Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги регистрация онлайн бесплатно .TXT) 📗

Цікаво і варто було тоді заглянути в ту кімнату, як там весело і радісно… діялося. Обдаровані скакали, сміялися, обіймалися і в одно збивалися коло усміхненої матері, допитуючися всі враз, щоб за той несподіваний дарунок справити. Лиш молодий Юліян, що стояв віком між найстаршою Зонею і Марією, не казав нічого і усміхався рівно матері — пірваний радістю ущасливлених. Лиш «бідний Юлик не вифасував нічого», — говорили сестри… гладячи його по гарнім обличчю… об’являючи тим своє щире почуття за покривдження його особи батьком. Але він, недобрий, відпихав їх і розсмівався. Він сам далі стільки заробляв лекціями, як вони всі три одержали. Добре, що радувались!.. і на доказ своєї щирої любови до них, він кожну по черзі підносив скорим і зграбним рухом догори. Обносячи їх круг кімнати, ставив в кут за кару, що його «жалували», чого він так не терпів. І тоді вже було добре і веселий настрій… наче струя сонця… запанував в цілій хаті, доки не йшло кожне до своєї призначеної праці або не находило таку.

Коли опісля мати заходила непомітно до тихої робітні мужа, щоби йому подякувати за несподівану радість, яку справив дітям і як та втіха вплинула благородно на настрій всіх, він махав рукою і, усміхаючись сумно, говорив: «Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для публіки робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори позиркує на землю, на котрій пішло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по білих від його сяєва дорогах, снується, а годинникар зачиняє двері і від вас, він се робить зі злоби або гніву проти вас? Ні. Він дослухується ще дальше того, що йому годинники в більшій тишині намовляють. Кождий з іншої сфери і часу, з іншого круга аж до вбогого робітника. Так. І чого то він не догадується! Вони, ті дрібні „інтелекти“, що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого ти не довідаєшся про них… що ними орудує, що ч а с приносить, вимагає, що час змінює, що він нищить і все далі й далі невпинно… і кождий з них окремо відкидає для майстра його пайку. А та пайка йде набік — для кого? Для нього? Ні. Він збирає їх, мале до малого, творить велике і знов для кого? Для дітей своїх, для  У к р а ї н и  своєї, в чотирьох стінах замкненої, з тугою в молодім серці вирватися на волю, на ширину, не в лахміттю старечини, а в блискучій одежі, як будучим горожанам своєї будучої країни пристоїть. — А опісля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоїв, щоб не рвалися без цілі вперед, тоді каже: „Я оставляю їх і звертаюся до своїх приятелів. Ти знаєш їх. Вони там, на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. І лише тепер знов я беру їх до рук, кожду з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність і тоді я вглубляюся… Для кого? Для мене? Ні. Для дітей своїх, для України своєї маленької, між чотирма стінами, щоб з них викувати добрий матеріал, не згинуть без сліду по собі на будучину. Так доки не замкнуть очі, а мій годинник — що дав мені найбільший майстер сього світу, не стане сам“».

Він вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою і поцілувала її.

«Мій фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…» — прошептіла і віддалилася нечутно.

В тих часах був молодий Юліян (його прозвали так по дідові капітані) одиноким захисником в хаті проти деспотизму, а щонайбільше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що інше, важніше, відбирав. Правда, він вимовлявся коротко перед дітьми тим, що він лиш годинникар і треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах і доходах домашньої господарки рівновагу, їм самим дати ліпше виховання — (під чим розумів виключно душевне) — а в руки який-небудь їм приступний фах, чи професію, щоб від нікого не були в пізнішім віку зависимі. Що при тім мати з доньками також була помічна, він не звертав великої уваги. «Кожде докладе цеглинку, — говорив, — і твір буде виготовлений».

Юліян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять років, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще і слабшим ученикам лекції. І хоч його місячні зарібки не дуже вже і незначні, він все-таки віддавав їх матері з поважною просьбою давати йому лише те з харчу, що буде куплене його заробітком. Бо, як впевняв матір, він не хотів кривдити ні родичів, ні сестер, яких понад все любив — і вдоволитися чим-небудь, на яке заявлення матір зворушувалася до сліз і тут або там, коли се батько не бачив, цілувала його в чоло і тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з її дітей не сміє їй «знидіти».

Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання — робив дуже миле вражіння.

В школі тішився не лиш симпатією своїх товаришів, але й професорів. Се посліднє через свою здатність, щиру одвертість, а передусім за свою неустрашимість. У товаришів уходив за авторитетність. Раз, що як сказано, був один з найздібніших учеників, особливо в старинних мовах був дорадником слабших учеників — а остаточно, як се часто в мужеської молоді буває, за фізичну силу, що об’являлася не лиш при гімнастичних вправах, а ще й у борні з другими, у витривалости, в плавбі, а через се також і в випадках, де ученики-товариші прогрішилися неправдомовністю, недодержуванням, хоч би найнезначнішої, обіцянки, нехарством тіла або рук і т. п. Тоді то товариш-«авторитет» товк грішників безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, сліз, або випрошування, чи обіцювання на будуче це не чинити. Але ніхто довго на нього не гнівався.

Один з професорів, в котрого він вчив сина і був його любимцем, займався ним так щиро, що уймив собі хлопця до того степеня, що викликав аж зависть в рідного батька, котрий противно в саме той час відносився до сего двічі строго і критично.

Одного разу, коли Юліян Цезаревич числив шістнадцять років, трапилася йому пригода, яка піднесла його молоду особистість не лиш в очах його товаришів і в очах його професорів, але і в очах деяких чужих… не кажучи вже про сестер… і родичів.

В одного священика з провінції (села Покутівки [23]) на ім’я о. Захарій, що виїздив з міста, сполошилися коні.

Сильно наладовану фіру, на котрій сидів душпастир з своїм молодим дівчатком, рвали і шарпали розбішені звірята на всі боки так дико, що подорожні були щонайменше виставлені на катастрофу. Фірман, що з остраху неначе розум і мову стратив, хоч і здержував щосили звірята, не міг їх зовсім опанувати. Він стягнув віжки до тієї міри до себе, що здичілі ще гірше бісилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов віднайшовши собі полегшу з переполоху і від спиняючих їх віжок від утечі, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опісля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фіру з подорожними, що, волочена розбішеним летом, підскакувала за ними по грубо і свіжо ще не утовченій дорозі… і здавалося… кождої хвилі розлетиться. На улиці було в той час лише небагато прохожих; а і ті, перелякані незвичайним видом, станули, мов вкопані, вижидаючи неминучої катастрофи, і не рухалися з місця. Отець Захарій кричав і кликав розпачливим рухом одної руки о поміч, придержуючи другою дівчатко коло себе і, як видно було, здавався зовсім на Божу волю.