Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги онлайн без .TXT) 📗
— Постривайте, — гукнув він, — ось днями я дам своїм хлоп'ятам зброю, і вони поквитаються з цими негідниками-ґрінґо!
Увесь наступний тиждень невидимі лиходії полювали по узбережжю на сімнадцятьох полковникових синів, як на кроликів; вони цілились точно в середину накреслених попелом хрестів. Ауреліано Сумний вийшов о сьомій годині вечора з дому своєї матері, аж враз гримнув постріл, і куля пробила йому чоло. Ауреліано Житнього знайшли в його гамаку на фабриці, де він звичайно спав, між бровами в нього стирчав ломик для коління льоду, загнаний аж по держак. Ауреліано Пиляр, провівши свою наречену після кіно, вертався додому яскраво освітленою вулицею Турків — убивця, якого так і не було знайдено серед натовпу, вистрелив у нього з револьвера, і Ауреліано Пиляр упав просто на казан із киплячим лоєм. Через п'ять хвилин по тому хтось постукав у двері кімнати, де Ауреліано Аркайя бавив час з однією жінкою, й крикнув: «Виходь мерщій, там убивають твоїх братів». Як розповідала потім та жінка, Ауреліано Аркайя сплигнув з ліжка й відчинив двері; тоді бахнув постріл з маузера й роздробив йому череп. Тієї ночі смертей, поки в домі готувалися читати молитви над чотирма небіжчиками, Фернанда, мов божевільна, металася по місту в пошуках чоловіка, якого Петра Котес сховала в одежній шафі, подумавши, що вбивають усіх, хто носить полковникове ім'я. Петра Котес випустила Ауреліано Другого звідти аж на четвертий день, коли з одержаних телеграм стало зрозуміло, що лють невидимого ворога спрямована тільки проти братів, позначених хрестами з попелу. Амаранта розшукала записника із занотованими там даними про небожів і, в міру того як прибували телеграми з різних місць побережжя, викреслювала імена, поки зосталося одно — ім'я найстаршого. Цього чоловіка зі смаглявою шкірою й світло-зеленими очима дуже добре пам'ятали в будинку. Звався він Ауреліано Закоханий, був теслею й жив у селищі, загубленому серед відрог гірського хребта. Марно прочекавши два тижні телеграми про смерть, Ауреліано Другий послав гінця попередити Ауреліано Закоханого про навислу над ним загрозу, гадаючи, що той нічого не знає. Гонець повернувся зі звісткою, що
Ауреліано Закоханий перебуває в безпеці. В ніч винищення прийшли двоє й розрядили в нього свої револьвери, але не влучили в хрест із попелу. Ауреліано Закоханому пощастило перескочити через паркан і сховатися в горах, де він знав кожну стежину завдяки своїй дружбі з індіанцями, що продавали йому деревину. Більше про нього не чули.
Це були чорні дні для полковника Ауреліано Буендіа. Президент республіки висловив йому співчуття телеграмою, В ЯКІЙ обіцяв провести пильне розслідування Й ЗВЄг личував загиблих. За президентовим наказом алькальд з'явився на похорон із чотирма вінками й хотів покласти їх на труни, але полковник вигнав його геть. А після похорону написав і особисто відніс до поштової контори адресовану президентові республіки гостру телеграму, яку телеграфіст відмовився передати. Тоді полковник Ауреліано Буендіа збагатив текст украй викличними висловами, вклав у конверт і відправив поштою. Як це сталося з ним після смерті дружини й стільки разів ставалося за часів війни, коли гинули його кращі друзі, полковник відчував не горе, а сліпу безмежну лють, виснажливе безсилля. Він навіть заявив, що падре Антоніо Ісабель — співучасник убивства і навмисне позначив його синів незмивними хрестами, щоб вороги могли впізнати їх. Старезний служитель Божий, який уже дещо схибнувся з розуму і в своїх проповідях з амвона лякав парафіян безглуздими тлумаченнями Святого Письма, прийшов до оселі Буендіа з чашею, де звичайно тримав попіл для першого дня посту, й хотів помазати попелом усю родину, аби довести, що він легко змивається водою. Але страх перед нещастям так глибоко запав у душі, що навіть Фернанда не погодилася на дослід над собою, і ніхто більше не бачив, щоб бодай один Буендіа прийшов до сповідальні в перший день посту.
Минуло багато часу, а полковник Ауреліано Буендіа не міг повернути собі втрачений спокій. Він занедбав виготовлення золотих рибок, їв тільки над силу і блукав кімнатами, як сновида, волочачи підлогою плащ і пережовуючи свій глухий гнів. На кінець третього місяця його волосся геть посивіло, доти підкручені кінчики вусів обвисли над безбарвними губами, але зате очі знов зробились тими двома розжареними вуглинками, що налякали всіх після його появи на світ і колись одним тільки поглядом змушували рухатися стільці. Мордуючись люттю, полковник Ауреліано Буендіа марно силкувався пробудити в собі передчуття, які замолоду вели його стежками небезпеки до пустелі слави. Він гинув, заблукавши в цьому чужому домі, де ніхто й ніщо вже не викликало в ньому ані найменшої прихильності. Якось він зайшов до Мелькіадесової кімнати, намагаючись виявити сліди тієї минувшини, що передувала війнам, але побачив лише сміття, бруд та купи різного мотлоху, понагромаджуваного за стільки років запустіння. Палітурки книжок, яких давно вже ніхто не читав; і розкислі від вогкості пергаменти були вкриті мертвотно-блідою цвіллю, а в повітрі, колись найчистішому й найсвітлішому в будинку, стояв нестерпний запах прогнилих спогадів. Іншого разу, вранці, він побачив під каштаном Урсулу — вона плакала, припавши головою до колін свого померлого чоловіка. Полковникові Ауреліано Буендіа, єдиному з усіх мешканців будинку, не було дано бачити могутнього діда, зігнутого півстоліттям негод.
Привітайся з батьком, — сказала Урсула.
Він затримався на хвилину біля дерева й іще раз переконався, що навіть це спорожніле місце не породжує в ньому жодних почувань.
То що він каже? — спитав полковник Ауреліано Буендіа.
Він сумує, — відповіла Урсула. — Йому здається, що ти маєш небавом умерти.
Скажи йому, — всміхнувся полковник, — що людина вмирає не тоді, коли повинна, а тоді, коли може.
Пророцтво покійного батька тільки розворушило останні жаринки гордості, які ще тліли в серці полковника Ауреліано Буендіа, але він сприйняв їхній короткий спалах як раптовий приплив колишньої сили. І почав допитуватись у матері, де вона закопала золоті монети, знайдені в гіпсовій статуї святого Йосифа. «Ти ніколи про це не дізнаєшся», — відказала вона йому з твердістю, породженою гірким досвідом минулого. І додала: «З'явиться колись хазяїн грошей — він і викопає». Ніхто не міг зрозуміти, чому чоловік, який завжди відзначався безкорисливістю, раптом став з такою жадібністю мріяти про гроші — і то не якісь там скромні суми на повсякденні потреби, а ціле багатство, — дізнавшись про те, навіть Ауреліано Другий остовпів з подиву. Колишні товариші по партії, до яких полковник Ауреліано Буендіа звернувся з проханням про гроші, уникали зустрічей з ним. Саме в цей час полковник сказав такі слова: «Єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню». Однак він виявляв таку наполегливість, так благав, так принижував власну гідність, що потроху з мовчазною запопадливістю і безжалісною впертістю проник усюди й за вісім місяців зібрав більше грошей, ніж сховала Урсула. Після цього він подався до хворого полковника Герінельдо Маркеса, аби той допоміг йому почати нову загальну війну.
Якийсь час полковник Герінельдо Маркес і справді був єдиною людиною, яка могла, незважаючи навіть на параліч, що прикував його до крісла, орудувати вкритими іржею важелями повстання. Після Неєрландського перемир'я, поки полковник Ауреліано Буендіа шукав забуття, виготовляючи золоті рибки, полковник Герінельдо Маркес підтримував зв'язки з тими повстанськими офіцерамц, які залишилися вірними йому до кінця. Разом з ними він пройшов крізь війну, повну щоденних принижень, прохань і доповідних записок, нескінченних «прийдіть завтра», «ось уже незабаром», «ми розглядаємо вашу справу з належною увагою»; це була війна, приречена на поразку, війна проти всіх отих «з пошаною до вас», «ваших слуг покірних», які знай лише обіцяли дати, але так ніколи й не дали ветеранам довічних пенсій. Ота перша кривава двадцятилітня війна не завдала ветеранам стільки шкоди, скільки, оця руйнівна війна постійних відстрочок. Сам полковник Герінельдо Маркес, що врятувався від трьох замахів на нього, зостався живий після п'яти поранень і вийшов неушкоджений з незліченних тяжких боїв, все ж не витримав жорстокого натиску вічного чекання й прийняв останню, остаточну поразку — старість; він сидів у своєму кріслі-гойдалці, розглядаючи квадрати сонячного світла на підлозі, й думав про Амаранту. Своїх соратників він більше не бачив, крім одного разу, — в газеті на фотографії, де кілька ветеранів стояли поряд із новим президентом республіки, що його імені полковник Герінельдо Маркес не знав; обличчя колишніх вояків виказували гнів: президент саме подарував їм значки зі своїм зображенням, щоб вони носили їх на вилогах, і повернув одне з покритих пилом і кров'ю знамен, щоб ним укривали їхні труни. Інші ветерани, найдостойніші, досі ще чекали повідомлення про пенсію в темних кутках громадської добродійності; одні вмирали від голоду, інші, живлячися своєю киплячою люттю, жили далі й повільно гнили від старості у принадливому лайні слави. Тим-то, коли полковник Ауреліано Буендіа з'явився зі своєю пропозицією розпалити пожежу нещадної — не на життя, а на смерть — війни, яка зітре з лиця землі цей ганебний, наскрізь прогнилий режим, підтримуваний іноземними загарбниками, полковник Герінельдо Маркес не зміг притлумити в собі почуття жалості.
