Молой - Беккет Сэмюел Баркли (мир книг .TXT) 📗
Частина друга
Північ. Дощ періщить у шибки. Я спокійний. Усе спить. Проте підводжуся і йду до свого кабінету. Мені не спиться. Лампа освітлює мене яскравим і лагідним світлом. Я підреґулював її. Тепер її вистачить аж до ранку. Я чую, як ухає сич. Який страшний бойовий поклик. Колись я слухав його незворушно. Мій син спить. Нехай собі спить. Настане ніч, коли й він, не мігши заснути, сяде за робочий стіл. А мене вже забудуть.
Мій рапорт буде довгий. Мабуть, я не закінчу його. Моє ім'я – Жак Моран. Так мене називають. Я пропащий. Мій син теж. Він не повинен сумніватися в цьому. Мабуть, він думає, що він на порозі життя, справжнього життя. А втім, це справді так. Його звуть Жак, як і мене. Але сплутати нас важко.
Я пригадую день, коли дістав наказ узятися за Молоя. То було в неділю, влітку. Я сидів у своєму садку, у плетеному фотелі, з чорною згорнутою книжкою на колінах. Мабуть, було близько одинадцятої години, ще надто рано, щоб іти до церкви. Я тішився недільним відпочинком, водночас нарікаючи на важливість, якої йому надають у деяких парафіях. На мою думку, працю, ба навіть азартні ігри в неділю не конче треба засуджувати. Все, як на мене, залежить від душевного стану того, хто працює чи грає, а також від характеру праці, різновиду гри. Я з задоволенням міркував, що такий трохи вільнодумний погляд утверджувався мало-помалу навіть серед духівництва, дедалі схильнішого припускати, що неділю, відколи сходив на відправу й дав свою лепту, можна в деяких аспектах вважати за такий самий день, як і решта. Це не стосувалося мене особисто, я завжди любив байдикувати. Я б залюбки відпочивав і в робочі дні, якби мав достатні для цього засоби. Не те що я справді ледачий. Ішлося про інше. Дивлячись, як роблять те, що я сам зробив би, мавши бажання, краще, і таки справді робив, якщо вирішував, мені здавалося, ніби я виконую функцію, до якої жодна інша діяльність не змогла б піднести мене. Але протягом тижня я міг віддаватися цій радості вкрай рідко.
День був сонячний. Я неуважно поглядав на свої вулики, дививсь, як вилітають і залітають бджоли. Чув на жорстві тупіт сина, що захопився вже не знати якими фантазіями про втечі та переслідування. Крикнув йому, щоб він не замастився. Син не відповів.
Усюди тиша. Ніде жодного вітерцю. З сусідських коминів прямовисно здіймався синій дим. Долинали звуки, які чуєш у дні відпочинку: стукіт молоточків і куль, дряпання граблів по морському піску, далекий стрекіт газонокосарки, бамкання дзвонів моєї любої церкви. І звичайно, пташиний спів, передусім дроздів і співучих дроздів; птахи, переможені спекою, з жалем уривали свої рулади й покидали високе гілля, де вони вітали світанок, ховаючись у затінку кущів. Я з насолодою вдихав пахощі своєї лимонної вербени.
Саме отак і збігали мої останні хвилини щастя і спокою.
До садка зайшов чоловік і енергійно рушив до мене. Я, звичайно, знав його. Хоч і воліючи не бачити нікого, я в крайньому разі все-таки міг припустити, що зайде котрийсь сусіда сказати мені добридень і привітати з неділею, якщо це йому так подобається. Але той чоловік не мій сусіда. Наші стосунки були суто ділові, й він прибув здалеку, приніс мені клопіт. Отже, я не збирався приязно вітати його, тим паче, що він дозволив собі піти прямо туди, де я сидів під яблунею. Я вкрай холодно ставився до людей, які дозволяли собі таку свободу. Якщо хтось хоче поговорити зі мною, треба подзвонити під дверима мого будинку. Марта знала, як поводитись у таких випадках. Я гадав, ніби я захований від очей усіх, хто заходить до мене і йде коротенькою алейкою від огорожі до дверей будинку, і мабуть, мене й справді ніхто не бачив. Але, почувши, як хряпнула хвіртка коло воріт, я роздратовано обернувся й побачив трохи прикриту листям довготелесу постать, що, ступивши на моріжок, пішла просто до мене. Я не підвівся й навіть не запросив свого гостя сісти. Він зупинився переді мною, і ми мовчки приглядались одне до одного. Він, в урочистому й похмурому вбранні, вирядився немов на свято, й це ще дужче роздратувало мене. Таке грубе дотримання пристоиности, тоді як душа тішиться у своєму дранті, завжди видавалося мені огидним. Я дививсь на величезні ступні, що чавили мої маргаритки. Я б залюбки вигнав його батогом. На жаль, на нього годилося зважати.
– Сідайте, – мовив я, злагіднівши на думку, що він тільки виконує свою функцію посередника. Атож, я раптом пройнявся жалем до нього, жалем до себе. Він сів і обтер чоло. Я помітив сина, що стежив за нами, заховавшись за кущ. Тоді моєму синові було десь років тринадцять-чотирнадцять. Як на свої літа, він був високий і дужий. А от його розум інколи видавався мені пересічним. Атож, мій син. Я гукнув його й наказав принести пива. Я досить часто бував змушений опинятися в ролі підглядача, й мій син інстинктивно наслідував мене. Він повернувся напрочуд швидко з двома склянками и літровою пляшкою пива. Відкрив пляшку й налив нам. Він дуже любив відкривати пляшки. Я сказав синові піти вмитися, поправити одяг, одне слово, бути готовим показатися між люди, бо невдовзі ми мали йти на відправу.
– Він може лишитися, – мовив Ґабер.
– Я не хочу, щоб він лишався, – відповів я і, повернувшись до сина, знову звелів йому йти готуватися. Якщо тієї пори мені й не подобалося щось у синові, то саме спізнення на недільну відправу.
– Як хочете, – мовив Ґабер. Колись ми були спробували тикати одне одному. Марно. Я кажу, я казав ти тільки двом особам. Жак, бурмочучи, пішов геть, запхавши палець до рота, огидна й негігієнічна звичка, але, як на мене, коли зважити все, краща за палець, що колупається в носі. Якщо закладання пальця до рота не давало синові колупатись у носі або ще де-небудь, він у певному розумінні поводився цілком слушно, смокчучи його.
– Ось ваші інструкції, – говорив Ґабер. Він дістав з кишені блокнот і взявся читати. Від часу до часу згортав блокнот, перед тим дбайливо вставивши туди палець, і виголошував коментарі та міркування, в яких я не мав потреби, бо знав своє ремесло. Коли він закінчив, я сказав, що ця робота мені не цікава й шефові годилося б звернутись до якогось іншого аґента.
– Він хотів, щоб це були ви, і тільки Господь знає чому, – відповів Ґабер.
– Він, безперечно, сказав вам чому, – наполягав я, відчувши лестощі, до яких я був досить ласий.
– Він сказав, – мовив Ґабер, – що тільки ви здатні виконати це завдання».
То було більш-менш те, що я прагнув почути.
– Проте, – зауважив я, – це завдання видається мені вкрай простим.
Ґабер роздратовано заходився критикувати нашого працедавця, що підняв його серед ночі, саме тієї миті, коли він мав кохатися з дружиною.
– Через таку дурницю, – додав він.
– Він сказав вам, що може покладатися тільки на мене? – допитувався я.
– Він уже не знав, що він каже, – відповів Ґабер. І додав: – І що він робить.
Ґабер витер підкладку свого капелюха й уважно дивився всередину, немов шукав там чогось.
– Отож мені важко відмовитися, – зітхнув я, чудово знаючи, що не можу відмовитися ні за яких обставин. Відмовитися! Але ми, таємні аґенти, часто розважаємося тим, що нарікаємо у своєму товаристві й удаємо, ніби ми вільні люди.
– Ви вирушите сьогодні, – докинув Ґабер.
– Сьогодні! – скрикнув я. – Та він уже на голову сідає!
– Ваш син піде з вами, – провадив далі Ґабер.
Я замовк. Коли справа стає поважна, ми замовкаємо. Ґабер застебнув блокнот і поклав його до кишені, теж застебнувши її. Підвівся й погладив себе рукою по грудях.
– Я б залюбки випив ще, – мовив він.
– Ідіть на кухню, – сказав я, – служниця наллє вам.
– Бувайте Моране, – мовив він на прощання.
Іти до церкви було вже пізно. Я навіть не мав потреби дивитися на годинник, щоб пересвідчитись, відчував, що відправа почалася й без мене. Таж я ніколи не пропускав відправи і пропустив її саме цієї неділі! Коли я так потребував її! Щоб настроїтись! Я вирішив попросити пополудні приватної зустрічі зі священиком. Обійдуся без обіду. З милостивим отцем Амбруазом завжди можна порозумітися.
