Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги регистрация онлайн бесплатно .TXT) 📗

Ледве скінчила і зачинила інструмент, оглянулася — а віч-на-віч з нею станув Юліян Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:

— Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… — Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною, і ждав.

Пані Цезаревич привітала сина, повна радости:

— І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?

— Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!

Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.

— Я вас проведу, пані Вальде, — обізвався Юліян, — коли дозволите.

— Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.

— Мамо, — сказав Юліян, — я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?

— Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, — сказала пані Цезаревич, — правда, пані Вальде?

Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліян прилучився до неї.

Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алею, Юліян перебрав від Дори накидку і сказав:

— Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюся від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських, і просив вас тоді мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?

Вона притакнула головою.

— А тепер?

— Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.

Він вкусився в уста.

— Ви вражені й досі, — сказав.

— По-вашому я все одно Альбінська, і слова, хоч би й найкращі, цього факту змінити не можуть.

— Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.

— Будь ласка.

— Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?

— Дуже добре.

— Які вражіння винесли ви із столиці?

Вона зробила малу гримасу своїми устами.

— Я, як вам відомо, ані філософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипломована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний агроном, а вже виробляється «гуцулка Альбінська». Що мене обходить якась столиця. Від смерти мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, зв’язала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.

Коли глянула на Юліяна, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і він не перебивав їй.

— Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може, ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас, як мужчини, пливе якась струя сили так, начеб вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може, це тільки сила українського народу.

Він усе ще мовчав. «Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством не діткнена, душа?» — думав він.

Нараз він сказав:

— Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.

— За що, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біологічної народної сили.

Він шукав відповіли в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алея скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.

— Дякую, — сказала і завернула в улицю додому.

На другий день, коло дев’ятої години, вертався Юліян із зятем пані Рибко з ранішньої прогульки з ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.

Вона була одягнена просто, без капелюха на голові і тримала на рамени зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.

Поздоровкались. Юліян хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.

— Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? — спитав.

— Ні, лише коли маю час, і в ясні, супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.

І пішла рівно, мов пальма, із своєю малою товаришкою.

— Цікава і мила жінка, напівдитина, а така поважна, — сказав.

Юліян не обзивався.

— Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?

Юліян прокинувся.

— Мене боїться? — насупив брови.

— Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.

— Я з нею рідко і мало що говорю.

— Чув я, — говорив свояк поважно далі, — що під час її побуту у столиці хотіла її гонорна тета засватати за якогось багатого купця.

— А вона, та «Вертерова Льотта», сподіваюся не пристала на це? — спитав нібито байдуже Юліян.

— Вона відповіла, що взагалі не віддасться більше ніколи. Моя теща не раз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.

Юліян ішов до поїзда і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. «Від вас пливе якась струя сили». Чи не так вона казала? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гіллям.

Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись, як одиниця, або поборе, або впаде.

Так, він вояк — «апостол меча». Йому пригадується один уступ з Мольткого [122], що навіки запав у його душу: «Військова повинність — це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би європейські суспільности добичею варварських елементів, яких у нас так багато. Моральний вплив військового режиму на народну вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати». Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.

Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.

Настало повне літо.

Несподівано наспіла із столиці вістка від Зоні до пані Цезаревич, що в найкоротшім часі приїде на кільканадцять день Юліян як реконвалєсцент по недузі легенів. Вона не повідомляла нікого про те, бо брат не хотів. За місяць відбудуться маневри, і він до того часу мусить бути цілком здоровий, отже дістане двотижневу відпустку на виїзд у гори.

У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі перед вигідною софою, призначеною на відпочинок для реконвалєсцента, стояв невеликий флакон з лісними цвітами.

Тої днини, коли їхав Юліян, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.

— Юліян приїхав! — кликнула радісно.

Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола. Щоб змінити тему розмови, сказала Дора:

— Ще кілька день і тета Цілля приїде. — А по хвилині додала: — За три дні четверті роковини смерти Егона.

Тета Оля зітхнула. Їй теж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами, мов заслухані у шум власної душі.