Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
— Не тільки Ви самі, та й той, кого вибере Ваше серце, буде для мене близькою моїй душі особою.
Ці добрі побажання роблять честь шляхетності серця Кулішевого, та мимоволі виникає питання, на що вважав Куліш, коли він з листа в лист повторював те саме про прийдешню приязнь до Лесиного чоловіка?
Після фрази: «Кому ж і любить гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату» — він пише: «Обома руками оддав би я Вас заміж за хорошого чоловіка, і тоді ще сміліше любив би Вас і чоловіка Вашого, і діток Ваших».
Отже, становище Тургєнєва коло П. Віардо йому здається найпривабливішим.
В приписці до цього ж листа з 22/II-1859 Куліш ще виразніше висловлює це бажання — «тургєнєвської» коло Віардо «любови»:
— Великий світ, та нігде мені дітись!.. Одрадно думати, що колись приїду до Вас замучений та недомучений, а Ви вже будете господинею гарною і дасте мені захисний притулок у своїй господі, і знаючи, що в мене всяка жилочка перестраждала багато на віку, умітимете не займать мене і других навчите мене не займати ні словом, ні поглядом.
У Куліша якась idee fixe кохання, виявленого в старості.
— І взнали б люди, як умію любити, тоді тільки, як сивим би волосом голова моя засеребрилась, і днями, а не годами вік свій останній лічив би я.
І себе і її він бачить старими.
У листі з 25 грудня р. 1857, першому інтимному листі, він пише наприкінці:
— Коли прийде до Вас старість (бо й до Вас вона прийде), дай Боже, щоб дружнії очі всяку Вашу морщинку і сивий волосочок оглядали любовно, як пам’ятку пишної Вашої весни, котора дарувала тим очам багато райських минут, годин, днів і ночей, на віки вічні незбавленних.
І в наступному листі з 20 листопада 1858 р. повторює те саме:
— Я такий чоловік, що хоть би кого й десять рік не бачив і не чув, то все однаково кохатиму. Мені б хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам, та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді познається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котора блищить тілько тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще й зеленим ядом зацвіте.
— Бачте, — додає Куліш, — яка в мене довга проба, чого чоловік стоїть. Люди мені зневірились, то й я собі віри не доймаю.
Кохання в старощах — улюблена сподіванка Кулішева.
У романі Куліша з Милорадовичівною можна декілька моментів накреслити:
Рік 1856—57, початок знайомства й перші листи! З вересня 1856 р. до липня 1857 — 5 листів: перший 4 вересня 1856 з хутора Баївщини, а тоді 18 лютого 1857, 6 березня, 3 травня і 19 липня.
Це листи спокійні, дружні, лагідні: листується літня поважна людина з милими й приємними панночками. Отой-о пан, видатна людина, громадська людина, що пише про свої справи, про свої погляди й наміри. Листування хороших знайомих — не більше. Куліш посилає книжки: твори Основ’яненка, Гоголя, свій «Епілог до „Чорної ради“», романи Вальтера Скотта, комедії Мольєра.
Листи ці заадресовано на ім’я обох сестер, — мовляв, щоб не виявити про людське око більшої прихильности до Олександри Григорівни, з якою тільки він, власне, й листувався.
Після першої зустрічі й знайомства в серпні року 1856 вони зустрілись удруге десь згодом у вересні року 1857.
Приїхавши року 1857 в 20 числах серпня з Петербурга в Україну до Мотронівки й провівши декілька днів із Марком Вовчком, що з 26—29 серпня гостювала в Мотронівці, Куліш на початку вересня, числа 2—3, поїхав у Качанівку до Тарновського, і в цей час він, треба гадати, саме й бачився з Милорадовичівною.
Принаймні отая коротенька на два рядки записочка до Олександри Григорівни, писана 25 жовтня 1857 р., одразу після повороту до Петербурга з України, свідчить, що вони у вересні стрівались в Україні і, швидше за все, стрівались у Тарновських.
У цій записочці з 25 жовтня 1857 Куліш запитував Милорадовичівну, що переїхала тоді до Києва й оселилась там жити на зиму:
— А що, як Вам живеться в Києві? Що бачите? Що чуєте? Чи весело на серденьку?
Коротенька записочка, як пишуть після особистого побачення, щоб дати адресатові привід для дальшого листування.
Лесину відповідь одержав Куліш на перший день Різдва і тоді ж написав до неї довгого, докладного, сповідного листа.
Цей лист відмінний супроти листів року 1856—57. Це перший інтимний, щирий, одвертий лист. До цього листа, призначеного тільки для самої Лесі, Куліш робить приписку:
— Не показуйте нікому мого листа, коли шануєте мою душу.
Деяка сумбурність листа з повністю свідчить, що Куліш писав його, захоплений поривом: він хотів сказати те, що було в нього в той час на серці. Звідсіля деяка непослідовність, неврівноваженість. Думки в листі незв’язані, одна думка перериває іншу, набігає нова, щоб за декілька рядків повернулася перша. Куліш свої листи звичайно писав навдивовижу чітко, розбірливо, не поспішаючи, і кожну літеру, кожну фразу змальовано, викреслено. Листи його ясні й розбірливі. А тут незв’язаність, розірваність, випадковість! Правда, й цьому листу не бракує готових фраз і звичайних формул. Почуваєш, що Кулішеві було важко прорвати відразу полон книжних засвоєних схем, та все ж у цьому листі він схвильованіший і простіший, менший ритор, як звичайно.
Куліш писав:
— На саме Різдво сиджу собі один у своїй світлиці, посеред німого свого товариства — книжок, аж тут подають мені Ваш любий лист, кохана сестро, Олександро Григорійовно.
Він відчуває потребу «обізватись щирим серцем».
— А Ви — чи будете на мене сердиться, чи що, не впиню свого слова. Треба ж Вам колись довідаться, що в мене на душі діється! Нащо ж ми з Вами побратались, коли не розмовлять нам так, як на самоті розмовляють?.. Коли б Ви знали, як мені хочеться з Вами розговориться! Та видно сього ніколи не буде. Так і вік ізвікуєш на тому, що зветься lieux communs.
Досить загальних місць! Хоч крихту щирости!
Його лист — лист визнань.
— Пишете Ви, що багато у Вашому товаристві дурних і багато дуже розумних. Чому ж Вам не прийде в голову, що от один у Вас тілько єсть чоловік недурний, бо в його — як би там не було — натура вища, і не дуже розумний, бо в його єсть серце, которе, посеред розумних його діл, тягне його в такі дурниці, як щира розмова з Вами, дурниці, которі піднімають душу вище од усякої філософії? Чому б Вам до такого чоловіка не прихилитись душею і його одного зробить другом своїм і іскреннім своїм.
Він для неї! Вона для нього! Друзі єдині й щирі!..
Це вона та дружня душа, якої він ціле життя шукав.
— Здавалось мені, як я Вас побачив і почув Ваш голос, що от воно те святе добро, которе чоловік на землі знайшовши, нічого більш не возжадає.
— Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любить гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?..
— Ваш голос тривожить мою душу!
— Жажду Вас бачить і чуть!..
В P.S. він пише про своє бажання мати від неї фотографію.
— Не бачу я Вас — хоч би мені на Ваш портрет дивитись. Нехай би Вас фотографія зняла в рідному платті. Коли ж се трудно, а в Вас єсть готовий, пришліть мені його або посилкою, навернувши на качалочку, або — коли маленький — у письмі.
Та, зробивши крок уперед, Куліш робить два назад.
Пославши цього листа, він жалкує, що був щирий… І в наступному листі зазначає:
— Чи знаєте, моя люба панночко, що я послав до Вас отой щирий лист, та й жаль мені стало. Чи так воно прочитається, чи так воно зрозуміється, як писалось?
— Заплатив я великим смутком за ті розмови щирії, которі необачно посилав до Вас на папері.
Він не вірить собі й не вірить іншим.
— Люди мені зневірились, то й я собі самому віри не доймаю.
Попри всю свою самовпевненість, він зовсім не певний себе. Він надто горда й гоноровита людина, — отже, ця гордість робить його замкненим, ніяковим і мовчазним. У суспільстві він сидить нібито на шпичках.
