Мартін Іден - Лондон Джек (читать онлайн полную книгу txt) 📗
— Ну от, тепер можна погомоніти, — сказав Мартін. — Зі мною не так просто. Насамперед я хочу закінчити з пральнею. А тоді вже приходь, і побалакаєм, як давні друзі. Кажу тобі, зараз я зайнятий. От дивись.
У цю мить в кімнату ввійшов слуга, несучи цілу купу листів та журналів.
— Хіба ж я можу це читати й розмовляти з тобою? Іди владнай усе з пральнею, а тоді поговоримо.
— Ну, гаразд, — нехотя погодився Джо. — Я гадав, що ти просто хочеш спекатись мене, та бачу, що помилявся. Але якби битися насправжки, ти б мене нізащо не подужав. Я б тебе так схопив...
— Добре, ми колись надінемо рукавиці й тоді побачимо, — сказав Мартін, усміхаючись.
— Згода! Як тільки куплю пральню. — Джо простягнув кулак. — Бачиш? Це тобі не жарт.
Коли Джо, нарешті, пішов, Мартін полегшено зітхнув.
Йому стало важко з людьми. Він докладав страшенних зусиль, щоб поводитися з ними ввічливо. Вони його стомлювали, а всякі розмови дратували. Люди його неприємно бентежили, і, ледве привітавшись до них, він уже шукав приводу їх збутися.
Мартін ще довго не читав пошти. Нерухомо сидів у кріслі, і в голові його снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.
Нарешті, він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Було там з десяток листів, де його просили автографа; далі йшли послання від професійних прохачів та всіляких диваків; один винайшов вічний двигун, другий доводив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожньої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити південну частину півострова в Каліфорнії і організувати там комуністичну колонію. Чимало листів було від жінок, які хотіли з ним познайомитись, і один такий лист навіть розсмішив Мартіна: до конверта було вкладено квитанцію про оплату місця в церкві — це мало бути доказом побожності і добропорядності адресатки.
Видавці й редактори журналів теж засипали його листами — одні вимолювали в нього книжки, інші рукописи, його бідні, зневажені рукописи, що для їх розсилання поштою він мусив колись нести до заставника останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів та аванси за переклади. Його англійський агент повідомляв про договір з німецькими видавництвами на переклад трьох його книжок і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, щоправда, нічого не належало, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання про дозвіл на переклад з Росії, яка теж не була учасником конвенції.
Потім Мартін перейшов до купи газетних вирізок, що надсилало йому бюро, і читав там про себе, про те, якого розголосу набрали його твори. Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава. Він захопив читачів так само, як і Кіплінг, котрий, бувши тоді близький до смерті, раптом так зацікавив юрбу, що вона шалено накинулась на його книжки. Мартін пригадав, як та сама всесвітня юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, не розуміючи в ньому ані слова, через кілька місяців напалася на нього й змішала з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така сама доля. Але він обдурить цю юрбу. Він буде тоді далеко, в південних морях, житиме в очеретяній хатині, торгуватиме перлами й копрою, вутлим човном перестрибуватиме через рифи, ловитиме акул та боніт і полюватиме на диких кіз у горах над долиною Тайохае.
Подумавши про це, Мартін відчув усю розпачливість свого становища. Він ясно зрозумів, що зійшов у Долину Тіней. Все життя його було в минулому; воно в'януло і меркло. Тепер Мартін так багато спав і хотів спати без краю. А колись він ненавидів сон — сон крав у нього коштовні хвилини життя. Чотири години сну на добу обкрадали його на чотири години життя. Як він кляв тоді сон! А нині він кляне життя. Життя стало йому немиле; якесь прикре на смак і гірке. Оце й є для нього небезпека. Життя, що не прагне жити, сходить до свого кінця. Десь на дні душі Мартіна ворухнувся інстинкт самозбереження, і він зрозумів: треба швидше їхати. Оглянув кімнату і жахнувся від думки, що треба пакуватись. Може, краще лишити це насамкінець? Тим часом він піде й купить усе на дорогу.
Надівши капелюх, він вийшов і весь ранок провів у крамницях, вибираючи рибальське приладдя, автоматичні рушниці та всяку амуніцію. Але попит на ринку часто міняється, і він вирішив замовити потрібний йому крам для торгівлі, коли приїде на Таїті. Зрештою, все це можна буде виписати з Австралії. Він буде радий відкласти цей клопіт, бо йому взагалі нічого не хотілося робити. Повертаючись до готелю, Мартін мріяв про своє зручне крісло і мало не скрикнув з пересади, побачивши в ньому Джо.
А Джо був у захваті від пральні. Все вже було влаштовано, і він другого ж дня мав увійти у володіння. Мартін лежав на ліжку, заплющивши очі, а Джо все говорив і говорив. Думки Мартінові були десь далеко, так далеко, що він майже не усвідомлював їх. І лише коли-не-коли примушував себе відповідати приятелеві. А це ж був Джо, якого він колись любив. Але Джо занадто захоплювався життям, і буйний вітер його енергії боляче вражав стомлений мозок Мартіна. Це було важке випробування для його змучених нервів, а коли ще Джо нагадав йому про обіцянку в майбутньому помірятися силами, він мало не застогнав.
— Пам'ятай, Джо, ти повинен завести у своїй пральні ті порядки, про які мріяв у «Гарячих джерелах», — сказав Мартін. — Щоб ніхто не працював надміру. І ночами теж. Ні в якому разі не наймай дітей. І давай усім добру платню.
Джо кивнув головою і витяг з кишені записну книжку.
— Бачиш? Я всі ці правила виробив сьогодні перед сніданком. Ось послухай.
Він почав уголос читати, а Мартін, притакуючи головою, нетерпляче ждав, коли вже Джо піде собі геть.
Прокинувся він аж надвечір. Поволі прийшов до свідомості, озирнувся навколо. Джо, очевидячки, тихцем вийшов, коли він задрімав. «Це уважливо з його боку», — подумав Мартін. Потім заплющив очі і знов заснув.
Другого й третього дня Джо був заклопотаний упорядкуванням пральні і не дуже докучав приятелеві, а газети сповістили про від'їзд Мартіна тільки за день до відходу пароплава. Якось у Мартіні знов прокинувся інстинкт самозбереження, і він пішов до лікаря. Той дуже уважно оглянув його, але не знайшов ніякої хвороби. Серце й легені були просто гідні подиву. Кожен орган, як показував огляд, був нормальний і працював справно.
— У вас немає ніякої хвороби, містере Ідене, — сказав лікар, — абсолютно ніякої. Від вас так і пашить здоров'ям, і, щиро кажучи, я вам заздрю. Чудовий організм! Гляньте, яка грудна клітка! З такими грудьми і шлунком вам нема чого боятися. З таким фізичним станом, як у вас, буває один чоловік на тисячу, навіть на десять тисяч. Коли нічого не станеться, то ви житимете сто років.
Мартін упевнився, що Лізі поставила правильний діагноз. Фізично він справді був цілком здоровий. Щось не гаразд було у нього з головою, і порятунку треба було шукати тільки в південних морях. Але все лихо в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про від'їзд уже не тішила його, а готування в дорогу страшенно стомлювало. Краще б уже бути на пароплаві й ні про що не думати.
Останній день був для Мартіна тяжкою карою. Прочитавши в ранковій газеті про його від'їзд, прийшли прощатися Бернард Хігінботем з Гертрудою та дітлахами, а також Герман фон Шмідт з Мерієн. Потім треба було закінчити всякі справи, сплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Лізі Конолі він попрощався похапцем біля входу до вечірньої школи. У себе в номері Мартін застав Джо, який цілий день метушився, налагоджуючи роботу в пральні, і не міг прийти раніше. Це переповнило чашу його терпіння, але, міцно вчепившися в бильця крісла, Мартін змусив себе аж півгодини слухати приятеля.
— Май на увазі, Джо, — сказав він, — що ніхто силоміць не прив'язує тебе до пральні. Ти в першу-ліпшу мить можеш продати її і пустити гроші на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе до дідька. Живи так, як тобі хочеться.
