Iнститутка - Вовчок Марко (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Що се поробилось? — питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, — такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.
— Розбишака!
— Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! — озвався мiй понуро.
— Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!
Панi аж верещить — У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!
— Вiзьмiть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжiть йому руки!
Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:
— Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю…
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, — далi каже:
— Устино! Сядь коло мене!
— Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! — говорю йому.
— А що я сподiяв? Будеш вiльна, — от що! Будеш вiльна, Устино!
— Воля, — кажу, — та без тебе! Так менi гiрко стало!..
— Воля! — покрикне вiн, — воля!.. Та на волi i лихо i напасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
— Нехай вам мати божа допомагає, дiти! — А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокiп мою руку:
— Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Бiс бiду перебуде: одна мине — десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…
XLIII
Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!
Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:
— Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
— Ходiм!
— Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! — каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
— А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала — нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!" Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
— Добре, — каже, — будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькi, ось ми i хорошi — нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.
— Що се за чоловiк у свiтi! — каже, було, стара. — Який же вiн грiзний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:
— Чи добре натомилась, Усте?
XLV
От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось — стук-стук; а далi: — Здоровi були! — гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
— Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
— Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.
— Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче з землi вийшов!
— Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.
— А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цурайся.
Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
— Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? — моргає на мене.
— А в вас там як? — питаю в його.
— Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
— Ох, менi лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
Дядько тiльки вуса покрутнув.
— А стара? — питаю.
— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.
— Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, — каже, — розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" — се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.
— Вип'ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!
А дядько:
— Що се, — каже, — за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!
— Коли хто схоче, то нап'ється й води, — озвавсь Назар.
— Горiлочка, здається, добра, — каже хазяйка.
— Бодай тому шинкаревi таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.
Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:
— Що ж ви так її гудите?
— Не твоє дiло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелiв п'ємо всяку.
— Та на здоров'ячко ж!
— Знайте нашу московську добрiсть! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, — на всiх розкошах!
А стара тодi до його:
— А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
