Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Земля будилась. Гречка поплила білим пінистим шумом, до ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небі хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних соків, і одвітно обзивалась в Доринім тілі гаряча кров. Куди ще їхать? От злізти б тут, побігать по широкому полю або полежать в траві.
Зійшло б гаряче сонце, і простяглось би по полю, як струни, бабине літо.
Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Він боявся спізнитись. Його кортіло сказати Дорі, куди вони їдуть. Говорити чи ні? На квадратовім чолі поклались рядками одна на другу дрібненькі зморшки, а руки втратили важку непорушність. Ні, не треба казати, нехай се несподіванка буде. Він любовно обняв Дорю за стан і пригорнув до себе.
Біла візникова кобила помітно кульгала. Підіймала заднє копито і старалася бігти на трьох. «Ах, стерво, мучить бідну коняку… Фу-ти, ну-ти, не підкував, скотина…» І тут тільки в нім ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю?
Але набігла згадка – і він заспокоївсь. Ще в дитинстві його возили дивитись на розстріл трьох москалів, і ся картина лишилась у нього на ціле життя, тоді як другі подібні, які він часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хіба що треба було роздобути дозвіл од директора Дорі.
– Доря! Ти боїшся директора свого?
– Корови?
– Якої корови? – здивувався Карпо Петрович.
– У нас так директора дражнять.
Доря надувся, всунув голову в плечі і важно процідив в ніс:
– Панове гімназисти – повинні вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…
– Ха-ха! – не вдержавсь Карпо Петрович. – Як, як?
Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз і нерухливий, як тільна корова.
– Ах ти, капшук! Як ти смієш дражнитись з свого начальства?
Але Доря не вірив у нещирий гнів батька. Він надувся, аж червонів, ставив ноги, наче поліна, і, важно розчепіривши пальці, гугнявив:
– Тих, що будуть займатися соціалізмом або ходити по шостій до міста…
– Ха-ха! – реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. – Чисто комедіант!.. Стій! – раптом штовхнув він візника в спину. – Не бачиш, приїхав…
Збоку од шляху дві дикі груші тремтіли дрібненьким листом у ранішнім холодку.
– Звертай під груші…
Ще червоний і тремтячий од сміху, Карпо Петрович виліз з дрожки, взяв Дорю за руку і підвів до дерев.
Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-під ніг, на дні ями чорніють люди, а в густих передранішніх тінях виразно біліють стовпи.
– Що се таке?
Йому видалось зразу, що сьогодні народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка і загойдаються на гойдалці люди.
Він був розчарований трохи.
Батько міцно стиснув йому руку і глухо, з свистом переднього зуба, сказав:
– Дивися й не пропускай нічого. Старайся, щоб тебе ніхто не помітив. Найкраще сховайся за грушу…
Потому почав спускатися в яр, мигтячи сріблом погонів і обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягнені в рукавички, плавали у повітрі, як голуби.
Ранок яснішав. На крайнебі, за яром, легкі хмаринки займались, як од вогню солома, а важкі червоно тліли, наче дубовий вугіль.
На поміст, під соснові стовпи, хтось виліз і потягнув мотузку, наче хотів дізнатися, чи міцна.
– Яким! – зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очі Якима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.
– А де ж музика?
Однак замість музики він побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктем немов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, і два рядки ґудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисою головою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.
«Молебень?» – подумав Доря.
Йому зробилося скучно, і він почув над головою дрібне, метушливе шептання груші.
Озирнувся на візника. Зігнувшись, звощик копирсав щось в колесі пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землі, наче спідниця. Біла коняка дрімала на трьох ногах, зігнувши четверту.
Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.
Доря знов глянув в долину. Тепер він помітив жінку серед купки мужчин. Косинка, зв’язана вузликом під бородою, зливалась з її лицем в одну білясту пляму, а на темній одежі світилися руки, прозорі й молочні, як поночі порохно.
– Приїхав дивитись, паничу?
Візник підійшов ззаду і став недалеко.
– Або що? – обернувся до нього Доря.
– А нічого – дивись. Виростеш – здасться.
В його круглому оці – друге візник зажмурив, – в голосі, в кутиках уст було зачіпливе щось, образливе.
– Молебень будуть править, Семене?
– Кха! – кахнув Семен. – Молебень, таку його маму… Вони їй справлять молебень…
– Ні, справді, Семене, – прохав його Доря.
Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.
Мовчки закотив він полу сукмани під самі пахви, вийняв тютюн і заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвистав їй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скінчивши крутити, він старанно заклеїв цигарку і неймовірно глянув на Дорю.
– Папенька не казали?
– Їй-богу, ні, – заклявся Доря. – Сьогодні, бач, мої іменини, і він…
– Так… на іменини, значить… Ловко придумав.
Семен затиснув в грубі і чорні пальці цигарку, а праву руку підняв, обвів нею круг шиї, сіпнув догори, храпнув і засміявся.
– Капут!
– Капут? – витріщив Доря на нього великі й невинні очі.
Тоді візник пояснив:
– Повісять баришню зараз… Молебень, таку їх маму…
Доря почув холодок в тілі.
– Неправда… ти все жартуєш… – почервонів він одразу.
– Авжеж, жартую…
І знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.
Щось підкотилось в Дорі під серцем і так недобре розлилось по руках і ногах.
– Як, зовсім повісять?
Голос перервався у нього, і жаль скривив губи.
– Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дриґать… – Жбурнув окурок, сплюнув й додав: – Яким справиться скоро… не першинка!
Сонце запалило криваві вогні на цератовім брилі Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а візник має зараз вішати жінку з блідим обличчям.
В голові його раптом пронеслися розмови, які чув вдома… Окремі слова, такі перше звичайні, далекі і неймовірні, як в казці… а тепер все наблизилось і ожило.
Тепер він інакше глянув в долину, на непорушні ряди москалів, блискучі форми начальства, бліду жінку в білій косинці й соснові стовпи. Все воно злилось в однім слові: «Повісять» – нестерпуче жахливім і дикім.
Тим часом Яким перестав поправляти мотузку – вона злегка гойдалась, – зліз з риштовання і підійшов до жінки. Жінка одвела його рухом худої руки, блакитної наче, зробила нерівний крок, а далі твердо пішла до стовпів.
«Ось зараз!.. Ось зараз!..» – щось крикнуло в Дорі і опекло, а його ноги самі зігнулись і шугнули в провалля, обсипаючи глину…
Карпо Петрович все поглядав на гору, під груші. Йому часом здавалось, що він бачить там Дорю, мигтіння ґудзиків на гімназичнім пальті. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, і потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слід: москалі тупо стояли, як німий частокіл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очі, як жертва вечірня, піп поправляв наперсний хрест та гладив свої шовкові вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокійно розсипаючи погляд водянистих очей. Поліцмейстер стриманим басом робив якісь непотрібні накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтіла од ліктя до кінчиків пальців і тарабанила дрібно в висок. Коли б вже швидше кінець… Коли б вже проплило тих кілька хвилин…
