Перекотиполе - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
– Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
– Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
– А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?
– Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.
– Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема – не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?
– Та не я ж то об'являв, він сам дознався.
– Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
– Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару,
– Та заробітних. Так скільки несеш додому?
– Хто його зна! – казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. – Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
– Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
– Щоб то як?
– Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
– Що се ти, Денисе, говориш? – ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
– Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
– Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.
– Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
– А заприсягни! – каже Денис і подав йому жменю землі. – З'їж отею усю!
Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого ї думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з'їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.
– Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.
Оттак-то Денис усе заїдався з Трохимом. Чого-небудь то й прив'яжеться. Трохим же як був собі плохіший, то й усе подавався, і таки не без того, що й боявся його, щоб чого не зробив йому худого.
Так ішли ніч, ранком скільки пройшли, тут сонечко ще не дуже і піднялося, а вже стало кріпко пекти, то вони звернули у лісок та й полягали спочивати.
Як піднялося сонечко, що то вже жарило! Ні вітер не дихне, і ніщо не колишеться, так так, що ледве дихати можна. Наші хлопці хоч і заснули було, так не можна ніяк і улежати. Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце є, жарить; так вони зайдуть у гущину, так там ще й гірш: нівідкіль прохолоди ніякої, тільки що зверху палить, і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відіп'ються; тяжко вже їм і дихати. Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому о легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються і тут, переходять на друге місце, та так виморились, так знемоглись, що не здужають і поворохнутися. Цілісінький день ні хмариночки ж то!
Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.
– Як не полінуємося, – каже Трохим, – то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.
– І велія милость, що будемо, – сказав Денис, – тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!
От як ідуть і верстов сім учистили з полудня – стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в'ються, докупи збираються, і стіна усе вищенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку, земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.
– А що будемо робити, – став казати Денис, – як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.
– Аж он маячить лісок, – сказав Трохим, – поспішаймо туди.
– Де лісок? Я ні його і нічого не бачу.
– Он як блисне блискавка, так від дороги на праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться. – Вони поспішають. Піднялася і стіна. Стало зовсім темно. Поки не блисне, то нічогісінько і не бачать перед собою. Стіна густа, чорна, страшна надвинула і простяглася від сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блиска. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають, – і інше мов упаде, стукне та й замовкне… а тут луна і загрохотить по усьому небу, по усім куткам сієї великої хмари. Замовкнеть же грім, так чути, щось гуде, клекоче, бурлить, страшніше самого грому… А блискавка безперестанно! І як блисне, так після неї пуще нічого не видно.
– А де ти, Трохиме? – казав дрижачи Денис. – Озьми мене за руку та веди, я швидко впаду. Ніг не підволочу.
– Держись за мене, – каже Трохим. – Тут вже недалечко. Он від блискавки видно.
– Та я бо сієї блискавки боюсь. Ох, коли б швидче до лісу!… Бач, яка страсть ідеть! Ось і дощик… Ой, швидче, швидче поспішай!
Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче; через велику силу дотащив його під густе дерево, положив, і сам звалився…
Тут же і уся туча надвинула якраз над той ліс і усюди небо покрила, як саме чорне сукно; хоч скільки хоч дивися, нічого перед собою не побачиш ніяк! Заревіла престрашенна буря, шумить під небесами, носиться по полю, упирається у ліс, преть його, мов з місця хоче його спихнути і зомняти овсі; гілляки тріщать, ламаються, падають… Тут щось страшно загуло, аж свистить на увесь ліс, грім покрило… і разом геп!… Впало, аж земля здрогнула! А тут грім як загримотить, і вп'ять земля задрижала… А тут вп'ять такий же свист і шум, і вп'ять щось-то впало, затріщало!… То буря порається, вікові дуби валя, мов пруття! Як же хлине дощ, і вже не йде, а ллє; по лісу шумить, з гори біжить річками, клекоче… і від неї, і від бурі, шо бушує, і від грому, що так і розривається над головами, шум такий і грохот, що страшно і згадати!… А тут блискавка червоним огнем очі засліпля… Іменно преставленіє світу!
Денис ні улежить, ні усидить і не постоїть на одному місці. Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить. «Трохиме, Трохиме! ти спиш, не боїшся нічого?» – так голосно зо страху сказав він.
– Ні, я не сплю та й не боюсь нічого,
– Грім уб'єть!
– Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
– Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! як затріщало у лісі вп'ять!
– Помилує, тільки покайся…
– Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
– А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло… Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки…
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм'яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: «Ходім, ходім відсіля! тут нас бог поб'є».
– Куди ж ми заховаємось? – каже йому Трохим. – Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
