Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор

Фантастичний театральний костюм Кулішів привертав до себе увагу чернігівських хлопчиків, і вони, побачивши Куліша на вулиці, бігли за ним юрбою й гукали:

— Турчин! Турчин!..

3 червня року 1860 Куліш писав Данилові Каменецькому до Петербурга:

— У Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, яка ніколи й ніде.

А з приводу своїх шовкових штанів, ніби трохи й виправдуючись, додавав:

— На півдні аж ніяк не можна ходити в панталонах, і я вже пошив собі шовкові шаровари, а до них потрібні й українські сорочки.

У Чернігові зав’язався в Куліша роман з панею Параскою — Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова.

Кохання починалося «гаряче й сліпо», як каже сам Куліш. Він почував себе бадьорим, свіжим і піднесеним. Він був щасливий, як ніколи й ніде. Він говорив про «ніжне й глибоке почуття».

— Ви зробили мене юнаком! — казав Куліш Глібовій.

— Ви мене помолодили в Чернігові! — писав Куліш згодом 12 жовтня 1860. — У Вас в Чернігові якось молодо живеться.

— Молодість зникла для мене. Ви бачили останній її відблиск (1860, 23 грудня).

Лист досі не опублікований, записка, де призначається побачення, якнайкраще змальовує Кулішеві настрої в Чернігові, де урочисті бенкети, обіди й вечері, музика, тости, шампанське приходили на зміну принадним годинам, проведеним на самоті з Глібовою:

Куліш, як завжди, чутливий і сентиментальний. Він ллє сльози над долею Параски Федорівни, що йому нагадує долю Шевченкової Катерини.

Пані Параска його кохає, щиро звіряючи йому всі свої таємниці, про які вона мовчить навіть і своєму чоловікові.

І, як завжди, передбачливий і обережний, Куліш навіть і в цій записочці, клопотавшись про побачення, не забуває нагадати пані Парасці, щоб вона не робила з його «ніжного й глибокого» кохання будь-яких дальших висновків. Мовляв, їхні чернігівські взаємини, то тільки на «тепер»; цим «тепер» усе й повинно обмежитися.

Тонкий і недвозначний натяк, що він на себе жодних не бере зобов’язань.

— …Коли ми й ніколи не побачимося після нашої розлуки…

Прогостювавши в Чернігові тижнів зо два, Куліш рушив до Ніжина. По дорозі 16 червня він писав з Козельця Глібовій, умовившись наперед побачитись із нею в Ніжині, куди й вона збиралась поїхати одвідати своїх батьків, Ніжинського панотця Успенської церкви Федора Бордоноса:

— Я їду в Ніжин і буду там або ж раніше од Вас, або ж відразу після Вашого приїзду.

Куліш розрахував, що поважний панотець з прихильністю поставиться до його взаємин з Глібовою, і в тому ж таки листі писав:

— Волітиму сподобатись Вашому панотцеві. Сподіваюсь, що він згодиться на все те, на що згодився й Леонід Іванович, а любов усе може; нема нічого в світі, перед чим би спинилась справжня любов.

У Ніжині Куліш прожив у родині пані Параски з тиждень і в двадцятих числах червня приїхав до Києва. В Київ Куліш приїхав червня, певне, 23 й лишався тут тижнів зо два до 5 липня.

— Мені весело в Києві, як і в Чернігові! — писав Куліш Каменецькому 28 червня. — Передо мною здійснюються чудеса.

А в листі до Леоніда Івановича Глібова з 24 червня так змальовував своє київське життя:

— Спинився я в Європейській гостинниці, No. 25, і вперше, після виїзду з Петербурга, маю незалежну й тиху кімнату. Я так від цього зрадів, що хочу обернутись до свого звичайного й правильного життя. Дніпро від мене дуже близько, і я вже пірнав у ньому, а під боком — Царський сад для прогулянок. Здається, я проживу в Києві не менше 10 день, а може тижнів 2 чи З, коли я буду спокійний.

Тимчасом до Києва приїхала й пані Параска, і Куліш з нею проводили ввесь час укупі. Куліш почував себе цілком щасливим: він жив. Він почував, що живе, як ніколи, повним, напруженим життям.

— В Києві, — писав Куліш згодом 25 лютого 1861 до Глібової, згадуючи їхнє спільне життя, — Ви найшли дружбу, що незмінно тягнеться до цього часу і тягтиметься вічно.

І в листі до одного зі своїх приятелів Глібова писала:

— За одну просту дружбу Кулішеву можна віддати і все і ніколи не покутувати.

Які далекі, сірі, мізерні уявлялись Кулішеві нікчемні дні минулого! «Погане минуле», — казав Куліш в листі до Каменецького. Тепер нарешті він міг забути його.

— Я, — писав Куліш до Каменецького 25 червня 1860 з Києва, — задоволений зі свого внутрішнього миру… До Петербурга відчуваю огиду і ніколи не хотів би до нього вертатись. Мені здається, що я тільки два тижні, як виїхав з цього скопища нечестивих. Але я зовсім не грубшаю, бо живу напружено й іноді не сплю від нервового роздратовання. Вивчив багато нових пісень. В Петербурзі в мене не було голосу, а тепер є. У Петербурзі я був такий пригнічений, що дуже рідко просив навіть вас заспівати щось, а тепер співаю або ж насвистую без перерви. Душевне здоров’я моє поправилося.

— Обмеженість понять або перешкоди з боку побічних осіб псували нам діло, а все-таки воно було ділом і залишиться ним назавжди для головних дійових осіб [43], — каже Куліш, розповідаючи Каменецькому про свій чернігівський роман та взаємини з Глібовою. — Один з моїх романів, — додає він, натякуючи на роман з Милорадовичівною, — розлагодився надовго, а може, й назавжди; зате інший — тобто з Глібовою — входить у блискучий період розвитку.

— Скільки, — каже Куліш, — я пізнаю таємного, чого не знають люди, які живуть усе життя з моїми героїнями. Який ясний стає для мене механізм нашого родинного життя — на різні лади й тони. І скільки чудесного одкрилося мені.

— Я, — визначає себе Куліш, — романіст переважно. Все інше для мене більш чи менш — сторона.

Куліша надзвичайно втішає цей чернігівсько-ніжинсько-київський епізод з панею Параскою. У листі до Данила Каменецького він писав:

— Я дивуюсь: які трапляються в житті явища! Яких чудесних тайн повне прозаїчне життя, що рухається перед нами! Який великий поет людське є серце!

— Але досить, — додає Куліш, обриваючи свої визнання й обмежуючись натяком, — усе одно ви нічого з цього не зрозумієте. А розповідати все — труд не під силу та, може, й даремний труд.