Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор

Кониський і Куліш конкурували перед панночкою Рентель не тільки в коханні, а й як поети.

Про другий приїзд Куліша до Полтави восени 1861 р. О. Кониський розповідає:

«Другого разу Куліш одвідав Полтаву наприкінці серпня р. 1861, повертаючись з-за кордону. Він опинився тоді на помешканні мирового посередника, спільного нашого знайомого, І. Д. Стефановича. Прийшовши до мене вранці, він запросив до себе мене, Пільчикова й молодого поета B. C. Кулика послухати твори одкритого від нього десь в Добруджі нового українського поета (нащадка запорожця), який, за його словами, не поступиться щодо таланту й перед Шевченком. Певне, ми полетіли. Куліш прочитав нам спочатку декілька дрібних поезій, потім „Дунайську думу“ й велику поему „Великі Проводи“. Читав він просто, хорошо; але читане не справило жодного враження на слухачів і ніхто з нас після того, як він кінчив читати, не висловив ані похвал, ані закидів новому поетові. Коли ж Куліш спитав про мою думку, я сказав одверто, що в зачитаних поезіях жодної поезії нема — проза, та й проза не завжди добре римована. Куліш подивився на мене звисока і, нічого не відповівши мені, поклав рукописа в валізу. Після від’їзду він довгий час нічого до мене не писав. Причина мовчанки з’ясувалася тільки наприкінці року, коли в „Основі“ з’явилися читані нам твори „нового поета“ за підписом Куліша. Тоді я зрозумів, що самолюбство автора було зачеплено висловленою від мене думкою про його поетичні твори».

Куліш у листі до Каменецького писав трохи інакше:

— Прочитав я в Полтаві декому твори Дунайського поета, й всі прийшли в захоплення. Я радію зі своєї знахідки.

Авторське самолюбство ніколи не можна відокремити од особистого. Кониському не сподобалися Кулішеві вірші; тимчасом панночка Рентель віддала перевагу Кулішеві, як поету й як людині. Різкі одзиви про Куліша — Кониський протягом всього життя одзивався про Куліша досить негативно — були підказані почасти ревнощами.

Кониський ревнував кохану дівчину до Куліша. Він сватався був до панночки Рентель, але йому не поталанило з коханням. Чи то внаслідок особистого жіночого вподобання або смаку, чи таки стежку йому перейшов Куліш, — ми не знаємо всіх подробиць. Одне можна сказати, — Кониський категорично був переконаний, що «Козявка» кохає не його, а Куліша.

Коли щодо почуттів Рентелівни він міг досі вагатись, то цей приїзд Кулішів до Полтави восени року 1861 остаточно переміг його сумніви.

5 вересня року 1861 Кониський написав листа панночці. У цьому листі ревнощі, уїдливість, ображене кохання, спроби налагодити попсовані взаємини, — усе це сумбурно перемішано. Листа написано в становищі схвильованости.

— Майже рік, як ми обдурюємо один одного, боячись сказати правду або ж, краще сказати, соромлячись правди, — писав Кониський до коханої дівчини. — Пора сказати правду: Ви любите Пантелеймона Олександровича, я люблю Вас (це знає П. О.). Я люблю Вас не як сестру, або ж друга, ні! Я люблю Вас більш за все на світі. До цього часу я задовольнявся з Вашої дружби, гадав, що її досить; бачу тепер інше! Я обдурював сам себе. Я дійшов до тієї любови, що її можна задовольнити тільки любов’ю. Ви настільки мене не любите. Я не обвинувачую Вас за це. Ви маєте робити те, що Вам до вподоби.

У пориві великодухости, певний свого самозаперечливого кохання й відданости, він досить уїдливо й різко з докором пише:

— Люблячи Вас не зовсім егоїстично, я бажаю Вам повного щастя і раджу Вам за вигідних умов вийти за Башкірцева [50] (його Ви теж не любите, Вам подобається не він, а його кошти). Напишіть мені правду, як приятелеві. Кращої, відданішої людини, як я (сміливо кажу), Ви ніколи не знайдете. І таким я залишусь для Вас назавжди, де б Ви не були. Ви — мета мого життя; та для того, щоб Ви були щасливі — мало мене, мало моєї волі; мені здається: що б я не зробив для Вас, все це буде бліде, мізерне, мале, слабке в порівнянні з моїм коханням, з Вами… Без Вас, як і з Вами, я житиму Вашим життям.

Обіцянки дружби, запевнення, визнання в коханні, ревнощі, різкості, тенденція протиставити себе, «найкращу з людин», корисливій, не здібний кохати Рентелівні — це все єсть у листі; нема в ньому тільки найважливішого. Кониський зовсім не виявив чутливости.

У листі найбільше визнань і обвинувачень, та найменше добросердечности. Кониським керувала образа, кохання й гонор: ті хиби, що справили на нього враження в Кулішеві, були в ньому самому.

— Ми не повинні більше бачитись, — писав Кониський далі в тому ж листі, — дальші побачення будуть для мене прикрим катуванням. Я людина терпляча, але не без кінця. Зрозумійте, що мені важко не бачити Вас, та що ж робити?.. Жити я міг би тільки одружившись, а одружитись можна тільки на тому, кого любиш — з Вами я не можу одружитись, тому що Ви не згодитесь. Я не можу дати Вам тепер ані карети, ані оксамитових крісел; за прийдешнє не знаю… Відповідайте мені одверто, чим кінчите з Башкірцевим? Листа цього можете показати Пантелеймону Олександровичу і своїм рідним, більше нікому. Прощайте! Вірте коханню й безмежній відданості вічно люблячого Вас. 5 вересня.

Одне можна сказати, на панночку Рентель Куліш справив більше враження, як Кониський.

Коли самолюбство Куліша було зачеплено критичним відзивом Кониського про вірші «Дунайського поета», то самолюбство Кониського ще більше Кулішевим успіхом у коханої дівчини. Спостерігаючи Куліша й «Козявку», Кониський міг остаточно переконатись, що вона кохає Пантелеймона Олександровича.

Дівчина закохалась у Куліша. Вона відмовилась навіть і від подорожі до Італії, передбаченої на весну року 1861, щоб тільки побачитись із Кулішем.

Але Куліш обережний і стриманий! Він поїде, але що вийде з того побачення? І як він поводитиметься при зустрічі?

— Уява Ваша, — пише Куліш до неї 20 грудня 1860 року, — обманює Вас щодо мене й щодо радости нашого побачення. Може, мені заважатимуть люди навколо нас, і Ви побачите перед собою тільки людину, що нудиться і хоче кудись утекти. Ось ми з Вами й покуштуємо шилом патоки.

Куліш тримався, як звичайно: один крок вперед, два назад.

Приїхавши у вересні р. 1861 до Полтави й побачившись із «Козявкою», він поводився з нею аж надто стримано. Він весь час залишався в рамцях офіційности і не дозволив собі переступити межі напруженої й навмисної пристойности. Бачивши, що дівчина ладна на все, він весь час казав їй про своє «безчувствие», але коли виїздив з Полтави, то почав жалкувати:

— Так би, здається, повернувся до Вас і не розлучився б з Вами ніколи.

Це надто скидається на Куліша. Він наважується кохати й говорити про кохання тільки здалека, тільки поїхавши геть. Запевняючи, що він може «збожеволіти, як прапорщик», він насправді тримається, як філософічний розсудливий Стародум.

6 вересня 1861 з Валок Куліш писав до дівчини:

— Коли ми гуляли з Вами самі в живописній пустелі, я менш за все відчував нахил до дружньої бесіди: якесь тяжке, незрозуміле було тоді становище душі моєї — щось схоже на бажання смерти від неможливости жити вповні. А тепер я нудьгую, навіщо я не залишився з Вами до ранку.

І він обіцяє:

— Коли іншого разу ми побачимось, я віддамся ввесь в Ваше розпорядження і не подивлюсь ні на які безглузді розмови.

Отая здержаність давалась Кулішеві нелегко: у нього була пристрасна натура, але він ніколи не наважувався розкрити її цілком. Здержаність свою купував Куліш ціною тяжких душевних страждань, важкої смертельної нудьги.

Кохання — соціальне почуття, на ньому завжди лежить відбиток соціальних тенденцій. Куліш внаслідок певних об’єктивних обставин ніколи не міг розкрити себе цілком: спочатку злидні, потім катастрофа р. 1847, заслання, тоді боротьба за те, щоб вибитись знов на поверхню; Куліш звик обмежуватись, стримуватись, перемагати свої бажання, приборкувати свої почуття, ховати свої особисті й громадські наміри! Він не міг розкритись ані в своєму особистому житті, ані в громадському, ані в творчому. Він був більший, як ті можливості, що їх пропонувала його доба. Він ніколи й ні в чому не міг виявити себе цілком; ця «невиявленість» має так само соціальний, як і сексуальний характер. У своїх взаєминах із жінками Куліш такий же примушений, приголомшений, стиснений, як і в своїх політичних і громадських виступах.