Мартін Іден - Лондон Джек (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Вона пальцями стерла піну спочатку з однієї руки, потім з другої. Мартін обняв її за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволості та повсякчасної перевтоми. Гертруда відштовхнула його від себе, але Мартін усе ж встиг помітити її сльози.
— Сніданок у печі, — поквапливо сказала вона.— Джім, певно, теж уже встав. Я сьогодні почала прати ще вдосвіта. Поїж та швидше забирайся з дому. У нас сьогодні нелегкий день — Том нас кинув, і Бернардові самому треба їхати возом.
Мартін з важким серцем пішов до кухні. Червоне обличчя сестри і її неохайний вигляд так і стояли йому перед очима. Може, вона й любила б мене, якби мала час, подумав він. Але сердешна надривається на роботі. Ця тварюка, Бернард Хігінботем, примушує жінку стільки працювати! А проте Мартін почував, що в поцілунку сестри не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний. Протягом багатьох років вона цілувала його лише тоді, коли проводжала у плавання або коли він повертався. Але цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого й міцного дотику уст. Це був поцілунок знесиленої жінки, що від перевтоми забула навіть, як цілуються.
Він пригадав, як до заміжжя Гертруда могла танцювати цілу ніч після важкої роботи в пральні, байдужа і до того, що така сама важка робота її чекає й завтра. І тут він знов подумав про Рут, про солодку свіжість, що мусить бути в її устах, як і в усій її істоті. Її поцілунок, певно, такий, як і потиск руки або погляд — міцний і щирий. Він насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, що аж в очах потемніло — йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток, і душа потонула в їхньому ароматі.
У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, легковажний і тупуватий, так що навряд чи міг він сподіватися перемог у боротьбі за хліб насущний.
— Ти чом не їси? — запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою. — Вчора, либонь, знов хильнув?
Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли.
— А я напився, — хвастовито сказав Джім і нервово засміявся. — Набрався під зав'язку. А з якою дівчиною був — розкіш! Біллі довів мене додому.
Мартін кивнув, — це в нього був звичайний знак уваги до співрозмовника, — і налив собі чашку простиглої кави.
— Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? — запитав Джім. — Буде пиво. Тільки, коли прийде компанія з Темскола, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у роті!
Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.
— Ти знаєш Джулію? Мартін похитав головою.
— Це моя любка, — пояснив Джім. — Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб'єш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.
— У тебе я не одбив ще жодної, — байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.
— Ні, одбив, —заперечив Джім. — А Меггі?
— Ніколи я не мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею не танцював.
— А той вечір і наробив усе! — скрикнув Джім. — Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже досить. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець. Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захотів, вона одразу прибігла б до тебе.
— Але я не захотів.
— То дарма. Я однак дістав одкоша. — Джім глянув на Мартіна з шанобливим подивом. — Як це тобі вдається, Марте?
— Просто не звертаю на них уваги, — відказав той.
— Тобто прикидаєшся, що тобі на них наплювати? — жваво випитував Джім.
Мартін хвильку подумав, а потім сказав:
— Може, це теж помагає, але я справді... не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.
— От шкода, що тебе вчора не було у Райлі, — вирвалося нараз у Джіма. — Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти пропадав учора?
— В Окленді був, — відповів Мартін.
— У театрі?
Мартін відсунув тарілку й підвівся.
— То що, підемо сьогодні на танці? — гукнув йому вслід Джім.
— Ні, навряд, — відказав Мартін.
Він спустився сходами і вийшов на вулицю, глибоко вдихаючи повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а від Джімової балаканини мало не збожеволів. Бували хвилини, коли Мартін насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, то далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища — людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз — сестра, сестрин дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов'язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя, як щось звичайне. Ніколи не задумувався над ним, хіба тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ, — цілком можливий, реальний, і в центрі його — жінку-квітку на ймення Рут.
І одразу відчув він гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія.
Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хтозна — бібліотека для неї місце цілком відповідне, тож, може, він там її спіткає? Мартін не знав, як у бібліотеці розміщено книжки,
і довго снував біля нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, а заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму. У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи сторінки їх, зачудовано вдивлявся в невідомі формули та креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову — він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов од полиць. Здавалося, книжки от-от натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся — чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати, тоді юнак пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші.
Отак, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, він ішов повз ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочене видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він знайшов Боудичів «Довідник мореплавця», книжки Леккі і Маршала. Так, він вивчить навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут видалась йому зовсім близькою. Зробившись капітаном, він зможе одружитися з нею, звісно, якщо вона погодиться. А хоч і не погодиться, він усе одно ради неї стане порядною людиною і покине пити. І раптом Мартін згадав про страхувача й судновласника — двох хазяїв, яким повинен служити капітан: і той і другий, хоч і з зовсім різних міркувань, можуть погубити його. Він глянув по кімнаті і, побачивши тисячі томів, заплющив очі. Ні, годі з нього моря. Сила криється тут, у цій безлічі книжок, і коли він має досягти чогось великого, то саме на суходолі. До того ж капітанові не вільно брати у плавання свою дружину.
