Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Вовчок Марко (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
- Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! - мовить удова i зiтхне й прошепоче: - Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:
- Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.
Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу - вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.
Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити - усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили - зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить - Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.
Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили - мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння - вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.
Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.
Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.
Одного разу вона питає:
- Галю! Що теє - чи Днiпро шумить?
- Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима - Днiпро пiд льодом.
- Галю, дерева шелестять?
- Нi, мамо, зима - дерева в iнеї.
А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.
Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно знов поспитала:
- Галю, Днiпро ж бо не шумить - я не чую… шумить чи нi?
- Нi, мамо.
- Так це дерева шелестять?
- Нi, мамо.
Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.
- Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони! - та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi її вже навiки склепилися.
Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцi на зеленiй луцi.
Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiєї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.
Часом Галя заспiває пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiває Галя пiсеньку й довгенько спiває, пiдперши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, - се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукає, i звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.
I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща… Лука зазеленiла, груша з зломленою верховиною бiля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестiти ранками, як ранковий вiтрець повiвав, i зашумiв гай по горах округи, i засинiвсь, і розливсь Днiпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, i налетiли птахи з теплих країн, заспiвали й защебетали.
Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у своїй хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо-на небi мрiли зорi ледвенько, - знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.
Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:
- Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?
- Тiєю самою, - одказала Галя йому.
- I добре! - промовив козак.
Так хоч було "добре", однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…
- I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? - спитав знов козак, постоявши.
- Просто втрапите.
Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.
- Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? - попрохав козак.
- Зараз, - одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.
Козак iспив водички.
- Спасибi, дiвчино, - каже, - яка вода славна! Це з Днiпра берете?
- Нi, з криницi.
- А де ж тут у вас криниця?
I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.
- Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, - показувала йому Галя.
- Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори - свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?
Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.