Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без .txt) 📗

— Та як уб'є, та за що уб'є? — питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату.

— Ну, таже уб'є! Через Рахіру! Такий був страшний, що. ей! боже, боже, боже!

З печі роздалося півголосне хихотання. Се, підпивши собі трохи, Василь сміявся, та, умостившися вигідно на великій печі, прислухувався уважно всьому, що діялося в хаті.

— Сава хотів тебе вбити? — спитав тепер весело. — Та за що? Щоб забрати собі вашу гуску [104] солі? Ну, і було би за що людську душу на себе брати! — і, сказавши се, захихотав знов, як передше, весело, глупкувато.

Докія поставила світло на своє місце, на комин, і звернулася до розпочатої праці коло печі. Анна сіла втомлена на лаву коло неї і оповіла стрічу.

— Його очі були такі страшні, Докійко, — докінчила, — такі страшні, що я скільки жити буду, не забуду їх ніколи!

— Іди, доньцю, йди! — вспокоювала жінка. — За що мав би тебе вбивати? Сього й не кажи нікому, бо якби старі почули про се, то б на місці стали тобі ворогами. Сава ж лінюх, пустий з дівчатами, але він не лихий хлопець. Я його знаю, так як і того, другого, знаю. Тобі щось у нім привиділося, і ти перелякалася, доньцю. Іди, лягай на постіль і не згадуй про се нікому.

Відтак принесла з другої, святочної хати свячену воду й покропила нею зворушене дівча, їй було жаль молодої мучениці, що зі самої гризоти й тривоги про своє щастя бачила майже що не в кожнім якогось ворога. Зрештою, вона вірила і в «нечисті очі».

— Савині очі для тебе тепер недобрі, — об'ясняла спокійно дівчині, — бо для тебе тепер взагалі позори чоловіків шкідливі. А коли ти ще перед ним перелякалася, то певно, що він десь добре на тебе витріщився! То ти, доньцю, його вже сама злякала!

Так уговорювала й успокоювала вона ще довгий час дівчину, поки ся не лягла на спочинок. Але цілковито не могла її вспокоїти. Скулившися на постелі, лежала непорушне і гляділа великими очима мовчки вперед себе.

«Він таки хотів мене замордувати! — говорив у ній якийсь голос, ніби десь дуже здалека. — Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він таки зробити, хоч бог знає за що!»

Погляд його відчувала на собі, неначеби блискавка попалила її, а його ніжне, дитиняче обличчя, з виразом поваги й болю, не покидало її у сні. Аж надранком попала в сон безсонний. Коли збудилася, були в неї руки зложені, як до молитви. Вона й успокоїла глибоко розриту молоду душу дівочу.

XVII

Щось чотири дні перед святим Михайлом скоїлося в Івоніки нещастя.

Два музиканти минали доріжку, що вела в «сусідній» ліс попри бурдей, і грали.

Скрипка заводила щось своїм тоненьким голосом жалісливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося, жалібне, звучне пасмо так і воліклося за ними вслід, хвилюючи м'якою гармонією осіннім полем, полишаючи за собою тут і там у воздусі звучне, смутне зітхання, мов жальний зойк бджіл.

Чуйна Сойка прокинулася коло бурдея з свого супокою і попала в несамовиту лють. Заходячи ревним брехотом, пінилася, силуючися урватися з ланця і роздерти незвичайних гостей на кусні. Не вспокоїлася й тоді, як два музиканти зникли з очей, і лише звучне зітхання розірваною хвилею лишилося у воздусі коло бурдея.

— І чого їм сюди минати! — лаяв Івоніка, сам до себе, збираючися до відходу в сільську хату по якісь мішки, хмурячись і собі за чужими людьми. — Роздзвенькалися саме тут, як на яке весілля! Чекайте ще, в мене ще нема весілля! Прийде час, я вже сам вас покличу! Тоді грайте, аби струни потріскали, а тепер на чорта мені вашої музики! Цить! — гримнув лютим голосом, притупуючи ногою на роздразнену собаку, що, роз'ївшись прямо, не зуміла віднайти попередньої своєї собачої рівноваги.

Зворушена, прокинулася від грімкого голосу пана, і, перелякана, змовчала на хвильку. Подивившись здивовано мудрими очима на хлібодавця і здавлюючи в собі новий наплив брехоту, що силоміць вибухав із її груді, полізла нарешті покірно до буди.

Івоніка пішов, а вона знов почала своє. Вилізши обережно, боязко з буди й задивившися дико очима в сторону музикантів, загавкала знов їдко, аж майже завила кілька разів до воздуху. Відтак, постоявши якийсь час, розмірковуючи, й оглянувшися уважно на всі сторони, лягла, мов на варту, перед будою і стерегла гостро своїми вірними очима обійстя.

Сонце стояло вже високо, і був уже пізній поранок.

Двері від стайні відімкнулися якимсь чином і стояли відтворені. Нікого не було коло бурдея, хто б їх примкнув. Михайло копав шанець на улюбленім загоні під «сусіднім» лісом. Сава молотив зі старим Петром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вернувся ще до сеї пори назад. Мале теля, що було замкнене в стайні, вийшло із неї і пленталося та підскакувало весело бутними скоками по малім, плотом замкненім обійстю.

Сойка, роздразнена чомусь веселою рухливістю незначного звіряти, кинулася на нього з пристрасним гавканням і, урвавшися сим разом з ланцем, напала розвішена на нього.

Сполохане до нестями дитиняче звіря погнало у раптовім перестраху насліпо вперед себе до плота, і в дикім зусиллі, аби перескочити пліт, зачепилося об один кіл і розпороло собі живіт. Так і лежало тепер он тут, тяжко дишучи і стогнучи, примкнувши напівпрегарні дитинні свої очі, доки одно по однім не спинялося коло нього і не силувалося сим або тим принести покаліченому пільгу.

Марійка, що надійшла з Івонікою, несучи з собою снідання для синів, розпадалася коло нього, мов над дитиною, а Івоніка бідкався гірко на всі сторони. Він же розривався, дрижав над своєю худобою, а оце таке красне та таке дороге, се гинуло перед його очима! Хто б був надіявся такого нещастя зранку, хто б був сподівався такої шкоди! Хто б був гадав на таку утрату, сподівався того всього! А все через ту бішену, прокляту собаку, що сьогодні, мов наймлена, казилася. Він пірвав люто за батіг і свиснув ним із цілої сили по хребті переляканої Сойки. Вона забігла, заскавулівши голосно, до буди, а він звернувся наново до теляти. Коло нього клячала Марійка із синами і майже плакала. Гладила раз по раз його гарну головку, приговорюючи до нього ніжно та любо, мов до хорої дитини. Оба хлопці силувалися перев'язати рану та виповняти точно прикази батька, щоби принести хоч на хвильку пільгу нещасній звірині, але їм се не вдавалося. Все було, зрештою, надармо. Рана була смертельна, ніяк було звіря рятувати, і, щоби не згинуло в муках під руками, порішено його дорізати.

Сава піднявся перший і став коло нього мовчки. Михайло з мамою трудилися ще коло нього. Марійка підкладала свої руки під дрібну головку, щоб вона не товклася так сильно до землі, а Михайло старався усмиряти судорожні рухи ніг.

— Подивися, Саво, як воно на тебе дивиться! — кликнула Марійка сердечне, гладячи наново головку, що на хвилю вспокоїлася.

Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами і болісним виразом коло уст. Се було його телятко, він любив те звіря, доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорізувати. Йому було жаль.

— Та що мені з того? — відповів гірко.

— Воно на нікого не дивиться, лише на тебе, так як би тобі хотіло щось сказати! Видиш, Саво, видиш? — кликнула Марійка зі зростаючим зворушенням. — Ходи, поласкай його!

Сава зблизився І хотів схилитися. Та звіря підняло в тій хвилі голову і ударило нею так тяжко до землі, що всі коло нього аж сіпнулися. Потім звернуло на Саву свої великі очі з виразом дикого, відражаючого перестраху.

— Воно щось думає, його очі щось говорять! — обізвався Михайло.

— Саво! — кликнула мати. — Подивися на нього! Сава відвернувся одним рухом.

— Дайте мені спокій! — відказав, очевидячки прикро вражений. — Доріжте його борше, аби не мучилося!

— Біжи по Онуфрія! — кликнув Івоніка.

Побіг.

Півгодини пізніше воно вже не жило.

Оця нагла несподівана пригода зворушила до глибини душі старих і молодих. Говорено майже лише про се цілий день. Оце звірятко, то була препишна штука, се була расова штука, була від Савиної корови, і мала з часом до себе дістати пару. А тепер…І який гарний та сильний віл мав із нього бути колись!