Микита Братусь - Гончар Олександр Терентійович (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
- Так чого ж ви пристаєте? - знову молодичка до Мелешка. - Що вам від мене треба? Нікуди я звідси не перейду, мало чого їй з дурних ревнощів заманеться!…
І що ж… крути не верти, а молодичка має рацію. Покружляє, покружляє біля неї Мелешко та з тим і відчалить. Бо ні Оришка, ні Мелешко не в силі диктувати в даному випадку: коли таки добре працюєш - ніхто на тобі не поїде.
Сьогодні моя Оришка, видно, в гуманному настрої:
пливе з кошиком і посміхається. Чи удої збільшились, чи, може, весна на неї впливає?
Я люблю щиру відвертість і не криюсь, що дома Оришка іноді бере наді мною верх, але в саду - ніколи! Це моя резиденція, моя лабораторія, і тут усе за мене' і таблички на контрольних деревах, і схрещені гібриди в марлевих капшуках, і цитруси в траншеях, і всі мої дияволиці-помічниці. Це так, як у медсанбатівській операційній - хто переступає через її поріг, одразу підпадає під владу старшого, а старший на острові якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Іванович Братусь!
В найурочистіші для саду дні при повносвітлому, ось як зараз, відкритті весни, чи пізніше, в пору буйного квітування, чи вже в тріумф золотого врожаю - в такі дні напевне можу сказати, що Оришка мене… побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо її клади, і в усьому мене слухається. Та й як їй не слухатись, коли бачить, що мене тут усі дерева слухаються! Залежно від моїх бажань ростуть нижчі або вищі, з плакучою або з пірамідальною кроною - формую їх я. “З Микитою треба бути в саду чемнішою, - мабуть, думає собі Оришка. - Бо він тут, як чаклун у своєму царстві, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: “Стань Оришко, суницею!”, і станеш привселюдно суницею”.
- Ти сьогодні, бабунику, в настрої… Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела?
- А таки встигла, Микито…
Бач, як вгадав!… Ще б пак не вгадати: відомо, що вона кожного, хто зайде до неї на ферму, спочатку як слід вилає (здебільшого нізащо), а тоді вже розпитає, чого прийшов, у якій справі, і погомонить з тобою цілком людяно.
Дивно, як тільки з нею там корови уживаються? Мало того: “Ми, каже, сердитого сторожа на фермі не тримаємо. Він нам корів нервує”. А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже наші селекціонери вивели якусь нову породу корів з волячими нервами.
- Сідай, дідунику, їж, поки не вичахло… О, далеко не завжди величає мене Оришка дідуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсім грайливо сьогодні настроєна.
- Я ще й не проголодався, бабунику… Недавно мене тут дівчата пирогами пригощали.
- Та я бачу, що розшарівся, як півень… Мабуть, уже і в льох забігав до тієї вертихвістки? Це вона про комірницю.
- Забігав, але не випив і наперстка. Поспішав - за секаторами бігав.
Оришка на мене одним оком свариться, а другим - сміється
- Так і повірила… їж.
Біда мені, що я такий шаркий та червонощокий, що енергія з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди під градусом, завжди напідпитку, а між тим, я від природи такий рухливий та повнокровний.
- Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, від чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а він розганяє кров. Дівчат моїх там не зустрічала? До вас поїхали, на ферму.
- Бачила: перегній накладають. А ти що - скучив уже за котроюсь?
- Та майже… Це ти з ними і посваритися встигла?
- Ні, я їх зоддалеки, з дому бачила. З кіношниками вранці посварилася - другий день на фермі товчуться.
- Не тим боком тебе знімають, чи що?
- “Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робіть отак…” Жевжики, вони мене вчать, як корів доїти! “Ви, кажуть, ремствуєте і виражаєтесь, бо не знаєте, скільки коштує наш фільм… Тисячі з'їв! А ваше молоко? Що це за продукція? Та якщо навіть ви трохи й недодоїте, щоб стати героїнею, то ми вам купимо десяток тих відер молока, тільки ж підкоріть ви нам свій процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годі!”
- Не зважай ти на них, Оришко… Вони ще, видно, відсталі.
- Оце ви, кажу, так міркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток відер молока? Купила б і молоко, і вас з вашим фільмом! Та хіба я лише за відрами женусь? А корови, а режим, а досвід? На якому базарі ви купите досвід наших майстрів колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоїв досягти, досвіду собі такого набути, щоб усі потім доярки України його переймали!… Відчитала їх, гемонів, як сама хотіла, аж полегшало на душі.
Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Одні менш витримані, інші - більш, але всі, як правило, блискучі. Думаєте, завжди вона мріяла про зірку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тоді ви ще не знаєте моєї Оришки!
Ану, пригадаймо перший рік колективізації, найбурхливіші його дні… Хіба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тоді поли на Карпові Лисогорові? На кожних малих чи великих зборах хіба не вона верховодила відсталим жіноцьким елементом?
Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні збори по питанню - бути чи не бути? Школа не могла нас вмістити, - розперли б її, тому зібралися на майдані перед колишньою волостю, і оратори, виходячи на круг, тримали промови під відкритим небом.
Оришка не хотіла на круг, вона сатаніла в масі жіночого натовпу.
- Порозпускайте нас, - репетувала на весь майдан, - повіддавайте нам наших коней та хомути!
Ні в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро.
“Коли вона моя жінка, - думаю, - то мушу сам їй заткнути”. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грізно вирує наше жіноцтво. Бачу, поміж нашими жінками і незнайомі пикаті молодиці шастають (пізніше ми їх пороздягали в конторі, і виявилось, що під хуторськими рясними спідницями маскувалася в них не жіноча - куркульська суть: штани були, і сокири висіли. А через день у цих “молодиць” вуса показались).
Починаю говорити - Оришка і мене не впізнає:
- Бийте, - кричить, - він теж такий, він теж за комуну!
Що не почну - то й обірвуть баби, не дають мені слова промовити.
- Та чи ви, кажу, подуріли, чи ви показались? Собаку вішати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що?
Чую, притихли, навіть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в житті.
- Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? - і вказую просто на свою Оришку. - Люди добрі, хіба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть?
Мовчать.
- Та це ж така баба, товариші, що як у Дніпро плюне, то всі жаби на завтра виздихають!
Ха-ха-ха!… Го-го-го!…
Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило.
Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала… А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.
- Ти - каже, - хвалишся, що навіть дику стихійну природу перевиховуєш, а хіба я в тебе гірша за природу?
Ні ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемо дружно й мирно. Пробую діяти на неї методом веселого ментора і, вірите… піддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тільки сваритись уміє: буває, що й сміється. А вже вона як засміється, то й живіт трясеться!
Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби - бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворі стирчить, ніхто не дає дочку заміж. Цар заплатив мені за вірну службу п'ятаками, новими-новісінькими. Багатій, Микито! Сідаю в сонячний день на призьбі, лічу свої п'ятаки та перелічую. То в гаман їх, то знову з гамана - заклопотаний нібито вкрай, нікого не бачу, не чую. А мене, звісно, одразу побачили, - всі ми тоді були в пережитках по вуха, - пішло-покотилося по селу: “Рудий Микита зі служби червінців навіз, сама повну пригорщу бачила!”
Через два тижні й оженився. З-поміж усіх вибрав собі чорноброву Оришку.
Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі - викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан - середульший - цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня - Федь - ще в школу бігає.
