Циклон - Гончар Олександр Терентійович (серия книг .txt) 📗
Ярослава не обманула твоїх сподівань. Візерунок ролі її несе на собі подих справжньої, непідробної творчості, інтенсивність внутрішнього життя. Цінуєш у ній оцю багату гру уяви, акторський азарт, творчу відвагу, яка мовби виникає, вибухає стихійно, хоча стихійністю і не є!
Для декого з режисерів актор кіно - це щось схоже на оту первісну глину, в яку ти мусиш - майже силою гіпнозу - вдихнути душу, запрограмувати в ній частку свого задуму. І не особливо, мовляв, тіш себе ілюзіями про перевтілення - шукай пайнерше типаж!… Але ж актриса не манекен, вона співтворець, і в цьому ти ще раз переконався: Ярослава здатна мислити на екрані, здатна глибоко й самостійно жити, розвивати, доповнювати задум. В можливості Ярослави повірив з випадку, здавалось би, незначного. Одного разу хвилею дискусії Ярославу винесло на трибуну, - було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибуні, хвилювалася дуже, але більше, ніж сум'ятливі її слова, вразило Колосовського інше: рука актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну руку і весь час сімстерігав із-за спини, як вона в самозабутті жмакає якісь папірці, то злегка поводить пальцями, то раптом стискається в кулачок, в'яже в повітрі якісь візерунки, і вся - з самих ніби нервів зіткана - пульсує, живе настільки виразно, що, здавалось, навіть не чуючи слів, все сказане міг би прочитати но цьому майже інтимному життю руки, но її трепетливому пульсуванню, яке з точністю фонограми передавало найтонший порух думки, настрою, пристрасті, відтворювало ніби навіть саму красу дикції актриси… Вперше тоді подумав: “Може, оця? Чи пе Пріся Байдашна перед тобою?” Уявляв її антифашисткою в умовах підпілля, і медсестрою на фронті, і юною полонянкою - і почувалося, що всюди вона зможе…
І ось грає.
Він бачив у ці дні, як хмелила Ярославу розкутість власного темпераменту, творча її фантазія віднаходила саме те, що треба було знайти, пристрастю героїні горіла душа актриси, вона зовсім природно, без натуги ставала тією, яку мала винести на екран. Є в ній те, що якраз ти шукав: розмаїта психологічна гама почуттів, внутрішня заглибленість, розуміння характеру дівчини з народу. Натура героїні прочитується в кожному її погляді, в кожному жесті… Мимоволі радуєшся, дивлячись на це обличчя, одухотворене творчістю, прекрасне юністю своєю. Улюблениця кіногрупи, що вона все хотіла сказати тобі своїм хвилюванням, своїми раптовими, ніби безпричинними змінами настрою? Щоразу то гасне, будучи в смуткові, то йде назустріч тобі розсяяна, в лицем, що промениться очима, відкрито, небесно світиться радістю і закоханістю… Такою підійшла сьогодні до газика, коли зібрався їхати до міста.
- Візьміть і мене.
- Маєте якісь справи у місті?
- Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався виробничий роман, - крізь веселу зухвалість в погляді її пробивалось і щось серйозне. - Декому ж уявляється, що між примою і Головним, та ще в експедиції, має неодмінно виникнути такий собі інтимно-виробничий контакт… В італійців та в Голлівуді кіноромани такого типу, кажуть, дуже поширені… Додають нібито взаємного натхнення…
- І ви згодились би принести себе в жертву натхненню?
- А чому б і ні? До того ж, може, я й справді закохана…
Взяв її руки в свої, глянув у вічі, - здається, аж надто суворо:
- Славцю, дівчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собі з вами банальний виробничий роман. У вас ще все у майбутньому…
З тим і поїхав. Зболілість, здається, навіть образа враз налилася в тих ще розсяяних відданістю юних очах… Колись ти був теж такий. Тепер все частіше очі несуть надвечірню пригаслість. І в душу частіше приходять непрохані гості… Ось вранці ще були жарти і сміх, і враз, мов туман, смуток на душу накотив… Живеш тільки задумом, працею, нею одержимий. І цей фільм, він ще додасть тобі сивини… Насуваються осені сині, терпкі, як терен…
Але ж цей недоречний дощ! До школи загнав на простій весь табун кіногрупи… В дискусіях ламають списи, знову дошукуються, мабуть, чи існують “гени совісті” та “гени порядності”… Декотрі так і ходять, як були декоровані для зйомок: латані гімнастьорки, полоненське дрантя всяке, на тому сіряк…
Тут ще сухо, дощ сюди ще не дістав.
Але й він не загасив би цієї купи живого синюватого полум'я, над яким ти зараз стоїш. Вічний вогонь, що його вітер ганяє, налітаючи з темряви ночі. Вибивається наче з падрищ Землі, горить і горить розвітрена, палаюча квітка чийогось безсмертя. Вуйна Домініка, що замолоду ще втратила мужа на війні, досі не може уявити його зотлілим; “Одна в хаті, і подушка моя проплакана слізьми, але ждатиму його, доки й життя…” Вічним вогнем палають твої побратими. Палають ваші дівчата, що з Кубані пішли з матроським десантом на Керч і не повернулися більш… Горять не згоряючи огрубілі солдатські руки чиїсь, що так і не діждались обійняти дівчину кохану, обійняти ніжно, немов пелюстку…
А вранці в готельній кав'ярні задуму твою порушує чиясь рука, зненацька покладена на плече:
- Колосовський?
Бачиш розплилу прісну усмішку, обличчя квітучий овал. Голова напівоблисіла, але з старанно зачесаними волосинками набік. Наче кожна на обліку.
- Невже не впізнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязні війнуло враз, давнім запахом карболки… Погладшав, осанка з'явилась…
- Сідай. Кави хочеш?
- Мерсі, вже поснідав, заморив черв'яка… А я тебе одразу впізнав. Вже хвилин десять за тобою стежу з кутка. Сніжком часу тебе трохи притрусило, а так ніби не дуже й змінивсь.
“А ось ти таки добре змінився… Обличчя налилось самоповагою, навіть відсвіжилось, тільки очі зостались такі ж вирлуваті… Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цілком вдоволеної своїм існуванням…”
- Став за цей час, мабуть, професором ветеринарії?
- Ні. Але з кіньми не порвав: на іподромі прилаштувавсь… А тут у відрядженні. Про тебе мені відомо. Уважно слідкую за твоїми успіхами на ниві кіно.
- Не які то вже й успіхи…
- Не прибіднюйся, хоч скромність, звичайно, прикрашає… Пресу читаю, і в фільмиках пе раз бачив твоє прізвище. Але дозволь тебе й покритикувати. Ну, обеліски ти любиш знімати, це я розумію: пам'ять серця… А Овідій отой, навіщо він тобі здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких історій - бери, греби… А то допотопні цитатки якісь, слівця про античну Колиму… Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацій у кабінеті на полицях, і все. Сучасних і то мало хто вгризе, та ще поетів. Вік прози, брате, вік телевізорів! Буднів кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!… А ти із своїм Овідієм…
- Я Овідія, власне, ще й не знімав. Лише мрію колинебудь повернутись до нього. Фільм був про фортецю, про вежу Овідіеву…
- Це ще гірше. Хоча я й член Товариства по захисту, але… ну не буду, не буду! Не дивись тільки так, не хмур лоба… Краще заглянув би із своїми камерами до нас на іподром: ось скоро будуть великі біга… З усіх кінних заводів з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в національних костюмах відкриватимуть парад… їдуть настильною риссю дівчата в шапках кудлатих на ахалтекіпцях, на карабаїрах-чистокровках!… Отам буде що хапати на плівку! Заглянеш?
- Я зайнятий зараз.
- Знову якісь пам'ятки історичні?
- Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…
- Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засміявсь. - Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…
- Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, - для чого ж випадуєш?
- До речі, де зараз той ваш Байдашний?
- На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.
- Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…
