Запорожці - Нечуй-Левицький Іван Семенович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Маруся замовкла і втерла сльози рукавом.
Вже сонце стало на вечірнім опрузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.
- Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.
От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.
- Степи мої, степи мої! ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, - промовила Маруся.
От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.
- Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? - спитала Маруся.
- Панський! - обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.
Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.
- А се чия черідка? - спитала Маруся.
- Людська! - обізвався босий і обідраний хлопець.
- Чи далеко ще до хутора Чаплів?
- Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! - одказав чабан.
- А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.
- На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.
Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.
«Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» - подумала Маруся і спитала:
- А чия се пшениця? Чи не Музичина часом, або може гетьманська?
- Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отсе приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.
- А де ж той пан взявся тут у Чаплях? - спитала Маруся.
- А чи ми знаємо, де він тут узявся? - одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.
Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.
- Чиї се такі сильні баштани? - спитала дівчина баштанника.
- Жидівські! жиди найняли землю на літо під баштани, - одказав дід баштанник.
- А ото жита, чиї вони?
- Панські!
- А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? - спитала дівчина.
- Ляхівські.
- А де ж людське? де ж козаче?
- Отам трошки людського ік селу! - гукнув дід з куреня.
Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з’явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.
Пішли вони далі, аж перед ними розістлалося велике-превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.
- От і Чаплі! - промовив Карпо.
- Чи вже ж отсе Чаплі? - крикнула Маруся і в долоні плеснула. - Чия ж ото фабрика?
- Ляхівська, - одказав Карпо.
- А той млин нижче ставу?
- Жидівський.
- А отой другий млин, по другому боці?
- То панський, але добре не пам'ятаю.
- Чи вже ж отсе, бабуню, Чаплі? - спитала Маруся у однієї старої баби, котра йшла дорогою.
- Чаплі.
Карпо й Маруся пішли далі до села. Коли дивляться вони, аж там з боку на ярочку лісок. Під ліском блищала між осокою вода. Карпо схотів пити, і вони звернули до ліска.
Задумалась Маруся... Їй так хотілось подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла... Їй все здавалось, що вона ходила до Дніпра, та отсе вертається додому і побачить свою матір...
Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музиківку на балці. Вона зразу впізнала ту балку... І тепер на балці стояла така сама невелика хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопі - високою дерезою. І тепер на окопі дереза була густа, як руно, і закривала весь грунт і до половини хату.
Маруся ввійшла в хату. В хаті було дуже бідно. Коло віконця сиділа старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матір! Маруся так і кинулась до неї на шию і назвала її своєю матір’ю.
- Що се з тобою, дівчино! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, - тихо промовила женщина.
- Але ж се хата Петрова Музичина? - спитала Маруся.
- Музичина, тільки не Петрова, а Василева, а я Василева жінка.
Маруся стала і руки опустила та все придивлялась до старої женщини.
- А мені все здається, що ви моя мати. Ви такі похожі на мою матір, що я б зроду не сказала, що ви не мати моя.
- Ти, дівчино, дуже схожа на мою меншу сестру. А в мене й дочки не було. Чи не ходила ти кілька літ на заробітках за границею, що позабувала свою рідню?
- О, я довго ходила!.. давно вже я була дома. Як я була дома, то тут і села не було...
- Що се ти, дівчино, говориш? Твій же вік не бог зна який. Наші старі люде розказують, що тут на балці стояла перша хата в Чаплях.
Тоді тільки Маруся придивилась, що хата стояла вікнами на схід сонця, а хата її батька стояла на схід сонця причілком. Вона зовсім тепер зрозуміла, що то була дуже давня річ на світі.
- Які ж ви, тітко, бідні! - промовила Маруся, дивлячись на женщину і роздивляючись по хаті.
- Авжеж бідні, бо нема з чого забагатіти. За поле плата велика, а тут і подушне плати, і на волость, і на школу... Та все плати та плати! І робимо, і нічого не маємо. Сідайте, коли ласка ваша!
Маруся й Карпо сіли на лаві, і обоє задумались. Тепер тільки Карпо опам’ятувався зовсім, як поговорив з живими людьми, посидів у хаті. Він неначе прокинувся од важкого і чудного сну, роздивлявся при світі дня на все живе і тільки згадував той сон, що вже розлітався неначе на повітрі. А Маруся сиділа та все згадувала, як-то було колись в хаті її батька. В її батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвішана рушницями, шаблями, пістолями. Все те оружжя висіло по стінах поміж вишиваними рушниками і хрестами з квіток і васильків. В її батька було що їсти й пити, бо було в його стільки степу, скільки оком скинути; в його була отара овець, були воли й корови. А які коні мав її батько! Як той степовий вітер, літали вони по степах. Був у його і ставок, і млинок, і садок, а в садку була пасіка.
- Ви, тітко, кажете, що се Музичин грунт з давніх-давен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак од самої балки та аж до самого Дніпра.
- Може, воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхівське. Ми й живемо більше заробітками. А ще недавно наш-таки дід чумакував, посилав не одну паровицю і в Крим по сіль, і на Дін по рибу.
Уже настав вечір. На стіні зачервоніло проміння сонця, як жар у печі. В хату ввійшла бабина невістка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повісила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печі і почала варити убогу вечерю. Невістка була бідно убрана, в старій одежі, в товстій сорочці. З поля прибігло п’ятеро овечат та четверо поросят.
- Чи вже у вас і корови нема? - спитала Маруся, поглядаючи через віконце на бідний двір, на драну повітку.
- Де вже нам і корову держати! - промовила невістка і пішла заганяти вівці.
Маруся вийшла з хати слідком за молодицею, подивилась на обідрану повіточку, на убогу оселю, потім пішла в садочок і довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слідком за нею і не зводив з неї очей. Маруся пішла в садочок, походила по садочку і почала плакати... потім стала коло криниці, ще раз глянула на убогу хату, на вишні, ще раз глянула на синє глибоке небо, все залите останнім червоним промінням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останній червоний промінь зачепився на хмарці і розтопив її на червоне золото. Маруся глянула на ту хмарку, зітхнула важко і знов стала калиною. Знов на тій калині зачервоніли зверху спілі ягоди; кущ навкруги зацвів білими квітками. Настала чудова зоряна ніч, і калина вмилася росою... роса закапала в криницю... то були Марусині сльози. З криниці так і піднялася вода, полилася через край по траві, потекла річечкою аж до синього Дніпра. Карпо все те бачив і не здивувався після того дива, що він недавно бачив. А вдосвіта вся сім’я Музиченків вийшла в садок дивуватись, де-то за ніч виросла і зацвіла калина і сповнила росою з листя всю криницю водою... затопила невеличкою річкою балку.
