Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
— Я певна, що все у нас вийде, — втішливо мовила Джейн, котру не турбували жодні прагнення благодатного впливу на дітлахів. Їй хотілося лиш чесно відробляти свою платню, здобути довіру опікунської ради і схвальний відгук шкільного інспектора, ото й усе. — Головне — підтримувати дисципліну в класі, а для цього вчитель таки мусить бути суворий. Якщо мої учні мене не слухатимуть, я їх каратиму.
— Як?
— Шмагатиму, звісно, і добряче.
— О ні, Джейн! — вигукнула нажахана Енн. — Джейн, ти не зможеш!
— Авжеж зможу, і шмагатиму, якщо вони на це заслужать, — рішучо відказала Джейн.
— Я ніколи не вдарю дитини, — так само рішучо заперечила Енн. — Я взагалі проти тілесних покарань. Панна Стейсі жодного разу нікого з нас не вдарила, і дисципліна в класі була зразкова; а пан Філіпс постійно всіх шмагав, та однаково мав страшенний безлад. Ні, коли цього не можна уникнути, краще зовсім покинути вчителювання. Я спробую здобути любов своїх учнів, і тоді вони охоче мене слухатимуть.
— А якщо ні? — запитала практична Джейн.
— Все одно я їх не шмагатиму, бо певна, що користі з того не буде. О, люба Джейн, не бий своїх учнів, хай що б вони втнули!
— А ти що скажеш, Гілберте? — запитала Джейн. — Хіба ти не згоден, що є діти, здатні слухатися тільки різки?
— Хіба ти не згоден, що це жорстоке варварство — бити дитину… будь-яку дитину? — вигукнула Енн, що їй лице аж пашіло від затятості.
— Ну, — поволі проказав Гілберт, розриваючись між справжніми своїми переконаннями та бажанням бути гідним ідеальних уявлень Енн, — тут можна підтримати кожну зі сторін. Я певен, що дітей не слід шмагати часто. Ти слушно кажеш, Енн — є інші способи давати раду із класом, і тілесні покарання мають бути останнім заходом. Та з іншого боку, і Джейн слушно каже — є діти, котрих інакше не виховаєш, і для яких різка справді може бути цілюща. Отже, тілесні покарання як останній захід — таке буде моє правило.
Гілберт, намагаючись догодити обом сторонам, не спромігся, як то завжди й цілком справедливо буває, вдовольнити жодну. Джейн похитала головою:
— Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це найпростіший і найдоступніший спосіб виховання.
Енн кинула осудливий погляд на Гілберта.
— Я ніколи не вдарю дитини, — незламно повторила вона. — Я переконана, що це неправильно, і потреби в цьому теж нема.
— А якщо котрийсь хлопчисько нагрубіянить тобі у відповідь на зауваження? — спитала Джейн.
— Я залишу його після уроків і поговорю — лагідно, але твердо, — відповіла Енн. — У кожній людині є добре начало, треба лиш уміти відшукати його. І ось обов’язок учителя — знайти те начало й розвинути. Пригадай, саме це казав нам у семінарії професор на лекціях з методики навчання. Невже ти думаєш, що різка здатна буде в цьому допомогти? «Добрий вплив на душу учня важливіший за читання, письмо й лічбу», — так стверджував професор Ренні.
— Та не забудь: інспектор перевірятиме ніщо інше, як їхні знання, і не дасть тобі схвального відгуку, якщо вони виявляться недостатніми, — заперечила Джейн.
— Я волію мати добре ставлення учнів та їхні теплі згадки про мою допомогу за багато років, аніж схвальний відгук шкільного інспектора, — упевнено мовила Енн.
— Невже ти зовсім не каратимеш збитошників? — запитав Гілберт.
— Каратиму, звісно, якщо доведеться, хоч мені й самій це буде тяжко. Та їх можна буде лишати в класі під час перерви, ставити в куток чи змушувати переписувати тексти.
— Надіюся, дівчат поряд із хлопцями ти не садовитимеш, — лукаво всміхнулася Джейн.
Гілберт та Енн перезирнулися, і собі тамуючи усмішки. Якось саму Енн учитель покарав, змусивши сісти поряд з Гілбертом — і гіркі були наслідки того покарання.
— Я думаю, час покаже, хто був правий, — філософськи завважила на прощання Джейн.
Енн верталася до Зелених Дахів — Березовим Шляхом, тінистим, шепітливим і напоєним ароматом папороті, повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, де попід ялицями грайливо мінилися світло й темрява, і далі — Стежиною Закоханих, усіма тими місцинками, котрим вони з Діаною так давно вигадали ймення. Ішла вона поволі, тішачись красою лісів, полів та зоряних літніх сутінків, і серйозно міркуючи про нові обов’язки, що до них їй завтра належало взятися.
А вже на подвір’ї Зелених Дахів із відчиненого кухонного вікна долинув до неї рішучий голос пані Лінд.
«Вона прийшла, щоб дати мені добру пораду на завтра, — скривившись, подумала Енн, — та я, мабуть, не піду ще додому. У пані Лінд поради — мов перець: у малих кількостях добрі, а в тих, що вона видає — геть нестерпні. Забіжу-но я краще до пана Гаррісона».
Після незабутньої пригоди із джерсійською телицею Енн уже не вперше зазирала до нього. Вони з паном Гаррісоном провели кілька вечорів за балачками й устигли добряче потоваришувати, хоч деколи Енн і набридала відвертість, якою так пишався їхній сусід. Джинджер і далі підозріливо настовбурчувався на її появу, не оминаючи жодної нагоди привітати гостю саркастичним криком: «Руда вертихвістка!» Дарма намагався пан Гаррісон відучити його від цієї звички, щоразу підхоплюючись, завваживши на стежці Енн, і вигукуючи: «Хай мені всячина! Онде знову наша мила дівчинка», чи інші так само приємні слова. Джинджер бачив усі його хитрощі наскрізь і презирливо ігнорував, тож Енн ніколи не дізналася, скільки компліментів відміряв їй пан Гаррісон позаочі — у вічі, певна річ, не сказавши жодного.
— Ти, певне, щойно з лісу? Маєш уже достатньо різок на завтра? — поцікавився він, щойно Енн вибігла сходами на ґанок.
— Авжеж ні, — поважно відказала дівчина. Позаяк вона усе сприймала надто серйозно, то була пречудовою мішенню для дотепів. — Пане Гаррісон, у моїй школі жодної різки не буде. Звісно, указку я матиму, та нею користуватимусь лише за прямим призначенням.
— То ти лупцюватимеш їх паском? Хтозна, може, це буде й правильно. Різка б’є сильніше, та слід від паска болить довше, не сперечатимуся.
— Нічим я їх не лупцюватиму! Я взагалі не битиму своїх учнів.
— Хай мені всячина! — вигукнув щиро здивований сусід. — Як же тоді ти будеш підтримувати лад?
— Любов’ю, пане Гаррісон.
— Нічого не вийде, — відповів той, — от побачиш, Енн. Як то кажуть, шкодуєш різки — псуєш дитину. Коли я ходив до школи, учитель шмагав мене регулярно щодня — уважаючи, що якщо я й не втнув якоїсь пинхви, то це лише тому, що не встиг придумати яку.
— Пане Гаррісон, але ж відтоді методи виховання змінилися.
— А людська вдача — нітрохи. Ти ще згадаєш моє слово, Енн — з тією дітлашнею ради не даси інакше, як добрячим прочуханом. Це неможливо.
— І все ж я спершу випробую власний метод, — відповіла Енн, що мала сильну волю й здатність непохитно триматися своїх поглядів.
— А ти таки вперта, бачу, — мовив на те пан Гаррісон. — Ну, хай собі, хай, ми ще подивимося. Колись ти на них розлютишся… а люди з таким волоссям, як у тебе, дуже легко впадають у шал, — і тоді забудеш усі свої шляхетні теорії, та й даси їм доброго прочухана. Замолода ти ще для вчителювання… замолода, і така ж дитинна.
Отак і вийшло, що того вечора Енн пішла спати похмура й невдоволена. Спала вона погано, а вранці за сніданком була така бліда й виснажена, що стривожена Марілла змусила її випити чашку цілющого імбирного чаю. Енн слухняно скорилася, хоч і гадки не мала, чим міг би їй зарадити імбирний чай. Якби ж то був чарівний напій, що додав би їй літ і досвіду — тоді вона без вагань вихилила б цілу кварту!
— Марілло, а що, коли я таки не впораюся?
— Першого ж дня ніхто не знатиме достеменно, впоралася ти чи ні, а днів попереду ще багато, — відказала Марілла. — Енн, твоя біда в тім, що ти сподіваєшся навчити своїх дітлахів усього й одразу — як і здолати водночас їхні вади, — а якщо не зможеш цього досягти, картатимеш себе, що не впоралася.
Розділ 5
НАРЕШТІ ВЧИТЕЛЬКА
Коли того ранку Енн дійшла до школи — уперше в житті вона тюпала Березовим Шляхом, геть не зважаючи на його красу — там усе було спокійно й тихо. Свого часу її попередниця домоглася, щоб учні зустрічали вчительку вже сидячи за партами, отож коли Енн переступила поріг класу, її привітали кілька рядів чистенько вмитих личок із вогниками в допитливих очах. Вона прилаштувала капелюшка на вішаку й звернула погляд на учнів, сподіваючись, що не здається їм такою ж дурною й переляканою, якою здавалася сама собі, і що вони не помітять, як сильно вона тремтить.
