Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Порошин приклав до вуха одну зі слухавок і почув оплески, якими публіка зустріла актрису в «Комедії Французькій». З іншої слухавки линули ніжні рулади концертної арії, яку виконував, уславлений кантонський співак. Виходячи, ще послухав і третю трубку: там лунала промова про перевагу реального елементу в мистецтві, а саме— про остаточну заміну фотографією всіх видів живопису.
Так от день за днем і жив Порошин у новому Парижі. Грошей йому вистачало, бо все тут було дуже дешеве. Він відвідував найрізноманітніші розваги. Особливою прихильністю парижан користувався велетенський залізо-камінний Колізей. В моді були звірині бої, бій биків, бої нижчих людських рас із тиграми та левами, кінські перегони з невірогідними перегонами — через порохові льохи з запаленими смолоскипами, через динамітні батареї — та битви півнів зі щурами. Усе це відбувалося в Колізеї. Ролю древніх гладіаторів виконували мешканці озера Ніанзе і Танганаки в Африці. Коли на арені Колізею лилася звірина або людська кров, паризькі кралі пили шампанське і шпурляли переможцям розкішні букети.
Порошин переходив з Колізею до численних кафе-шантанів, а від них до бенкетів з молодими людьми, серед яких здобув чимало знайомих. Дізнавшись, що перед ними росіянин, парижани були з ним особливо люб’язні, хоч він і не церемонився в бесідах з ними.
— Та облиште, яка ж це у вас республіка, коли ви підкорюєтесь китайському богдиханові і в його декретах йменуєтесь рабами? Де ж ваша свобода?
— О ці китайці… вони наші друзі…
— Та які ж вони вам друзі, коли ви платите їм данину, а їхнє знамено майорить над мурами колись славного Парижа?
— Зате ми позбулися царства адвокатів… Нема більше адвокатів. Є тільки прокурори і люблячий богдихан.
Виявилося, що правосуддя в XX сторіччі вдосконалилося. Давно помітивши, що спиртні напої і частково хлороформ розв’язують язики, тодішні вчені стали робити хитромудрі досліди й винайшли особливу рідину, з якоІ добули газ, що назвали його алколохлоралом. Напускаючи цей газ в окрему кімнату, де перебували підсудні або підозрювані особи, змушували останніх втрачати силу волі, після чого вони диктували стенографам усе, що робили і говорили, все, що було у них в сокровенних помислах. Відтоді відпала потреба в поліцейських допитуваннях, попередніх і процесуальних розслідуваннях, утримуванні таємних сищиків і таке інше.
— А крім того, ви завше пишалися свободою і м’якістю своїх звичаїв, а у вас оно і тепер існує страта.
— А як же без неї? Кожен народ має право забезпечуватися від злочинців і злодюг!
— Або ще така недоладність… Ви пишаєтеся республікою, рівністю, свободою, а у вас, крім китайського гніту, є ще й місцевий — єврейський! Крім багатьох попередніх династій, маєте тепер династію ізраїльських президентів Ротшільдів… Вибачайте, але це ганьба! Євреї посіли у вас престол Генріха IV і Людовіка XIV, банкіри, біржовики красуються в фотелях Робесп’єра і Мірабо?.. Цього не передбачала історія навіть таких торгашів, як англійці. У них теж були свої Ротшільди, але вони у них не йшли далі банкірських контор і вогнетривких кас.
— Це ми змушені були зробити.
— Чому змушені?
— Євреї на початку сторіччя через свої банкірські контори заволоділи всім золотом і сріблом. Тиснучи на біржу, вони здобули непереможний вплив і на виборні класи Франції. Зате при першому ж президентові з роду Ротшильдів у нас настав справжній фінансовий рай: повна рівновага прибутку з витратами в бюджеті, влаштування всіх оборудок на акціонерний лад і остаточне введення паперових грошей. А ще в наших будинках зникли лампи, печі й графини.
Порошин остерігся уточнювати, чому названі речі зникли, але незабаром особисто переконався, що кожен будинок і кожна квартира в новому Парижі діставали тепло, і світло і воду зі спільного резервуару, що був за кілька кілометрів від міського муру. Все обмежувалося кранами: повернеш один — у кімнаті засвітиться яскрава електрична жарівка, повернеш інший — наливається вода, певернеш третій — в холодній кімнаті стає тепло.
Порошин для цікавості сам поїхав подивитися на той резервуар. Показував його юнакові жвавий і балакучий француз, що скидався більше на італійця і мав прізвище Бонапарт.
— Ви маєте таке голосне прізвище? — здивувався Порошин. — Мабуть, ви походите від правлячої колись династії?
— О пане! Ви маєте рацію, чимало чого було в давнину! Але нам, скромним і вірним слугам богдихана, нема діла до минулого цієї щасливої країни… Ви, як іноземець, можете зустріти з нашого роду і гарсонів, і шматярів, і продавців каштанів та газет. То все мої дядьки й брати… Завдяки можливості мати багато жінок, у кожного з нас велика кількість родичів.
— Багато жінок? І то у Франції?
— Цей привілей дарували нам Ротшільди. Адже у Авраама й інших праотців було по кілька жінок. Ну, а ввівши юдейську віру у щасливій та квітучій Франції, наші нові правителі рекомендували і цей звичай.
— О, то у вас ще й єврейська віра?
— Якщо хочете знати, то в нас нема тепер уже жодної віри. Китайці до цього ставляться байдуже і дали нам повну свободу. Проповіді у нас замінені повчальними недільними передовицями міністерських газет, а більшість обрядів — нотаріальними актами.
— А який, цікаво, у вас шлюб? Цивільний чи також китайський? І на які терміни?
— Шлюб у нас справді китайський, тобто пристосований в дусі віку до форм юридичної підтримки майна, житла тощо. Шлюб може тривати рік, місяць і навіть ще коротше. О пане, китайці — перші люди в світі!
Особливо дивували Порошина паризькі жінки, котрі носили неймовірні костюми, а, вірніше, ходили взагалі без костюмів. На вулицях і в гостях вони мали на собі щось на зразок легких широких, в китайському стилі, бурнусів, сандалів і капелюшків. А вдома і на театральних сценах замість одежі, мов дикуни, мали тільки красиві, прикрашені коштовними штучними камінцями пояси, а на ногах, руках і шиях — золоті, срібні чи алюмінієві браслети, перстені, намиста. Кожна тільки те й робила, що купалася, напахчувалася, заплітала волосся, їла, відвідувала театри, звірині бої і закохувалась…
Для Порошина, взагалі стриманого і не прихильника пустих розваг, почалася низка таких ексцентричних пригод, такої душевної метушні, що він сам собі не вірив, дивуючись, звідки в нього береться таке пустодзвіння. Гулянки з вуличними босяками, сидіння на бичачих та півнячих боях, вечері з розцяцьканими красунями, відвідини кінних перегонів та інші розваги настільки замотали йому голову, що він, і так слабовитий, остаточно знесилився.
Він найсильніше потім пам’ятав свій останній день, проведений 1968 року.
У цей останній, сьомий день, в останні години й хвилини перед тим, як умовно прокинутись, Порошин, люто й несамовито регочучи в очі якомусь французкому академікові, роздратовано повторював:
— Ви все винайшли і все вигадали! Треба вам віддати належне! Ви несете на собі ярмо євреїв і китайців, а літати в повітрі все-таки не зуміли і не винайшли… Досягли цього все-таки росіяни, росіяни, росіяни!.. А які у вас звичаї? Який у всьому цинізм! Хоча б ці костюми ваших жінок! Ха-ха!.. Одні перстені та пояси, мов у дикунів!
— Але дозвольте! — втрутився француз. — Ви, хоч і росіянин, але хіба у вас не введено такої ж моди? Париж і тепер у цій галузі законодавець. Звідки ж ви, що цьому дивуєтесь?
— Я з Крайньої Півночі, з Колими, — знітився Порошин. — Та не в цьому справа… Далі. Ви до решти зруйнували цноту і дівочість нареченої, знищили святу ролю матері! Всі жінки у вас кокотки! У вас тут несусвітній і дикий бенкет найнижчих інстинктів.
— Зате ми позбавлені забобонів, у нас всюди поклоняються природі.
— Можливо, це й потішно, але дико! У вас повний занепад мистецтва, поезії, живопису, музики! Ваш живопис замінено китайщиною — мертвотною, сухою, ремісницькою фотографією, котра всюди пролазить і все поглинає!
— Зате це дешево і дуже схоже на природне зображення, — боронився академік.
— Ні, ні і ні! Фотографія — це тільки відбиток одного дрібного моменту природи! Художній живопис — могутнє люстро природи в її повному й ідеальному об’ємі!.. Потім музика — Боже мій! — що у вас за музика? Вагнерівщина, яку довели до абсурду!.. Чули про Вагнера?
