Дорога - Стефанык Василь Семенович (первая книга txt) 📗

- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зог­ни­ти, бо ти не знаєш, що то є чо­ловік, - ти віл, ти ха­ти ніко­ли не видів! Ти порєдно­го чо­ловіка з ясел бу­ком! Але ти ме­не за­пи­таєшси: - А де ти, вас­пан, до­те­пер був?» А я тобі ка­жу: «Був-сми ме­жи людьми, лю­бо мені бу­ло». Але ти ка­жеш: «А чо­го ж те­бе лю­ди від се­бе прігна­ли?» Отут гудз! А я тобі на це нічо­го не ска­жу, лиш три слові: «Не­ма у лю­дей бо­га». А ти го­ло­ва ро­зум­на та й усе вже знаєш…

- Ідіть, ста­рий, спа­ти, не гніть бан­ди­ги, а завт­ра піде­мо в се­ло на вибір, та ми тих бо­га­чиків тро­хи нам­не­мо.

- Я на вибір па­ду і лю­дем усю свою крив­ду ска­жу, але в яс­ла не піду, бо я там не маю гни­ти. Я знаю ліпше га­ту­нок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але че­кай, я тобі бу­ду ка­за­ти, як на про­то­кулі. Я був по­мий­ник жидівський, я валєвси попід жидівські ла­ви, по всіх кре­ме­на­лах. А бог най пи­ше гріх, а я не бо­юси, я за все відповім, так відру­баю, як пер­шо­му-ліпшо­му. А ме­не хто на ро­зум учив, га? Коли ме­не лиш чим виділи та тим би­ли! Не біси, я віка­жу, я вів'єжу­си що до крішки. Но, але дав мені бог та­кий роз­ту­лок у го­лові, що я при­вер­нув­си на­зад до на­шої віри. Як єм уздрів йо­го лас­ку не­бес­ну по по­лю, як жи­то про­си­ло­си під серп і зем­ля аж цєпа­ла: «Йди, Фе­до­ре, бе­ри з ме­не хліб», - а я ли­шив жи­да се­ред до­ро­ги та й пішов до бо­жої ро­бо­ти. Дєкую гос­по­дові і до се­годні!

Він хрес­тив­ся, цілу­вав зем­лю і бив пок­ло­ни.

- Прийшов я ме­жи наші лю­ди, а мені світ розт­во­рив­си! То­то-м з ни­ми га­ру­вав! Оженив-єм си, пок­лав ха­ту з це­го мо­зи­ля. Вже має мені бу­ти доб­ре. Але гріхи тре­ба відпо­ку­ту­ва­ти, бог бу­ком не б'є! Умер­ла мені Ка­те­ри­на, но ніц, йо­го во­ля, йо­го роз­каз. Тішу­си дітьми, го­дую, забігаю - віго­ду­вав, а лю­ди взєли та й зніве­чи­ли. Пішла моя Нас­тя ні сяк, ні так, пішла по жи­дах, а Марія, аді, по­манд­ру­ва­ла з отим ля­хом. Ме біди­ти. Але ніц, най ні бог ска­рає, як­що ка­жу. Кара має бу­ти!

Він імив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити.

- А я ли­шив­ся бо­сий! Іду я до не­го у та­ку плю­ту: «Дай мені грейцір, най но­ги вбую». А він мені ка­же: «Йди до жи­дів». Прий­шов я до вас, а ви мені: «Марш!» А ку­ди ж маю те­­пер іти?! Ка­рає бог, ка­ра­ють лю­ди, ка­раєте ви, а я кількі ка­ри не го­ден вітри­ма­ти!

- Ідіть, діду, в яс­ла, ми вас про­си­мо.

- Най бу­де ка­ра на ме­не, я си прий­маю, але по правді! А ти ж би лю­бив, як­би я з тво­го хліба всю мнєкуш­ку виїв, а тобі ли­шив са­му зго­ре­ну шкірку? Прав­да, що ти би не лю­бив, бо то не по правді?

Він роз­дер со­роч­ку в па­зусі, ски­нув її і шпур­нув під во­ли.

- Тепер ди­ви­си, яку мені шкіроч­ку бо­гачі ли­ши­ли. Та чим тут жи­ти? А що ж тут є вже ка­ра­ти?!

Він го­лий пе­ре­вер­нув­ся на зем­лю. Най­ми­ти йо­го прик­ри­ва­ли, чим ма­ли най­ліпшим.

Коло гро­мадської кан­це­лярії сто­яли дві ку­пи. Од­на об­дер­та, чу­жа на селі, апа­тич­на, дру­га чис­та, біла, охо­ча - на­й­­ми­ти і газ­ди. З од­ної і дру­гої ку­пи хтось вик­ли­ку­ва­ний за­­хо­див до кан­це­лярії і го­ло­су­вав. Еко­ном аж зах­рип, бо ко­ж­но­му най­ми­тові му­сив на­зи­ва­ти па­на, війта і жи­да. Жан­дар­ми сну­ва­ли­ся і усміха­ли­ся, як ко­ли би ма­ли пе­ред со­бою діто­чу за­бав­ку.

- Ну, хлопці, те­пер уже вібра­ли-сте па­на, сідай­те та й ме­те пи­ти горівку, - ска­зав еко­ном. Газ­ди здой­ми­ли га­лас:

- Ото ву­шивці, ото жеб­ра­ки, ото ху­до­ба панцька!

- Мой-ня, чуєте, як бо­гачі рип'є?

- Най рип'є, а ми пий­мо горівку.

- Та пий­те грань, пий­те кров свою, зло­дю­ги!

- Ми горівку воліємо!

- Ото нам па­ни вішу­ка­ли пра­во, аби го­лод­ни­ки роз­боєм ішли на се­ло!

- Ти, чи­тальни­ку, ти га­даєш, що я не був у чи­тальні? Та­же і там бідний нарід стоїть ко­ло по­ро­га. За сто­лом си­дить ксьондз, старші брат­тя, бо­га­чи­ки, а дєк чітає тоті ка­зе­ти, а ви по­ки­вуєте го­ло­ва­ми, як во­ли, ніби щось ви з то­го ро­зумієте. А то один з дру­гим та­кий дур­ний, хоть му око ні­ко­­ли! То та­ка чи­тальня ва­ша, що бо­гач за сто­лом, а най­мит ко­ло по­ро­га. Так у церкві, так у канцілярії, так усю­ди. Та ми маємо з ва­ми бу­ти?

- Хлопська го­ло­ва не до письма, а зад не до крісла!

Наймити за­ре­го­та­ли­ся.

- А ти­хо ж ви, нев­ми­вані, впе­ред вуші повіби­вай­те, а по­тім учіть газдів ро­зу­му!

- Мой, ти, Ку­роч­ко, то ти та­кож за людьми? Та­же ти гірше жи­да! Чо­го гор­ла­ниш? Не біси, твоє бо­гатст­во піде мар­не. А на­га­дай собі, як я слу­жив у те­бе, та ме­не від твої ро­бо­ти хо­ро­ба нагріла. А ци ти мені за цілий тиж­день вініс бу­ка­точ­ку хліба або во­ди на­пи­ти­си? Та ти з людьми три­маєш? Я в те­бе всю си­лу ли­шив, а ти ме­не вігнав бо­со­го на зи­му! Та­же ти гірше жи­да, бо то ра­хуєси не на­ша віра. Але пу­с­те твої діти то­то бо­гатст­во, що з не­го сліду не бу­де! Ти, кальвіне!

Курочка грим­нув Фе­до­ра в ли­це, та так, що йо­го обілля­ла кров, і він упав.

- Хлопці, ану бо­га­ча тро­хи намнєцкай­мо!

Ймили най­ми­ти Ку­роч­ку, пос­то­яли за Ку­роч­кою газ­ди, по­­тек­ла кров…

Федір ле­жав у своїй хаті на пос­телі. Очі йо­го горіли, як грань, від чер­во­них язичків, що ти­ся­ча­ми ог­ників розбіга­ли­ся по тілі і сма­жи­ли йо­го на ву­голь. Ті язич­ки, як блис­ка­в­ки, літа­ли по всіх жи­лах і вер­та­ли­ся до очей. Гриз ку­ла­ки, бив чо­лом до стіни, аби во­гонь з очей ви­пав.

Запалився, чув, що з нього бу­хає по­ломінь, ймав­ся ру­ка­ми за очі. Один страш­ний крик, над­людський зойк! Язич­ки ви­летіли з тіла і при­лип­ли на шиб­ках вікон­ця. Зірвався. Вікон­це чер­воніло, як свіжа ра­на, і лля­ло кров на хат­чи­ну.

- Все моє най віго­рить! Все, що-м ли­шив на єго подвір'ю.

Він ска­кав, тан­цю­вав, ре­го­тав­ся.

Віконце дро­жа­ло, тряс­ло­ся, і що­раз більше тої крові нап­ли­ва­ло у хат­чи­ну.

Вибіг на поріг.

Звізди па­да­ли на зем­лю, ліс ска­менів, а десь з-під землі до­бу­ва­ли­ся ска­жені го­ло­си і за­раз про­па­да­ли. Ха­ти ожи­ли, дро­жа­ли, сма­жи­ли­ся в огні.

- Я чу­жо­го не хо­чу, лиш най моє віго­рить!

КЛЕНОВІ ЛИСТКИ

Постіль застелена полотном, коло стола на задній і пе­ре­дній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на ко­лінах. Нерадо вони брали хліб та чарку. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і ки­нув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.

Коло стола схилений стегяв Іван, господар хати і тато ма­ленької дитини, що її охрестили.

- Будьте ласкаві, мої куми, та випийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...

- На то ми роджені,- відповідали набожно куми.

Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така маленька, на землю.

- А закусіть... Та й дивіться, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігма, не знаю, що з цьог о має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо у такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!

- Не марікуйте [6] , куме, та не гнівіть бога, бо то його воля, не ваша. А діти - піна на воді, щось на них трісне - та й понесете всіх на могилу.