Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
— Я співала тебе, а твої мелодії — це я, — могла б сказати Милорадовичівна Кулішеві, коли б вона захотіла процитувати слова однієї з «Музичних новель» Е. Т. А. Гофмана.
Роман Куліша з Милорадовичівною — це й є історія того, як «душу» віддано за співи. Коли б Куліш, наслідуючи Апулея, здумав переказати античний міф про Псіхею й Ероса, як він Гомерове оповідання з Одіссеї про Навсікаю переказав був у ліричній і простій ідилії про Орисю, він душу — Псіхею ототожнив би з піснею — Мелосом. Для романтика дівчина — душа — пісня — були тотожні символи й спільні означення.
Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріалу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком.
У листі до Милорадовичівни Куліш писав:
— Наслухавшись Ваших пісень, я довго не міг прийти в себе за великим душевним восторгом.
І ще:
— Почувши рідну пісню од рідної дівочої душі, зараз помолодшаєш, і процвіте серце райською радістю.
У коханні захоплюватись багато важить! Роблячи перші кроки, Куліш свої любовні розрахунки побудував на спробах захопити захопленням. Усі почуття, усі враження він замкнув у піднесеній екзальтованості, в палкому ентузіазмі незмінного захоплення.
З листа в лист усе підкресленіше і виразніше у різних варіаціях він говорив про пісенну обдарованість Милорадовичівни, про враження й вплив, що справляють на нього її співи.
З приємною ніяковістю й збудженою насолодою слухала Милорадовичівна, коли їй говорили про її вроду, про її вдачу, про чари її голосу. Їй приємно було впевнитись, що враження від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а закоханість до неї тлумачили, як «небесне пісенне наїтіє».
— Повіяло на мене, — казав Куліш Милорадовичівні, — од Вас, од Ваших пісень благодатним наїтієм.
У листах своїх до Милорадовичівни Куліш розповідає про мелійну чарівну владу пісні над людиною, про магію співу, про пісню — весняне, магічне в пісні, пісенне, мелійне відродження людської душі.
— Пісня має в собі такі чари, що як би далеко не одійшли Ви од весни своєї, а вона довіку становитиме в Вас її перед очима! — казав Куліш Милорадовичівні і додавав:
— Пісня — велика пільга у важкій життєвій дорозі!
Свій міф про пісню Куліш складає, посилаючись на особистий досвід: він, мовляв, не теоретизує, а описує, що пережив сам і що сам відчув.
— Говорю те, що дознаю на собі самому! — каже Куліш і розповідає далі:
— Боже! Що б то була за жизнь моя, коли б од часу до часу моя понура голова не квітчалась весняними квітами! Коли б серце моє не трепетало свіжою, весняною силою! А ніщо більш не вдіє цих чарів надо мною, як рідна пісня. Так як ангел Господень сходить у купіль Силоамськую і возмущає воду і робиться вода зцілющою, так і небесний дух рідної поезії завітає іноді в мою душу і возмутить її до самої глибини і дає їй дивную силу проганяти усяку неміч і всяке зло, которе її облягає.
— Сестро моя по піснях! — називав Куліш Милорадовичівну.
Їхній роман має всі прикмети «пісенного», «мелійного» роману. В добу панування романтики «пісенні романи» зовсім не рідка річ. Може, для тих часів навіть трохи банальна. Кінець кінцем, хіба ж роман Новаліса «Г. ф. — Офтердінген» не є таким літературним зразком «співочої» романічної історії, хіба історія кохання Тургєнєва й Поліни Віардо не така сама історія кохання, здійсненого у спів? Так само, як і кохання Аліни й Костомарова.
«Гайнріх фон-Офтердінген» Новаліса був євангелією тих часів, звідкіля прихильники романтизму широко черпали матеріал для своїх думок, почуттів і настроїв.
Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу — душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків. Блакитна квітка як символ коханої дівчини і кохана дівчина як символ пісні — головна тема Новалісівського «Гайнріха фон-Офтердінгена». Романтична блакитна квітка — мелійний пісенний символ.
Хто знає, чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?
Він кохає a la these. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме неукраїнку.
— Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду, а серце моє рідко поверталось до них. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до нього промовляли.
Пісня — для Куліша — скарбниця духу народного. Пісня становить душу народу. Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки, мелійне, пісенне сприйняття народу й нації було улюбленою концепцією української громадської думки.
Цієї теми мелійного переродження людини й нації Куліш багато разів торкався в своєму листуванні з Милорадовичівною.
— Од людей, — пише Куліш до Милорадовичівни, — того не почуєте, що Вам промовить пісня словом і голосом. Свята скарбовня духу народного!.. Найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітували його нам, дітям своїм.
— Не всякому, — дописує Куліш, — дається скарб цей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну цьому сокровищу.
Слова Кулішеві, звернені до Милорадовичівни, показують, що важив колись цей пісенний етнографізм у житті людей середини минулого століття. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачено як джерело народного життя. Слова визнання, звернені до коханої дівчини, говорять за враження, що його справляє пісня на людину.
— Знаєте, що було моїм путеводним пламенником? — запитує Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, і відповідає: — Рідна поезія!.. Нехай же ганить її хто, як хоче; вона навіки пребуде святинею душі моєї. І всяка душа щира нею сохраниться од упадку, нею підніметься вгору і заквітчається райськими квітками. Тим-то радію серцем за Вас, — каже Куліш Милорадовичівні, — що Вам дався цей скарб, і що Ви родичка по красоті душевній з тими пророчими душами, которі нам цей скарб заповідали.
«Дух пісні», ототожнений з «духом нації» і сприйнятий як «образ дівчини», цю тріадичну послідовність романтичної символіки Куліш виразно накреслює в листі до Милорадовичівни з 28 квітня року 1859.
— Коли я думаю про свою знищену панами Батьківщину, то замість неї в моїй душі з’являється тільки милий, з ласкавою до мене усмішкою Ваш образ. Коли б він затьмарився для мене через Ваше відчуження, тоді Україна уявлялася б мені масою густої темряви.
Образ України — образ Милорадовичівни! Новалісівську тематику блакитної квітки — дівчини — пісні — повороту в дім отчий в послідовній зміні символів додержано тут якнайкраще.
Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належить до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости.
Куліш не покохав би Милорадовичівни, коли б вона не знала рідної мови, не співала рідних пісень, коли б не була вона небагата панночка, що на жизнь народну дивиться зблизька. Отже, в першій же своїй згадці в наведеному вище листі з 29 серпня р. 1856 до дружини він зазначає найпривабливіше для нього в сестрах Милорадовичівнах: знають рідну мову й співають рідних пісень.
Його визнання — визнання до сестер-українок. «Де б він не був, де б не обертавсь, серцем радітиме, що в його єсть сестри-українки».
Милорадовичівну Куліш намагається виховати як національно-свідому дівчину-українку. Він радить їй почати студіювати українську історію: «Присядьте ви вдвох із Вашою сестрою до історії рідного краю: попрочитуйте всячину, що про неї написано, порозбирайте молодим розумом, чи воно так, чи ні і що там правда, а що помилка; посписуйте собі для впам’ятання деякі случаї, імена, роки — так, як студенти перед екзаменами, щоб таки добре знать історію свого краю, так як усяка воспитана полька знає свою історію. Бо треба полькам честь оддать, що вони найученіші між нашими дамами. А послі оглянетесь і на сусідськії історії; розберіть московську історію, що вона таке, і польську, а далі і німецьких царств».
