Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
– Я зараз вже не плачу, – виправдовувалась вона.
– Але ж плакала. Ну ж бо, ти мені таки скажеш!
– Дай мені спокій, Ральфе! Не забувай, що ми не вдома.
– Байдуже, ти таки відповіси на моє запитання! – вигукнув він і безжалісно стиснув її пальці у лещатах своїх потужних долонь.
– Не дозволяйте йому так ставитись до вашої сестри, – сказала я містерові Гаргрейву.
– Ну ж бо, Гатерслі, я не можу такого дозволити, – мовив він. – Облиш мою сестру, будь ласка.
І він спробував розчепити пальці, що стискали її руку, але раптом поточився назад і мало не гепнув додолу від потужного удару в груди.
– Тримай за свою зухвалість! – вигукнув Гатерслі. Знатимеш, як втручатися до моїх сімейних справ!
– Якби ти не був п’яний, то я вимагав би сатисфакції! – задихаючись, промовив Гаргрейв.
– Забирайся під три чорти! – відповів Гатерслі. – А тепер, Мілісент, скажи ж мені, чому ти плакала.
– Скажу іншим разом, – прошепотіла вона, – коли будемо самі.
– Скажи зараз! – не відступав він, ще раз струсонувши її і так стиснувши руку, що змусив її затамувати подих і закусити губу, аби здушити крик.
– Я скажу вам, містере Гатерслі, – вступилась я. – Вона плакала від сорому за вас, бо не могла бачити, як ганебно ви поводитеся.
– Чорти б вас ухопили, пані! – пробурмотів він, вирячившись на мене із безглуздим подивом. – Це правда, Мілісент?
Вона мовчала.
– Ну ж бо, скажи що-небудь, дитинко!
– Я не можу говорити зараз, – захлипала вона.
– Але ж ти можеш сказати «так» чи «ні» з таким же успіхом, як і «я не можу говорити». Ну ж бо!
– Так, – сказала вона шепотом, опустивши голову і червоніючи через жахливе зізнання.
– Он як, проклятуще зухвале дівчисько! – вигукнув він і так пхнув її, що вона впала додолу, та відразу ж підвелася і вибігла з кімнати.
Наступним об’єктом нападу був Артур, який сидів навпроти і страшенно тішився цією сценою.
– Гей, Гантингтоне, – вигукнув його дратівливий друг, – ти в мене там не сидітимеш, регочучи, як ідіот!
– О Гатерслі, – заволав той, витираючи свої повні сліз очі, – ти будеш моєю смертю!
– Так, буду, але не так, як ти гадаєш: я вирву твоє серце, якщо ти дратуватимеш мене цим своїм недоумкуватим сміхом! Що, ти регочеш? Зараз ми заспокоїмо тебе! – вигукнув Гатерслі, вихопивши у себе з-під ніг ослінчика і жбурляючи ним у голову господаря дому.
Звичайно ж, він не влучив, і Артур так реготався, що аж сльози бігли по його обличчі.
Гатерслі спробував лаяти його, але й це не подіяло: тоді він узяв стосик книг зі столу біля себе і по одній жбурляв їх в Артура, та той знай реготав собі, аж Гатерслі кинувся на нього в нападі сказу і, ухопивши за плечі, почав люто трясти його.
Я подумала собі, що вже доста надивилася на чоловікову ганьбу, й пішла геть відтіля. Відпустивши Рейчел, я міряла кроками кімнату, палаючи від сорому й не знаючи, що там іще коїться. Нарешті прийшов Артур. Він повільно піднявся східцями, його підтримували Гримзбі та Гатерслі, що й самі насилу трималися на ногах, зате глузували з нього і так галасували, що їх чула вся прислуга.
Ті ганебні сцени постійно повторювалися. Я не дуже ганила Артура, бо це принесло б тільки шкоду, зате давала йому на здогад, що не в захваті від таких вистав, і щоразу він обіцяв, що вони більше ніколи не повторяться. На жаль, він утрачає навіть те незначне уміння володіти собою і почуття власної гідності, які мав раніше: колись йому самому було б соромно так чинити – принаймні у присутності інших людей. Його друзяка Гаргрейв ніколи не ганьбить себе, тому що п’є небагато і завжди покидає їдальню після лорда Лоубаре, який чинить ще мудріше, вперто відмовляючись від вина і приєднуючись до нашого товариства, та відтоді, як Анабелла так глибоко образила його, ніколи не з’являється у вітальні раніше від інших, а збуває цю часину в бібліотеці, про освітлення якої я добре попіклувалась, щоб він не відчував ніяких незручностей, або гуляє парком, якщо стоїть гарний місячний вечір. Гадаю, Анабелла таки шкодує, що так повелася з ним, бо ніколи відтоді не повторювала такого, а останнім часом поводилася з ним дуже пристойно, з добротою та люб’язністю, яких я ніколи раніше за нею не помічала. Я датую початок цього покращення тією хвилиною, коли вона облишила надію і прагнення завоювати Артурову прихильність.
Розділ XXXII
5-е жовтня. – Естер Гаргрейв перетворюється на прекрасну дівчину. Вона ще відвідує школу, але мати часто бере її із собою під час ранкових візитів, і часом вона збуває годину чи дві в нашому товаристві, а коли ми їдемо до Гроува, то я завжди намагаюся побачитися із нею, бо ми дуже заприязнилися.
Цікаво було б знати, що вона знаходить у мені, бо я вже не така щаслива та жвава, як було колись; щоправда, її єдине товариство – це мати, що чужа їй за своїми уподобаннями, гувернантка (неприродна і повна умовностей особа) та пригнічена й затуркана сестра. Я часто запитую себе, яка ж то доля випаде їй у житті, та й вона полюбляє побалакати про це, але її міркування про майбутнє повні надій, як і зі мною було колись. Я здригаюсь від думки, що в ній прокинеться усвідомлення їхньої ілюзорності та марноти. Що ж, її розчарування я відчуватиму глибше, ніж власні. Часом мені здається, ніби я була народжена для такої долі, але вона така радісна, така безтурботна і вільна духом, така простодушна і зовсім не підозрілива. О, буде жорстоко змушувати її відчувати те, що відчуваю зараз я, і знати те, що знаю я!
Її сестра теж боїться за неї. Учора, – а це був один із найяскравіших, найпрекрасніших жовтневих днів, – Мілісент і я гуляли вранці з дітьми в саду; Анабелла сиділа на дивані у вітальні, заглибившись в останній новий роман. Ми гралися з дітлахами, а потім зупинились перепочити під високим буком; діти перевальцем простували алеєю, і мій Артурчик з розумним виглядом показував маленькій Гелені якусь дивину саду, та ще й лепетав щось при цьому, а вона сприймала його лепет як належне. Посміявшись над милою сценою, ми перейшли до розмов про майбутнє життя дітей; і це змусило нас замислитись. Повільно простуючи алеєю, ми знову поринули в думки, і, гадаю, Мілісент подумала про свою сестру.
– Гелено, – сказала вона, – ти ж часто бачиш Естер, чи не так?
– Не дуже часто.
– Але в тебе більше можливостей зустрічатися з нею, ніж у мене; і вона любить тебе, я знаю, й поважає: нічиєї думки вона так високо не цінує і каже, що в тебе більше глузду, ніж у мами.
– Це тому, що вона свавільна, і мої думки частіше збігаються із її власними, ніж думки твоєї мами. Але що з того, Мілісент?
– Так от, оскільки ти маєш такий великий вплив на неї, я хотіла б, аби ти переконала її ніколи не виходити заміж заради грошей чи суспільного становища – потрібно, аби вона втямила, що виходити треба лише тоді, якщо кохаєш.
– У цьому немає жодної необхідності, – мовила я, – бо в нас вже була розмова на цю тему, і запевняю тебе, що її уявлення про кохання і шлюб настільки романтичні, як тільки можна бажати.
– Але романтичні уявлення не годяться: я хочу, аби в неї були справжні поняття.
– Правильно, але, на мою думку, те, що світ прозиває романтичним, часто має більше спільного із правдою, ніж зазвичай вважають, бо якщо юнацькі ідеали часто затьмарюються шлюбним повсякденням, то це навряд чи доводить, що вони від початку були помилковими.
– Гаразд, якщо вже ти думаєш, що її ідеї – такі, якими й мають бути, то зміцни їх, добре? І підтверджуй їх, наскільки зможеш, бо я теж колись мала романтичні поняття, і… я не маю наміру сказати, що шкодую, бо я певна, що таки не шкодую, але…
– Я розумію тебе, ти задоволена своїм життям, але не хотіла б, аби твоя сестра зазнала того ж самого, що й ти.
– Ні, навіть гірше! Вона більше страждала б, ніж я, бо я справді задоволена, Гелено, хоча ти можеш так не думати: я кажу урочисту правду, заявляючи, що ні на кого не обміняю свого чоловіка.
– Що ж, я тобі вірю: тепер, коли ти маєш його, ти вже не обміняєш його на іншого; однак, з іншого боку, ти б охоче обміняла деякі з його якостей на ті, що у кращих чоловіків.
