Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами…
— Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! — пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. «А бодай тобі!» — додав, коли вивернув кишені — ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей! Все там, у болоті. «Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..» Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.
Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує: «А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!» Закипіла помста в його грудях. «Не піддамся!» — крикнув і плюнув набік. — Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!» Сказав і щодуху помчав до міста.
Та не подолав Явтух і половину шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини… Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю — ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі… Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика… Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.
Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
— Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!
— І я! І я! І я бачила, — посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. — Куди ж воно поділося? Як у воду впало!
— Та й справді дивно: куди б йому дітися?
— Та чи не під діжку заліз який дурень?
— Може, й під діжку! Ану-ну…
— Та ні, заждіть, — спинив їх ткач. — Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.
— Може, й так! — вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.
На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна — ай воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! — вигукнув мало не крізь сльози. — То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері… І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука: «Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!»
Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. В хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.
— Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!
Це була хата молодиці ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» — подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір… Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.
— Якби не вуса — чиста тобі молодиця! — сказав, усміхаючись. — І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мовби писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!
Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» — сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз — і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.
— А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? — говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. — Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! — каже бісеня і клацає зо сміху зибами, несучи його дедалі вище й вище. Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс — все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.
— Куди це ти несеш мене, дядечку? — спитав жалібно Явтух.
— А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…
— А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?
— Ну, то туди тобі й дорога! — відказав чорт і рвонув ще скоріше.
«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» — подумав Явтух і змирився зі своєю долею.
Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.
Раптом чує Явтух — щось у повітрі голосно зашуміло і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.
— Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! — пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.
— Та це не дівка! Це парубок! — заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.
— Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!
— Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! — верещав сатана під відьминими штурханами.
— Ось я тобі! Ось я тобі! — шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати. Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і коміть головою полетів на діл…
«Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» — подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…
І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…
А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайліпше, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.
