Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги регистрация онлайн бесплатно .TXT) 📗
„Чим ви се докажете?“
Рибка усміхнувся слабо.
„Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, — сказав, — що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути“.
„Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я“, — кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.
Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. „Посвідчите пані? — спитав їдко. — Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель в і д д а л и в с я к у д и с ь - т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? — додав в притиском, — я не знаю. Се вже мене не обходило“.
Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.
„Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, — що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у в е л ь м о ж і в Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н.“
При тих словах він схилився, наче до уклону проти присутніх, і повів, допитливо визиваючи, поглядом по них.
В першу хвилину настало мовчання. Відтак всі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тети, нараз мов із землі виросла, опинилася перед завідателем і підняла руку. „Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей та доперва аж ранком, по четвертій з’явився прибитий, зломаний, а в годину пізніше потім настала катастрофа“. Сказавши се, вона вмовкла, мов ув'яла.
„Ти? — відповів завідатель, майже дотикаючися до неї. — Ти знаєш навіть, що о четвертій?“
„Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах ради своїх бджіл, до котрих, як знаєте, скоро зрання я зараз вибігаю. А нині такий чудовий поранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам вже вночі розказувала“.
Очі присутніх спинялися зчудовано то на дівчині, то на завідателю.
„Ти мені що вночі розказувала? — спитав, затоплюючи свій проникаючий погляд в ню. — Ти, видно, противно, так добре спала — бо — ось, що тобі снилося“.
„Ні, вуйку“, — заперечила і по її легко блідих устах, щось, мов усміх, поблукало.
„Ви забули, що ви вертали тої ночі додому по якісь папери, як ви се казали, для вельможів Ґанинґаймів, коли заходили через мою кімнату до гостинної кімнати капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…“
Так. Се було сказане.
Всіх очі звернулися на завідателя.
Він се відчув.
Та він не дурно вправлявся роками в опанованню себе, щоб у крайніх фатальних моментах свого життя не мати себе у владі. Він взяв її за руку, що стояла спокійно з опущеними вділ очима, не рухаючись ні на мить, і стиснув її, мов залізом.
„Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний, як ти? — вибухло нараз з його уст тяжким гнівом. — А мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Н і м к о, т и! Недурно була ти мені з дітей мого брата найбільше несимпатичною. В тобі нема ані краплі крови його шляхетного народу. Твоя мати німка-міщанка і ти в ню вдалася. Якби не взгляд на тяжке матеріальне положення твого батька, а мого брата, я б спокійно показав на двері і сказав: геть з мойого дому, а так я дивлюся крізь пальці“.
Сказавши се, він підвів на хвилю руку до очей і ніби справді дивився „крізь пальці“, а протерши чоло, зітхнув важко.
Молода дівчина дивилася великими очима на завідателя, а по хвилі, відімкнувши бліді уста, сказала: „Чи се сюди належить, чи ні, що моя мати знімчена українка, а я сама свідома українка — я полишаю, та натомість питаю: на яку-то „обмову“ виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили в гостинну кімнату і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво.
Се відомо“.
Завідатель не відповів нічого. Закинувши руки поза спину, він приступив до вікна. Коли обернувся по часі, його обличчя було таке спокійне, неначе перед хвилею не потрясала ним буря до самого дна душі. В кімнаті панувала, як передше, мовчанка. Здавалося, всі присутні здержали віддих, неначе кождої хвилі мало щось страшне наступити. Але нічого подібного не сталося. Лиш штабовий лікар піднявся зі свойого місця, оглянувся за чимсь поза себе… і сягнув до грудної кишені по свій нотис.
„Ви щось сказали, пане докторе?“ — спитав нараз завідатель, звертаючися виключно до себе.
„Нічого, пане завідателю“, — почулася суха відповідь.
Сей усміхнувся, відслонюючи ледве помітно свої гарні вуста над зубами збоку. Але ніхто з присутніх, здається, не розумів того його усміху в тій хвилі.
„Як останеться справа між нами, пане завідателю?“ — обізвався тепер лікар, міряючи його оком, щонайменше приятельським.
„З чим?“ — спитав цей, наче зчудовано.
„З тими моїми грішми, що остались в капітановій валізі“.
„Се ваша справа, пане докторе“, — відповів завідатель і здвигнув плечима.
„Чи се ваша серйозна відповідь?“
„Так, пане докторе. Якнайсерйозніша. Мені припала б хіба що задача спитати вас, що се саме за гроші, що ви їх передали до сховку капітанові Цезаревичеві і не задержали при собі саме тепер під час бранки?“
Лікар прокинувся… і погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.
„Це не належить сюди“, — відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.
„Отже й бачите. По правді сказавши, добродію, ціла ця справа безгранично глупа, — сказав тут завідатель. — А коли ви утримуєте, докторе, що вона займе мене й надальше, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою“.
Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: „Ви поляк, пане завідателю?“
„Я думаю, що це доволі відома річ“, — відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.
„А я зрікаюся пропавшої моєї готівки, наколи б й найшлася. Мені нема коли займатися її дошукуванням.
Ми їдемо зараз далі“.
Обидва поляки усміхнулися, мов на внутрішній наказ, і рівночасно відвернулися від себе.
Майор, німець і поважний службовець, що сидів зі строгим виразом лиця штивно недалеко бабуні з перекиненою одною на другу ногою в чоботях і слідив мовчки за всім, встав в цій хвилі зі свойого крісла і, вклонившись бабуні, підіймаючи легко руку до виска, опустив кімнату рівним голосним кроком, не поглянувши ні на кого, неначе переходив пусту салю.
Штабовий лікар, передавши бабуні поквітування за віддану нею позичку помершого батька й вклонившись легко присутнім, вийшов і собі за майором.
За ними підвелася й бабуня.
„І я піду, пане завідателю, — сказала, звертаючися до цього. — Піду шукати собі іншого буття, чим дотеперішнє, щоб продовжувати життя зі сиротами. Я кажу „сиротами“. Але в дійсности мусить бути тут мова лише про одну, а то доньку покійника, бо сина його, посліднього його рода, я оставляю вам. Виховуйте ви його. На джентльмена- спартанця, пане завідателю, й українця, як бажав собі це, як вам відомо, його батько. Посліднє я підкреслюю. Спартанець в характері й тілі, незломний для своєї нації, як і для одиниць, в повнім значенні того слова. Так до часу, доки я не зажадаю його назад від вас“.
