Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Малвіна чекала вгорі, на скелях. Хвилі кликали її вниз. Вдень він ледве не помер з переляку; тепер вона зрозуміла — він не прийде. Вона дивилася, як летить піна, хвилі гукали її, на мить у неї промайнула думка кинутись вниз. Так вона звела б рахунки з життям. Але ж їй хотілося жити, хотілося виїхати з Ільєуса, працювати, стати самостійною, знайти собі місце в світі. Який з того сенс, що вона помре? Вона кинула в хвилі свої тонко розроблені плани, спокуси Ромуло, його клятви, порвала і кинула у воду записку, яку він написав їй за кілька днів після приїзду до Ільєуса. Малвіна зрозуміла, що зробила помилку, бо бачила лише єдиний спосіб вибратися звідси: зіпершись на руку чоловіка або коханця. Чому? Чи це не вплив Ільєуса, який втовкмачив їй зневіру у власні сили? Чому треба виїжджати, неодмінно тримаючись за чиюсь руку? Зв'язати себе обіцянками, взяти собі на плечі непосильний тягар обов'язку? Чому не рушити самій на завоювання світу? Так, вона піде, але не через двері смерті, адже вона палко прагнула життя, життя вільного, як безбережне море. Вона взяла туфлі, спустилася із скелі і почала обмірковувати новий план. На серці полегшало. Мабуть, воно й краще, що він не прийшов: хіба можна жити з боягузом?
Про вічне кохання, або про Жозуе, який долає стіни
У тій низці сонетів, які присвячувались «байдужій, невдячній, зверхній і гордій М...» і друкувалися курсивом у відділі суміші «Діаріо де Ільєус» поруч із повідомленнями про народження, хрестини, смерть і одруження, Жозуе не раз у вимучених римах стверджував, що його неприйняте кохання — вічне. Пристрасть вчителя взагалі була позначена багатьма високими якостями, кожна з яких сама собою була чудовою, але найбільше уваги на сторінках газет він віддавав її вічній суті. Ця «вічність» добувалася вчителем у поті чола, бо йому доводилося упрівати над александрійським і десятискладовим віршем, підшукуючи відповідні рими. В палкому багатослів'ї любов Жозуе ще більше зросла і досягла розмірів безсмертя, коли нарешті гордість Малвіни, враженої убивством Сіньязіньї і Осмундо, виявилась зломленою і між ними розпочався флірт. То був час довжелезних поем, що прославляли це кохання, яке непідвладне часові і навіть смерті. «Вічне, як сама вічність, неосяжне, мов усі відомі і невідомі світи, безсмертне, як безсмертні боги»,— писав учитель.
Через глибокі переконання, а також з практичних міркувань (на довгі поеми, якщо їх римувати і вираховувати склади, не вистачить і життя) Жозуе приєднався до славнозвісного «Тижня сучасного мистецтва» в Сан-Пауло, революційне відлуння якого досягло Ільєуса із трирічним запізненням. Тепер він клявся у коханні до Малвіни, застосовуючи модерністську поетику, вільну од кайданів рим і розмірів. Він виголошував своє поетичне кредо на літературних дискусіях в «Папеларіа Моделе», де сперечався з Доктором, Жоаном Фулженсіо і Ньо-Гало, або в літературному товаристві імені Руя Барбози, де його опонентом був Арі Сантос. Сучасна поезія вимагала меншої трати сил, бо не треба було зважати на ритм і рими. До того ж хіба не в модерновому стилі було споруджено будинок Малвіни? «У нас багато спільного, навіть смаки»,— думав він.
Але найдивовижнішим було те, що ця вічність, котра не поступалася самій вічності, і це безсмертя, більше, аніж безсмертя усіх богів, зібраних докупи, змогли сягнути нових рубежів у памфлетній прозі, коли дівчина перестала кокетувати з Жозуе і почала скандальне знайомство з Ромуло. Насіба зворушили страждання Жозуе, з якими той не крився у барі. Друзі Жозуе з «Папеларіа Модело», а також а літературного товариства виявили до нього співчуття і деяку цікавість. Але в своїх стражданнях Жозуе чомусь намагався обіпертися на анархістське плече іспанця-шевця Феліпе. Іспанець був єдиним філософом у місті, що мав певний погляд на суспільство, на життя, на жінок, на служителів культу. Причому погляд цілком негативний. Жозуе начитався різних брошур, облишив поезію і став на плідний шлях прозаїка. Це була солоденька і претензійна проза: Жозуе віддався анархізмові душею і тілом, він зненавидів існуюче суспільство, почав вихваляти рятівні бомби та динаміт і кликати до помсти всьому і всім. Доктор хвалив його піднесений стиль. Але по суті похмуре натхнення Жозуе було спрямоване проти Малвіни. Він сказав, що назавжди розчарувався в жіноцтві і особливо в чудових доньках фазендейро, котрі були примітними нареченими. «Просто неповнолітні повії...» — кидав він їм услід, коли вони проходили повз нього, такі молоді і цнотливі у формі монастирської школи або такі спокусливі в елегантних сукнях.
Але кохання до Малвіни! Ох, це кохання, воно залишалося вічним навіть у його екзальтованій прозі; воно ніколи не помре в серці Жозуе, і він лише тому не загинув з відчаю, що вирішив змінити за допомогою пера і суспільство, і серця жінок.
Зненависть до світських дівчат, що виникла після читання туманних брошур, логічно наблизила його до дівчат з народу. Коли він вперше звернув увагу на вікно самотньої Глорії (який сміливий революційний жест! Який бойовий акт у блискавичній політичній кар'єрі Жозуе! Щоправда, задуманий і здійснений він був ще до того, як учитель приєднався до анархістів) — то зробив це з метою показати Малвіні, в яку безодню відчаю штовхнула його її зухвала розмова з інженером. Але вчинок Жозуе не справив жодного враження на Малвіну, вона навіть не глянула в його бік, така магічна сила крилася в словах інженера Ромуло... А втім, у вищому світі це було помічено. Зухвала і непристойна поведінка Жозуе не виявилася в центрі міських пліток лише завдяки таким подіям, як флірт Ромуло і Малвіни, спалення тиражу «Діаріо де Ільєус» та насильство над чиновником префектури.
Феліпе привітав Жозуе із сміливим вчинком. Так почалася їхня дружба. Жозуе почав приносити брошури в свою кімнату, що містилася над кінотеатром «Віторія». Він зневажав Малвіну і все ж зберіг до неї вічне і безсмертне кохання, хоча дівчина й поводилася недостойно. Він возвеличував Глорію, жертву забобонів. Честь цієї жінки виявилась заплямованою, адже вона, поза всяким сумнівом, зазнала насильства, внаслідок чого її вигнали із вищого світу. Вона свята. Своє обурення він висловлював, звичайно, не називаючи імен,— полум'яною прозою, яка переповнювала його зошити. А оскільки Жозуе був цілком щирим, бо він справді страждав, то вважав, що своїми статтями викличе в Ільєусі небачені скандали. Йому хотілося кричати посеред вулиць про своє співчуття Глорії, про бажання, які вона в ньому розбуджувала (любив він усе ще Малвіну), про повагу, якої вона цілком заслуговувала. Він хотів розмовляти з нею в ті години, коли вона сиділа біля вікна, гуляти з нею, побравшись за руки, вулицями, поселити її у своїй скромній кімнатці, де він писав і відпочивав. Жити з нею разом життям людей, що порвали із суспільством і яких вигнала сім'я. А потім кинути в обличчя Малвіни жахливе звинувачення, гукнувши: «Бачиш, до чого ти мене довела? Винна у всьому ти!»
Все це він розповідав Насібу, п'ючи у нього в барі. Араб широко розплющував очі, він наївно вірив розповідям Жозуе. А хіба він сам не збирався послати все до дідька і одружитися з Габрієлою? Тому Насіб не давав Жозуе ніяких порад, але не став його і відмовляти, а тільки попередив:
— Це буде справжня революція!
Жозуе цього й прагнув. Глорія, проте, з усмішкою відійшла від вікна, коли він вдруге підійшов до неї. Вона послала йому із служницею записку, написану жахливим почерком і всіяну помилками. Записка була напарфумлена, і в кінці її значилося: «Даруйте мені за клякси». Клякс було справді чимало, і вони утруднювали читання тексту. До її вікна більше не слід підходити, бо закінчиться тим, що полковник довідається, а це небезпечно. Особливо тепер, коли він може щомиті приїхати. Одразу ж після від'їзду старого Глорія повідомить Жозуе, коли вони зможуть зустрітися.
Для Жозуе це було новим розчаруванням. Відтепер він з однаковим презирством почав ставитись і до дівчат з вищого світу, і до жінок з народу. Щастя, що Глорія не читала «Діаріо де Ільєус». Там він рішуче і різко засудив обережність Глорії. «Я плюю на жінок, багатих і бідних, благородних і з плебеїв, добропорядних і легковажних. Вони перебувають під владою егоїзму і ницих інтересів».
