Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
– Ні в якому разі! Я напишу коротку записку і повідомлю, що хворий, то й не можу прийти до неї, а вона хай не слухає різних пліток про мою недугу. Ти вкинеш цього листа до скриньки? А то я не довіряю нікому, навіть слугам.
Я, звичайно ж, погодився і приніс йому письмове приладдя. Коли записку було написано, я подумав, що вже час іти і попрощався, запитавши наостанок, чи можу я щось для нього зробити, щоб полегшити його страждання і вилікувати рану, якої завдав.
– Ні, – відповів він, – ти вже й так зробив для цього багато; ти зробив для мене більше, ніж міг би зробити найкращий лікар – позбавив тривоги за сестру і глибокого жалю до тебе самого, тож я переконаний, що тепер скоро одужаю. І ще одне: приходь вряди-годи до мене в гості, бо я тут сиджу самотою й нікого не бачу.
Я пообіцяв це робити і попрощався, щиро потиснувши йому руку. Листа я вкинув до скриньки, мужньо утримуючись від спокуси самому зазирнути до неї на пару слів.
Розділ XLVI
Час від часу мені кортіло розповісти матері й сестрі, ким була мешканка Вілдфел-Холу, та, подумавши, я дійшов висновку, що тоді про це знатимуть усі наші знайомі, а Еліза Мілворд знайде спосіб повідомити про неї містерові Гантингтону. Тож я вирішив чекати, аж мине шість місяців, а потім, коли втікачка підшукає собі інший дім, попросити, аби вона дозволила очистити її ім’я від цих підлих наклепів; поки що я просто заявляв усім, що ті чутки брехливі й колись я доведу це. Гадаю, ніхто мені не повірив, та в моїй присутності перестали казати погані речі про пані Грем і навіть згадувати про неї. Всі вважали, що я закоханий і захищаю її всупереч здоровому глузду; тим часом я ставав дедалі похмурішим, бо уявляв собі, що всі наші друзі та знайомі поганої думки про неї, от тільки мовчать у моїй присутності. Роза і Фергус зазвичай уникали моєї компанії; і добре робили, бо за таких обставин ні я для них, ні вони не були для мене підходящим товариством.
Місіс Гантингтон залишалася у Вілдфел-Холі ще понад два місяці. За цей час вона жодного разу не з’явилася у церкві, а я не проходив повз її будинок: про те, що вона там, я знав од містера Лоренса. Я регулярно відвідував його протягом усього періоду його хвороби й одужання, – мені не лише хотілося, щоб він швидше став на ноги, а й через те, що між нами виникла приязнь і мені було приємним його товариство. Я знаходив якусь потаємну втіху від того, що потискаю цю долоню з тонкими білими пальцями, які так скидалися на пальчики моє коханої, полюбляв я і стежити за інтонаціями його голосу, розрізняючи в них те, що нагадувало мені Гелену. Часом він обурював мене тим, що не бажав говорити про свою сестру, хоча я й не ставив під сумнів його дружбу, бо знав, що він хотів віднадити мене від неї.
Насилу він зіп’явся на ноги, як поїхав уночі до Вілдфел-Холу, аби побачити свою сестру. То була ризикована поїздка, та він хотів порадитися з нею і показати, що вже одужав; внаслідок цієї мандрівки він знову захворів. Гадаю, в його наміри не входило розповідати мені про це, бо коли наступного дня я його відвідав і помітив, що йому знову недобре, він сказав, що трохи застудився, бо виходив уночі надвір.
– Ти ніколи не зможеш побачитись зі своєю сестрою, якщо не піклуватимешся про себе! – зауважив я.
– Я вже бачив її, – тихо сказав він.
– Бачив? – здивовано вигукнув я.
– Так, – і розповів мені, які міркування спонукали його здійснити цю ризиковану справу і яких запобіжних заходів ужив, аби перестрахуватись.
– І як там вона? – нетерпляче запитав я.
– Як завжди, – прозвучала коротка, проте сумна відповідь.
– Як завжди, тобто сумна й нещаслива?
– Забагато було тут випробувань для неї… – відповів він. – Поглянь, які хмариська в небі! – провадив він, обертаючись до вікна. – Певне, буде гроза, а сіно моє ще в покосах. А ти своє заскирдував?
– Ні… А твоя сестра згадувала про мене?
– Запитувала, чи не бачив я тебе останнім часом.
– А що ще вона казала?
– Я не можу переповісти тобі всього, що вона казала, – відповів він із легкою посмішкою, – бо наша бесіда стосувалася її від’їзду, – я просив відкласти його, аж я знайду інший маєток для її мешкання.
– А хіба вона більше нічого про мене не казала?
– Вона мало говорила про тебе, Маркгаме. Я не хотів заохочувати її до балачок про тебе, та вона поставила всього кілька запитань і, здається, була задоволена моїми відповідями; значно більше турбується вона про те, щоб ти не думав про неї забагато, ніж про те, щоб ти її не забув.
– Вона має рацію. Мені хочеться, щоб вона була щасливою, та я не хочу, щоб вона забула мене. Вона знає, що мені забути її просто неможливо, і правильно робить, коли бажає, щоб я не так переймався нею.
– Почуття моєї сестри такі ж палкі, як і твої, але в неї вистачає здорового глузду й мужності боротися з ними, і, гадаю, вона не заспокоїться, поки не погамує їх… Мені хотілося б, аби ти зі свого боку доклав таких самих зусиль.
– Це вона сказала тобі?
– Ні, ми не порушували цього питання, бо я не сумнівався, що вона прийняла таке рішення.
– Забути мене?
– Так, Маркгаме! А чом би й ні?
– Що ж, нехай! – відказав я, та подумки додав: «Ні, Лоренсе, тут ти помиляєшся: вона не збирається забувати мене». Але я нічого не сказав йому з цього приводу. Ми ще трохи поговорили, а потім я попрощався і пішов додому, почуваючи до нього уразу. Може, я й не мав права гніватися на нього, та все ж таки розгнівався.
За тиждень по тому я зустрів його, коли він повертався після візиту до Вілсонів, і вирішив зробити йому добру послугу, ризикуючи накликати на себе те невдоволення, яке так часто є нагородою тим, хто приносить прикрі звістки чи пропонує поради, яких ніхто не просив. Повір, не помститись я хотів за ті прикрощі, яких останнім часом зазнавав від нього, а просто не міг уявити собі, що панна Вілсон стане колись сестрою моєї Гелени, що він візьме шлюб із особою, яка не буде ні доброю дружиною для нього, ні вірною подругою в житті. Гадаю, він і сам це підозрював, та вона дуже хитро причарувала його, тож ці підозри недовго турбували його – певне, єдиною дійсною причиною нерішучості, яка досі утримувала його від зізнання у коханні, була її родина, особливо мати, якої він терпіти не міг.
– Ти їздив до Вілсонів, Лоренсе? – запитав я.
– Так, – відповів він, трохи відвертаючись від мене. – Хотів скористатися нагодою, щоб подякувати за увагу, бо вони весь час розпитували про мене під час моєї недуги.
– То панна Вілсон постаралася…
– Якщо й так, то хіба це причина, щоб не висловити вдячність?
– Ну, ти сам знаєш, що вона чекає від тебе… тільки не зізнаєшся собі в цьому!
– Давай облишимо цю тему, з твого дозволу, – сказав він із очевидним незадоволенням.
– Ні, Лоренсе, з твого дозволу ми її ще трохи продовжимо, і я розповім тобі дещо… Тільки, будь ласка, не забувай, що я не маю звички розпускати брехні й не маю підстав казати неправду.
– Гаразд, Маркгаме, що на цей раз?
– Міс Вілсон ненавидить твою сестру. Не знаючи про ваш родинний зв’язок, вона почуває до неї таку ворожнечу, таку холодну лють, якої не може почувати до своєї суперниці жодна порядна дівчина.
– Маркгаме!
– Гадаю, вона і поширює ті наклепи про твою сестру, всіляко намагається зганьбити її репутацію, причому робить це потай, щоб часом не видно було її інтересу!
– Я не можу цьому повірити! – обурено вигукнув Лоренс.
– Добре, оскільки я не можу цього довести, то просто кажу, що сам у це щиро вірю, а ти будь обережним, якщо хочеш одружитися з нею.
– Я ніколи не казав тобі, Маркгаме, що мав намір побратися з панною Вілсон, – гордовито зауважив він.
– Ні, але маєш ти такий намір чи ні, вона сама планує вийти за тебе.
– Це вона тобі так сказала?
– Ні, але…
– Тоді ти не маєш ніякого права робити такі припущення. Він пустив свого поні клусом, та я притримав його.
– Почекай хвильку, Лоренсе, і не будь таким… навіть не знаю, як це назвати… неприступним чи що! Я знаю, якої ти думки про Джейн Вілсон і, гадаю, робиш помилку, вважаючи її чарівною, чуйною і ніжною – ти навіть не підозрюєш, що вона егоїстична, безсердечна, честолюбна, хитра і обмежена…
