Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗

Слава Богу, вони всі завтра поїдуть звідси.

Розділ XXXVI

20-е грудня 1824 року. – Третя річниця нашого щасливого союзу. Минули два місяці, відколи гості полишили нас тішитися одне одним, і я вже маю чималий досвід цієї нової фази подружнього життя – дві особи, що живуть разом, як господар і господиня дому, як батько й мати веселої маленької дитини, усвідомлюючи, що між ними немає ніякого кохання, дружби чи навіть симпатії. Наскільки то залежить від мене, я намагаюся жити мирно: ставлюся до нього із бездоганною ввічливістю, поступаюсь своєю вигодою на його користь, де тільки це можна розумно зробити, і консультуюсь із ним по-діловому у тому, що стосується хатнього господарства, враховуючи його бажання, навіть якщо я знаю, що вони програють моїм.

Упродовж першого тижня чи двох він був сварливий і пригнічений, бо побивався за свою любою Анабеллою: все, що я робила, було неправильне, я була безсердечною черствою й нечутливою; моє кисле, бліде обличчя було просто огидне; мій голос змушував його здригатися; він не знав, як йому пережити зі мною зиму. Я знову запропонувала розлучитися, але це не годилося: він не збирався ставати об’єктом пліток всіх старих базік в околиці, про нього, мовляв, патякатимуть, що він тварюка, з якою не змогла жити навіть дружина.

– Ти хочеш сказати, я повинна якось примиритися з тобою, – зауважила я, – бо доки я виконую обов’язки управительки й економки, та ще й так сумлінно і добре, без плати і без подяки, ти не можеш собі дозволити попрощатися зі мною. А от коли моє рабство стане нестерпним, я зніму з себе ці повноваження.

Ця погроза, як мені гадалося, допоможе тримати його під контролем.

Він був вельми розчарований тим, що я не так уже й гостро сприймала його образливі зауваження, бо кажучи те, що могло поранити мої почуття, він допитливо вдивлявся у моє обличчя, а потім бурчав щось про моє «мармурове серце» чи мою «гидку нечутливість». Якби я гірко плакала і побивалася за його втраченим коханням, то він, можливо, зглянувся б і знову на якийсь час проявив до мене свою прихильність, аби втішитися за відсутності своєї коханої Анабелли. Слава Богу, я не настільки слабка! Це колись я була настільки засліплена безглуздою любов’ю, що чіплялася за нього, незважаючи на його підлоту, але зараз від неї вже не залишилось і сліду – вона вся зруйнована і зів’яла; і він має дякувати за це лише собі.

Спочатку він утримувався від того, щоб топити свої турботи у вині, та незабаром ті зусилля почали слабнути і він потроху почав заглядати до чарчини. Напившись, він поводиться мов тварюка, і я насилу стримую своє презирство та огиду. Наступного дня він страждає від похмілля, оплакує свої помилки і звинувачує мене у всьому: мовляв, йому відомо, що таке потурання шкодить його здоров’ю і завдає йому більше лиха, ніж користі, але я підштовхую його до цього своєю неприродною поведінкою; врешті це зажене його в домовину, а винна в цьому буду я.

Від таких звинувачень в мені закипає обурення. Хіба не намагалась я вберегти його від цієї вади? І чи вберегла б я його, потураючи у всьому і знаючи, що він зневажає мене? Хіба це моя вина, що я втратила свій вплив на нього, що він сам себе позбавив будь-якого права на мою повагу? І чи повинна я шукати примирення, знаючи, що ненавиджу його, а він зневажає мене та ще й листується з леді Лоубаре? Ніколи, ніколи, ніколи! Він може упитися на смерть, але це – НЕ моя вина!

І все ж таки я намагаюся врятувати його: даю йому зрозуміти, що від пияцтва погляд його стає тупим, а обличчя червоним і роздутим, що розум його хибує, тож якби Анабелла бачила його так часто, як я, то хутко розчарувалася б у ньому і позбавила б його своєї прихильності. Та у відповідь я чую тільки брутальну лайку – і, правду кажучи, відчуваю, що таки заслужила її, бо сама не люблю використовувати такі аргументи, проте вони западають у його душу і змушують його утримуватись від пияцтва.

Зараз мені трохи легше, бо його немає вдома: він подався на полювання із Гаргрейвом і, напевне, повернеться аж завтра увечері. А раніше я так тужила, коли він відлучався з дому бодай на однісіньку днину!

Містер Гаргрейв ще перебуває у Гроуві. Вони з Артуром часто зустрічаються: він приходить до нас із візитами, Артур верхи їздить до нього в гості. Особливої дружби поміж ними немає, але таке спілкування допомагає згаяти час, і я дуже бажаю, щоб воно тривало і надалі, бо звільняє мене від прикрого Артурового товариства, а його відволікає від пияцтва. Єдиним моїм запереченням проти перебування містера Гаргрейва по сусідству з нами є те, що страх зустрітися із ним у Гроуві перешкоджає мені бачити його сестру так часто, як мені того хотілося б, хоч він останнім часом поводиться з такою бездоганною пристойністю, що я майже забула про його колишню поведінку. Гадаю, він намагається «завоювати мою пошану». Може, він її й завоює, – а далі що? Якщо він вимагатиме чогось більшого, то знову її втратить.

10-е лютого. – Так прикро, коли за твої добрі почуття і хороші наміри тобі ще й дорікають. Мені стало шкода Артура, адже він не може тішитися читанням чи якимись іншими інтелектуальними розвагами, от і пиячить. Я вже почала була думати, що повинна пожертвувати своєю гордістю і знову поновити свої зусилля, аби зробити дім приємним для нього та навернути його назад на дорогу доброчесності; і зробити це не за допомогою нещирих зізнань у коханні і не шляхом удаваного каяття, а пом’якшивши свої холодні манери і заміняючи мою крижану ввічливість добротою; і я вже почала була й діяти у такий спосіб – і яким же був результат? Жодної тобі іскри доброти, ніякого каяття, а лише кепський настрій, вимогливість, що лише зростає від потурання, і самовдоволена втіха від того, що я стала м’якшою з ним. Від того всього мені ставало недобре, а сьогодні вранці він сам себе перевершив: прочитав листа, що надійшов із ранковою поштою, а потім жбурнув його мені через стіл.

– Ось прочитай, і нехай це буде тобі наукою!

Листа було написано невимушеним почерком леді Лоубаре. Я кинула оком на першу сторінку; там було повно зізнань у коханні, а ще вона обурювалася тим, що Бог розлучив їх і засудив до ненависного рабства шлюбного союзу з тими, кого вони не могли кохати. Він зареготався, побачивши, як змінився колір мого обличчя. Я згорнула листа, підвелася і повернула його чоловікові й промовила:

– Спасибі, я візьму це до уваги!

Мій маленький Артурчик стояв у нього між колінами, захоплено граючись рубіновим перснем на його пальці. Я взяла його на руки і вийшла з кімнати. Дитина перелякалася і заплакала. Це було новим ударом для мого змордованого серця. Я увійшла до бібліотеки, зачинила двері й, ставши навколішки, обняла й поцілувала дитину, а потім і сама заплакала. Та це призвело до протилежного результату: Артурчик почав пручатися і голосно кликати свого татка. Я випустила його з рук, і такі сльози потекли з моїх очей, що я світу за ними не бачила. Почувши його крики, батько зайшов до кімнати. Я миттю відвернулася, щоб він, бува, не побачив і не витлумачив неправильно мої емоції. Він вилаяв мене і забрав із собою дитину, яка вже заспокоїлася.

Так прикро, що дитина любить його більше, ніж мене, адже благополуччя мого сина – це те, заради чого я живу. Коли я відмовляюся потурати йому, він іде до свого батька і той задовольняє його всі бажання; коли я картаю його за якусь дитячу провину, то він знає, що батько стане на його бік проти мене. Тож виходить, що я борюся з батьковим духом у своєму синові, вишукую і знищую паростки його вад, нейтралізую його згубний приклад, а він краде в мене синову любов, зводить нанівець усі мої зусилля, та ще й відчуває при цьому диявольську втіху!

Та не слід піддаватися відчаю; адже сказано у Святому Письмі: «Хто між вами лякається Господа і голос Його Отрока слухає, хто ходить у темряві, світла ж немає йому, – хай надіється він на Господнє Ім’я і хай на Бога свого опирається». [18]