Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Під час розлуки з чоловіком Фернанду найбільше мучила думка, що Меме, приїхавши на канікули, не бачитиме батька вдома. Апоплексичний удар поклав край її страхам. На той час, коли Меме повернулася, батьки вже про все домовилися, щоб дівчинка не тільки повірила, буцімто Ауреліано Другий залишається покірним чоловіком, але навіть не помітила б суму, що виповнював будинок. Щороку протягом двох місяців Ауреліано Другий вдавав із себе зразкового чоловіка й влаштовував свята, де гостей частували морозивом та печивом, а весела й жвава вихованка черниць звеселяла всіх грою на клавікордах. Уже тоді було помітно, що вона дуже мало успадкувала від материної вдачі. Меме здавалася ніби другою подобою Амаранти, Амаранти-дівчинки у віці дванадцяти-чотирнадцяти років, яка ще на знала печалі і звеселяла дім, ступаючи, ніби в танці, аж поки потаємна пристрасть до П'єтро Креспі назавжди збила її серце з правильного шляху. Однак, на відміну від Амаранти й решти Буендіа, почуття самотності, яким доля наділила членів цієї родини, в Меме ще не виявилося; вона справляла враження дівчинки, цілком удоволеної навколишнім світом, навіть коли о другій годині дня виряджалася до вітальні, щоб там із несхитною наполегливістю вправлятися на клавікордах. Було цілком ясно, що вдома їй подобається, що вона цілий рік мріє про ту шумливу радість, з якою зустрічає її молодь, і що вона не позбавлена батькової схильності до розваг та непомірної гостинності. Перші ознаки цієї нещасливої спадковості виявилися під час третіх канікул, коли Меме приїхала додому в супроводі чотирьох черниць і шістдесяти восьми однокласниць, яких вона, нікого не спитавши і нікого не попередивши, запросила погостювати тиждень у себе вдома.
Що за лихо! — бідкалася Фернанда. — Ця дитина така ж нерозважна, як і її татусь.
Довелося просити у сусідів ліжка й гамаки, влаштувати харчування в дев'ять змін, скласти розклад користування купальнею, та ще й напозичати сорок табуреток, щоб дівчатка в синіх формених сукнях і чоловічих черевиках не снували цілісінький день туди й сюди будинком. Усе складалося препогано: щойно галаслива юрба кінчала снідати, як уже треба було годувати перші зміни обідом, а потім — вечерею, тож за весь тиждень школярки встигли лише побувати на плантаціях. Коли наставала ніч, черниці геть вибивалися з сил, заганяючи своїх вихованок у ліжка, та хоч би як вони старалися, на подвір'ї завжди залишалася ціла ватага невтомних отроковиць, що виспівували тужливі шкільні гімни. Якось дівчатка мало не звалили з ніг Урсулу, яка завжди з'являлася зі своїми послугами саме там, де її найменще чекали. Іншого разу черниці здійняли галас, коли полковник Ауреліано Буендіа помочився під каштаном при школярках. А з вини Амаранти мало не зчинилася справжня паніка: коли Амаранта солила суп, до кухні зайшла одна з черниць і, не подумавши, спитала, що то за білий порошок вона сипле в казан.
Миш'як, — відповіла їй Амаранта.
Першого вечора школярки замучилися, намагаючись потрапити перед сном до вбиральні, — близько першої години ночі туди ще заходили останні з них. Тоді Фернанда купила сімдесят два горщики, але цим заходом лише перетворила нічну проблему на ранкову: тепер з досвіту перед убиральнею вишиковувалася довга вервечка дівчаток з горщиками в руках — кожна дожидала черги помити свою посудину. Хоча декотрі з школярок позастуджувалися, а в інших на покусаній москітами шкірі поздималися пухирі, більшість усе ж виявила непохитну стійкість до найтяжчих випробувань, і навіть у найжаркішу пору дня вони гасали по садку. Коли гості врешті-решт поїхали, всі квіти були витоптані, меблі поламані, стіни вкриті малюнками й написами, але Фернанда так раділа від'їзду, що пробачила заподіяну шкоду. Ліжка й табуретки вона повернула сусідам, а сімдесят два горщики поскладала штабелями в Мелькіадесовій кімнаті. Покинуте помешкання, навколо якого в давні часи оберталося все духовне життя дому, стало відтоді називатися «горшковою кімнатою». На думку полковника Ауреліано Буендіа, ця назва найбільш пасувала, бо хоча родина й далі дивувалася, що Мелькіадесове житло недоступне для пилу та руйнації, полковникові воно здавалося просто звалищем. Хоч би там як, а він, певно, зовсім не цікавився, на чиєму боці правда, і про долю, яка спіткала кімнату, дізнався тільки тому, що Фернанда цілісінький день бігала повз нього з горщиками й заважала працювати.
В той час у будинку знову з'явився Хосе Аркадіо Другий. Ні до кого не вітаючись, він проходив у кінець коридору й зникав у майстерні, де вів якісь розмови з полковником. Бачити його Урсула вже не могла, але вивчила стукіт його важких наглядацьких чобіт і дивувалася, яка неподоланна відстань відокремлює його від родини, навіть від брата-близнюка, з яким у дитинстві він грав у хитромудрі ігри з перевдяганнями, а нині не мав жодної спільної риси. Хосе Аркадіо Другий був високий і худий, тримався гордовито, і якийсь похмурий відблиск лежав на його смаглявому обличчі, замисленому й смутному, як у сарацина. Він був більше схожий на свою матір, Санта Софію де ла П'єдад, ніж на Буендіа, і часом Урсула, говорячи про сім'ю, навіть забувала назвати його ім'я, хоч і картала себе за це. Коли Урсула виявила, що Хосе Аркадіо Другий знову ходить оселею і полковник, відриваючись від роботи, приймає його в майстерні, вона перебрала давні спогади й зміцнилася в своїй підозрі, що Хосе Аркадіо Другий у дитинстві Таки помінявся місцем зі своїм братом-близнюком і самб він, а не той, повинен зватись Ауреліано. Ніхто не знав подробиць його життя. Один час було відомо, що в нього немає постійного місця проживання, що він вирощує бойових півнів у будинку Пілар Тернери, іноді там ночує, а майже всю решту ночей проводить у спальнях французьких жіночок. Він плив за течією, не маючи ні уподобань, ні шанолюбних прагнень, наче мандрівна зірка в планетній системі Урсули.
Як по правді, Хосе Аркадіо Другий переслав належати до своєї родини й не зміг би належати до будь-якої іншої уже від того далекого ранку, коли полковник Герінельдо
Маркес повів його до казарми, і не тому, що хотів показати хлопчикові розстріл, а щоб він на все життя запам'ятав смутну й дещо глузливу посмішку розстріляного. Цей спогад був не тільки найдавніший, а й єдиний, що зберігся в нього з дитинства. Правда, був іще один спогад — про старезного діда в старомодному жилеті й капелюсі з крисами, як воронові крила, котрий розповідав усілякі дива, сидячи біля осяяного вікна, — але Хосе Аркадіо Другий не знав, до якого часу належить цей спогад. Він був туманний, не залишив у душі гіркого осаду й нічого його не навчив, на відміну від першого, що, по суті, визначив напрямок цілого його життя; і в міру того як він старів, цей спогад чимдалі чіткіше виринав із пам'яті, немовби плин часу наближав його. Урсула спробувала звернутися по допомогу до Хосе Аркадіо Другого, щоб витягти полковника Ауреліано Буендіа з добровільного ув'язнення. «Умов його піти в кіно, — просила вона. — Щоправда, картини йому не подобаються, та хай хоч подихає свіжим повітрям». Але невдовзі вона зауважила, що Хосе Аркадіо Другий так само нечутливий до її благань, як і полковник, і обидва вони вкриті однаковою бронею, непробивною для будь-яких уподобань. Хоча Урсула не знала — та й ніхто не знав, — про що вони говорили довгі години, замикаючись у майстерні, вона зрозуміла, що тільки оці два чоловіки з усієї родини зв'язані узами внутрішньої близькості.
Сказати правду, навіть Хосе Аркадіо Другий не зміг би витягти полковника з його в'язниці. Нашестя школярок переповнило чашу полковникового терпіння. Під тим приводом, що в спальні все ще владарює міль, хоч апетитні ляльки Ремедіос і знищені, він повісив у майстерні гамак і тепер виходив з неї тільки на подвір я — у своїй потребі. Урсулі не вдавалося втягти його навіть у найбуденнішу розмову. Ідучи до сина, вона вже знала наперед: він і не подивиться на тарілки з їжею, а відсуне їх на протилежний край столу і дороблятиме далі золоту рибку, зовсім не турбуючись про те, що суп вкривається плівкою жиру, а м'ясо холоне. Відколи полковник Герінельдо Маркес відмовився допомогти йому в задуманій на старості війні, він озлоблявся чимдалі дужче. Замкнувся в собі, і родина врешті-решт почала думати про нього так, ніби він уже помер. Ніхто не помічав, щоб полковник виявляв які-небудь людські почування аж до того дня одинадцятого жовтня, коли він вийшов на поріг подивитися, як проходить мандрівний цирк. Цей день був для полковника Ауреліано Буендіа такий самий, як і всі дні останніх років. О п'ятій годині ранку його розбудив шум, який зчинили у дворі жаби та цвіркуни. Ще з суботи почала сіятись мжичка, і, навіть коли б полковник не вловив її настирливого шепоту в листі дерев у садку, за холодом у своїх кістках він би однаково відчув, що йде дощ. На собі полковник Ауреліано Буендіа, як завжди, мав вовняний плащ та довгі кальсони з грубої тканини, які він носив задля зручності, хоч сам і називав їх «прадідівськими підштаниками» за вкрай старомодний вигляд. Він надяг вузькі штани, але це застебнув їх і не вставив у комірець сорочки золотої запонки, бо збирався помитися. Потім напнув плащ на голову, ніби капюшон, розправив пальцями обвислі вуса й пішов у двір помочитися. До сходу сонця було далеко, і Хосе Аркадіо Буендіа ще спав під своїм накриттям із прогнилого від дощів пальмового листя. Полковник, як завше, не бачив батька, і, коли привид, розбуджений струменем гарячої сечі, що зненацька полилася йому на черевики, звернувся до сина з якоюсь незрозумілою фразою, той її не почув. Він вирішив, що помиється пізніше, — не через холод і вогкість, а через гнітючий жовтневий туман. Коли полковник повертався до майстерні, то відчув запах диму від печей, які розпалювала Санта Софія де ла П'єдад, і зачекав на кухні, поки закипить кавник, щоб забрати з собою чашку кави без цукру. Санта Софія де ла П'єдад спитала його, як завжди питала вранці, який сьогодні день тижня, і він відповів, що вівторок, одинадцяте жовтня. Дивлячись на спокійне, позолочене відблисками вогню обличчя жінки, щодо реальності існування якої він не лише в ту хвилину, а й доти, не був цілком упевнений, полковник нараз згадав, що колись у розпал війни, так само одинадцятого жовтня, він прокинувся від інстинктивної тваринної упевненості, що жінка, яка спала обік нього, мертва. Так воно й було насправді, і він не забув числа, бо жінка за годину перед тим теж спитала його, який сьогодні день тижня. Але, навіть згадавши це, полковник Ауреліано Буендіа все ще не помітив, до якої міри його покинули передчуття, і, поки закипав кавник, він лише з цікавості, не боячись укинутись у тугу, і далі думав про ту жінку, чийого імені він так ніколи й не знав, а обличчя побачив уже після її смерті: адже вона прийшла до гамака, спотикаючись у непроглядній темряві. Тією ж дорогою в його життя приходила сила-силенна жінок, тому він і не згадав, що саме вона в безумі перших обіймів мало не втонула у власних сльозах і за годину перед смертю заприсяглася кохати його аж до кінця днів своїх. Зайшовши у майстерню з паруючою чашкою, він уже не думав ні про що, ані про якусь іншу жінку, і запалив світло, щоб порахувати золотих рибок, яких зберігав у бляшанці. їх було сімнадцять. З тих пір, як полковник вирішив не продавати рибок, він виготовляв щодня по дві штуки; коли їхнє число досягало двадцяти п'яти, знову розтоплював їх у тиглі й починав усе спочатку. Він працював цілий ранок, з головою поринувши в роботу, ні про що не думаючи, і не помітив, як о десятій годині дощ посилився і хтось пройшов повз майстерню, гукаючи, щоб позачиняли двері, бо заллє весь будинок, і не пам'ятав навіть про самого себе, поки не з'явилась Урсула з їжею і не вимкнула світло.
