не дозволяє робити таке в неділю. Тому я просто багато думаю, хоч думки мої все одно занадто мирські. Бабуся каже, що в неділю треба мати лише релігійні думки. А панна Ширлі колись сказала, що будь-яка прекрасна думка може бути релігійною, і байдуже, про що вона чи в який день прийде. Але бабуся переконана, що справжні релігійні думки стосуються тільки проповідей та уроків у недільній школі. А коли вчителька й бабуся кажуть різне, я не знаю, що мені робити. Глибоко в серці, — Пол поклав руку на груди і звів серйозні блакитні очі вгору, назустріч співчутливому обличчю панни Лаванди, — я згоден з учителькою. Але ж, бачте, бабуся виховала тата по-своєму й досягла дивовижних успіхів, а панна Ширлі ще нікого не виховала. Хоч вона й допомагає виховувати Деві з Дорою, але хтозна ще, якими вони виростуть. І я думаю, що безпечніше триматися бабусиних порад.
— Я теж так гадаю, — урочисто підтвердила Енн. — І все ж, мені здається, якби ми із твоєю бабусею обмінялися думками із цього приводу, то з’ясували б, що обидві маємо на увазі те саме, тільки висловлюємо це по-різному. Але тобі, звісно, краще триматися бабусиних поглядів, оскільки вони вже зміцнені досвідом. А мені доведеться ще зачекати, доки виростуть двійнята, щоб мати певність і у своєму способі теж.
Після обіду вони повернулися в сад, де Пол, на свою превелику радість і зачудування, познайомився з луною. Тим часом Енн і панна Лаванда розмовляли, сидячи на кам’яній лавці під тополею.
— То ти поїдеш восени, — зажурено проказала панна Лаванда. — Я мала б радіти за тебе, Енн… а натомість страхітливо, егоїстично сумую. Мені так бракуватиме тебе. Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.
— Ці слова могли б належати панні Елізі Ендрюс, але не панні Лаванді, — обурилася Енн. — Немає нічого гіршого за порожнечу… і я не йду з вашого життя. Адже в нас будуть листи й канікули. Люба, ви така бліда й утомлена.
