Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор

— У бурхливу негоду хвилі підкидають купальників, ніби легке пір’я, і, коли не постерегтись, можуть ударити об дерево. Та тимчасом, яка втіха гойдатись на волі. З синьої морської далечіні біжать незліченні ряди хвиль з білими гребінцями на прозоро-зелених горбах своїх, і кожен ряд підхоплює Вас, заливаючи киплячою піною. Навколо все реве й плюскоче. Ударившись об високий бар’єр, хвилі розбиваються в цілу хмару білих бризок, що скачуть на трисаженну височінь на галерею. Сидіти й дивитись на пливців, що змагаються з хвилями, — справді цікаво.

— Море, як малюють його на малюнках, також мало подібне на справжнє море, як людина мовчазна на людину, що задушевно палко розмовляє. Авжеж що як задушевно, як палко розмовляє море своїми ревучими хвилями! Слухаєш і не наслухаєшся.

— Життя в Одесі мені подобається менше від київського і саме через те, що бракує свіжої багатої рослинности та ще надто багато прикрої вапняної куряви. Зате музику чуєш безнастанно в різних кутках міста. Одесу наповнено приїжджими торговими негоціантами, людьми різних націй. Ці пани звичайно люблять поїсти й розважитись. Вони підтримують в готелях порядний смак, вони сприяють музиці, й на них тримається тутешня італійська опера.

— Я був разів два в опері, а більшу частину часу нудьгував, бо дію опери звичайно пов’язано з музикою штучно, примушено. У Петербурзі мені доводилося проводжати дам у ложі з задніми кімнатками. Так я, було, беру з собою книжку й лягаю на софі в цій задній кімнатці. Звідтіля не видко сценічного, оперового псування, і музика давала мені, сама по собі, більше втіхи, як з’єднана з цією різнобарвною, блискучою, ляльковою комедією.

Повернувшись восени до Петербурга, Куліш одразу ввійшов у свою звичайну колію й віддався праці.

12 листопада 1860 він писав до Глібової:

— Ваш милий і дорогий лист застав мене за найважкішою працею. Я робив виписки з рукописів XVII століття, писаних тодішнім скорописом. Я захоплений цими рукописами так, що не хочу ні їсти, ні спати, ні з людьми говорити.

Задля рукописів він навіть залишається вдома і не йде на вечірку («рукописи красномовніші від людей»), дарма що на цій вечірці Шевченко читатиме свої вірші. Згадавши про цей публічний виступ Тарасів, Куліш нотує:

— Для нас важливий факт, що українські поезії читатимуть перед столичною публікою. Ідея бере своє, рано чи пізно. Наша ідея ще в сповиточку, і навіть такі люди, як Ви, сумніваєтесь, щоб вона не загинула в пелюшках. Але з нас досить, що вона народилась і існує.

Наукові студії, свідомість, що українська ідея росте, приносять йому втіху; але він нездібний скинути з себе сумних осінніх настроїв. Його лист з 12/ХІ—1860 до Глібової пройнято осіннім елегійним почуттям:

— Я зовсім старий в душі своїй, і мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під кінець життя робилися пасічниками й умирали на самоті. Ви мене помолодили в Чернігові, але, коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніше. У Вас в Чернігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди.

Під час мандрівки я пережив багато, і тепер мені здається, що то був не я. Я повернувся старіший звичайного до Петербурга і сумніше, як будь-коли, дивлюсь я на життя.

Куліш згадує за осінь в Україні.

Повторюючи Пушкіна, він каже про свою любов до осени:

— Вітер шумить у Вас тепер так чарівно, а в нас і шуму вітру не чути за гуркотом їзди. Я дуже люблю осінній час в Україні, і що більша негода, то краще. Але приємно погуляти й на осінньому сонечку. Це все одно, як старі друзі згадують свою колишню веселу добу. Особливо приємно, коли теплий колорит сонячний засяє на рідких почервонілих листях. Згадайте за мене, коли це побачите. Та ще, щоб листя було вогке й блищало, тремтячи на сонці.

— Так, — закінчує Куліш свого листа, — так оживлене серце хоробливо тремтить в теплому світлі кохання, що його осяяло.

Цим порівнянням Куліш визначає ліричний тон своєї любови до Глібової. Його кохання — осіннє почуття, останнє тепло, останній промінь сяйва. На його коханні лежить прикмета вмирання. Чи не тому воно таке принадне й втішне?

Праця, історичні наукові студії, творчість — тут знаходить Куліш спокій і задоволення своїх прагнень, тут насичується згага життя, відроджується його молодість. Він щасливий.

Щастя в знанні. Знати — ось щастя.

В одному з листів своїх року 1860 Куліш пише:

— Знать — це єдина втіха без отрути. Ось воно — щастя. Кращого нема на світі. — Знати, знати й знати — ось що може наповнити душу, w ktorej bostwo zyc nie chce, a ludzie nie smieja.

Отже, на питання, що таке щастя, Куліш відповідає, як «просвітник», який вірить у міць думки, що керує всесвітом. Щастя в пізнанні…

— Я хапаюсь за напружену працю, як за дошку, що залишилась після катастрофи з кораблем. Моє життя давно зіпсовано, і нема як його полагодити.

У цих осінніх листах року 1860 до Глібової, осінньо-інтимних, простих і щирих, — оскільки Куліш умів бути щирим, — якнайкраще відбивався Кулішів погляд на любов, життя й щастя.

Кінчаючи листа з 12 листопада, Куліш нотує:

— Обіймаю Вас і міцно цілую. Любіть мене, скільки я цього вартий. Я не вартий великої любови: я надто розкидаюсь в усі боки. Тепер я закоханий всією душею в XVII вік. Що ж за рація в цьому для дружнього серця?

Листи до Глібової, може, найінтересніші з усього «романічного» листування Кулішевого. Вони простіші, вони найменше риторичні, до того ж у них Куліш намагається з’ясувати дуже цікаве питання про взаємини між почуттям кохання і творчими прагненнями.

Коли тільки пізнання може сповнити людину, коли для кохання не залишається єдиної зосереджености і заперечена одкидається думка про «велику любов», одкидається думка, що кохання може замінити для людини все в світі, то чи не краще зовсім заперечити кохання? Бо — справді, що ж у такому разі залишається для дружнього серця?

Одкиньмо думку про Кулішеву позу, і тоді в листах до Глібової ми знайдемо гіркі визнання. Куліш визнає, що він не вартий великого кохання, бо почуття любови він зраджує задля творчих прагнень. Творчість для нього вища від кохання.

Кохання до коханої жінки він поєднує з творчою закоханістю в XVII вік. «А там захочеться XIV віку, а там кину все й помандрую межи люди, вивчаючи їх, як ботанік рослини». І що ж для дружньої душі? Нічого!.. Відданий творчості, він нездібний віддатись коханій жінці. Я не вартий великого кохання».

Можна іронізувати з невдалого донжуанства Кулішевого, можна обурюватись з його безтактовної любовної нездарности, — але що винен він у своїх заплутаних неполагодженостях незваженого життя?

— Одна відрада, — каже Куліш, — що всьому цьому буде колись кінець і що моє серце перестане нарешті відчувати. Ах, коли б Ви знали, які страждання переживає це, здавалось би, «легкое, ветреное сердце» [44].

— Щастя нема: є тільки захоплення. І розуміється, за це треба дякувати Богові. Коли б не це — залишилось би тільки даремно гинути. Я з життям у великому розладі. Куди не зверну погляд — усе не по мені. Це моє нещастя, що від життя вимагаю багато того, чого в ньому нема або ж є надто мало. Усе це жене мене в мій куток і садовить за безперервну працю. Тільки тут я досягаю того, чого прагну в житті, тобто істини й красоти.