Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без .txt) 📗

Одна жінка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно віз, неначе шукала за чимось, її погляд, надслухуючий, був звернений до себе, і вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом ім'я помершого.

Се була Марійка.

І знов страшна хвилина мовчання.

Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг вигребущо по всіх присутніх.

«Хто був убивця його сина?»

— Де Сава? — спитав.

Всі оглянулися. Сави не було.

Опустив голову на груди й не сказав більше ні слова. Його лице пожовкло, уста задубіли, а серце неначе стихло.

Хтось із гурту зітхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском:

— І богові треба чогось доброго!

Кілька голосів повторило ті слова. Потім настала мовчанка, і все рушило наперед із місця. Поволі, обережним кроком тягнули бурі свій тягар.

Отець і мати тримали руки на голові помершого, за ними воліклася крок у крок тяжка тишина.

XX

Коло хати Івоніки товпилися люди. Жандарі, жиди, чоловіки й жінки, чужі і знайомі, і всі гуторили: — Чи чув хто таке? Чи оце таки правда? Михайла застрілив хтось? Та хто ж міг його застрілити? За що застрілити? Він же не мав ніякого ворога! Вже хто, як хто, а він певно що не мав ворога! На цілім божім світі не мав!.

Потім: — Де Сава? Де Сава?

Мов чорні сполохані птахи, снувалися оці запити сюди й назад, під час коли умерлого внесено в хату, перебрано й уложено на постіль.

Сави не було, але він прийшов скорим, летючим кроком. Ледве що зачув страшну звістку, як уже й перетиснувся крізь товпу перед хатою і опинився коло мертвого брата. Кинувшися на нього, ридав і розливався так страшенно, що чутливі жінки приступали одна по одній до нього і вспокоювали його, а наостанку відтягли-таки щирими лагідними словами від умерлого.

Лише батько мовчав. Ледве що поглянув на нього. Він не вступався від умерлого сина. Здавалося, він ждав, щоб його бліді уста відхилилися і висловили одне-одніське слово, а потім нехай би земля відтворилася і знов одного-одніського пожерла.

Рана вмерлого, що знаходилася під одною лопаткою, почала наново так кривавитися, що подушка сильно заплямилася. Мати, спостерігши се, — вона ненастанно займалася ним, то коло нього, — казала Івоніці подати другу. Він послухав її, а вона, звичайно слаба й ніжна жінка, стала тепер, мабуть із болю, така сильна, що підняла вмерлого сина, мов дитину, вгору й уставила його власноручно назад. Ніхто, крім неї, не смів його доторкнутися. Ніхто, ніхто! Не дай господи, щоб сього кому захотілося!

Коли Сава зблизився наново до брата й почав, як перше, заводити, підняв Івоніка голову, що тримав її досі оперту в руках, і, не поглянувши на хлопця ні одним поглядом, сказав до Марії безтонним, ледве чутним голосом:

— На нас спав великий гріх, Маріє!.

Але вона його не чула. Неначе розум стратила. Приходила, й виходила, і говорила без зв'язі. Хвилями впивалася очима в умерлого і гладила пестливо його гарне, супокійне лице. Притім не бачила і не чула нікого довкола себе.

В кімнаті було чимало людей. Між іншими Докія, старий Петро, Домніка і Онуфрій Лопата. Стояли всі майже недвижно й, перешіптуючися, вгадували, хто міг допуститися того страшного злочину.

— Хто міг бути його ворогом? — говорила Докія понурим, майже неприязним шепотом, своєю гордою, високою статтю, мов цариця, перевищаючи всіх. — Хто міг бути такій душі ворогом? Чи з вас, люди добрі, знає хто якого ворога Михайлового? Чи він мав з ким коли яку сварку? Хто мав жаль до нього, як він до війська відходив? Кому був він що винен?

Старий Петро усміхнувся гірко й махнув рукою.

— Такого другого не буде вже більше в нашім селі! — сказав із притиском. — Се був шовк, а не чоловік! Він не мав жовчі! Але він, — тягнув далі з попереднім усміхом на устах, віщим і грізним голосом поглянувши значуще на сестру, — той, котрому він стояв на заваді на оцім світі, він не буде мати супокою ані на сім, ані на тім світі! Воно мусить вийти наверх, хто він є. Оце нещастя таке велике, що не найде собі сховку на землі, а крові невинного земля до себе ніколи не приймає! Міркуйте, люди добрі, що я вам кажу, і згадаєте колись мої слова! Я не кажу сього на вітер!

Домніка сиділа мовчки в однім куті на низькому стільчику, стерегла ненастанно очима нещасну матір і хитала жалісно головою. Оце, що сталося, було страшне. Не дай, боже, во вік-віки вдруге такого!.

Її чорні очі блистіли предивним блиском, неначе бачили перед собою чудні події, про які інші не прочували, але її уста були тісно зціплені, як би боялися, що одно ім'я, яке раз по раз виринало з рою гадок, вирветься силоміць наверх і притягне інше таке горе для нещасних родичів.

Всі ховали перед собою свій зір. Всі вичитували в очах обопільне з тривогою і боязко розв'язку страшної події, але ні за що в світі не був би сей або той виявив голосно свойого переконання, що спочивало десь іще в найтемнішім закутку душі, лише ще почуттям оповите, і вижидало, не ворушачися, дальшого розвою акції. Між усіма неначе щось невидиме ходило і об'являло одно й те саме, а відтак, прикладаючи білу руку до живих уст, наказувало глибоке мовчання.

Перед домом зібралося чи не півсела. До суду подано донос, і ожидано завтра комісії. Майже кожне застановлялося, що з того буде. Шепіт і притишені голоси, зіллявшися водно, здіймалися правдивими хвилями довкола малої хатини.

Перелякані, змішані лиця тиснулися цікаво до малих віконних шиб, а тут і там чорнілися поскидані на землю капелюхи, мов кертицями вириті купочки. Мертвець був у хаті, і хвиля вимагала пошанування. В стайні ричала прикро і тривожно одна забута корова, а в малих сінях хати запіяв захований десь у темноті когут. Дехто молився.

Між тими останніми — бабусі, білоголові Марійчині сусідки, що, мов загублені тіні, вешталися селом. Вони багато прожили й терпіли, і їх одиноким бажанням було не вмерти без свічки, не висповідавшися передом.

Тепер забилися у найглибший куток хати, аби нікому не стояти в дорозі, а бути присутніми, і, вп'яливши смутний зір у молодого мерця, молилися побожне. Кожного неначе силоміць придержувало щось тут, на місці. В хатині, повній тяжкого сопуху [109], панувала тишина й ожидання, а шепіт перебігав по ній, мов судорожні рухи. Часами уставав цілковито, але лише настільки, аби в слідуючій хвилі змогтися роєм і розбити нестерпний настрій. Марія стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Івоніка, присунувшися близько до постелі вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця і не рухався. Сей лежав білий, як сніг, і лице в нього було глибоко поважне. Був напівприкритий. чорним сердаком.

Умер!.

Михайло його помер. Застрілено його. Рана знаходилася під лівою лопаткою. В лісі найдено його, оберненого лицем до чорної землі. Його капелюх лежав оподалік від нього, а разом із ним і сокира.

Він, певно, пішов у ліс, щоб там врубати дров, йому треба було, відай, кілля до плота, — так він міркував, як обзирав пліт, — і там напав його хтось нечайно ззаду. Він мусив ще довго жити, — міркували люди, мусив ще раз піднестися з землі, волочитися кусень дальше, а може, і кликати помочі, бо капелюх і сокира були окремо, оподалік від нього. Отже, він мусив по нападі підійматися. Був такий страшно сильний і здоровий, що було немислимо, аби він зараз на місці помер. Він мусив ще якийсь час жити.

Великі зимні краплі поту виступили старому чоловікові на чоло. Він схилився глибоко над мертвим. Учинив се несміливо, незамітно, боязко й майже соромливо та спитав шепотом:

— Ти хотів рятуватися, Михайлику, кликав порятунку? Ти ще жив? — Відтак мов ножем пірнуло йому душею: «Мене не було дома!»

Сердаком був прикритий.

Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю під ліву лопатку.

Він тяжко застогнав.

.

Пішов за кіллям у ліс, аби полагодити плотище для телят. Той ліс нещасливий! І се було чуже добро, за яким він пішов.