Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗
— Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.
— Хто вам сказав, що я плакала?
— Мені здалося…
— Такі жінки, як я, не плачуть.
— Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.
— Саме в його імені й полягає моя таємниця.
— Але ж я мушу його знати.
— Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!
— Ви мені даруєте щастя! То як його звати?
— Ви його знаєте.
— Знаю?
— Так.
— Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? — спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.
— А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? — спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.
— Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! — наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.
Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.
— Мені до вподоби ваша відданість, — сказала міледі.
— Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Ви самі теж мені до вподоби, — відповіла вона, взявши юнака за руку.
Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.
— Ви кохаєте мене! — вигукнув він. — О, коли це так, я збожеволію!
І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.
Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.
І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.
Міледі скористалася з нагоди.
— Його звуть… — почала вона.
— Де Вард, я знаю! — вигукнув Д'Артаньян.
— Як ви дізналися про це? — спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.
Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.
— Кажіть, та кажіть же, нарешті! — повторювала міледі. — Як ви дізналися про це?
— Як дізнався? — перепитав Д'Артаньян.
— Авжеж!
— Учора в домі, де я був, де Вард показав перстень і сказав, що це ви подарували його.
— Негідник! — вигукнула міледі.
Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця.
— Отже?.. — знову почала міледі.
— Отже, я помщуся за вас цьому негідникові, — войовничо відповів Д'Артаньян.
— Дякую, мій хоробрий друже! — вигукнула міледі. — І коли ж ви помститеся за мене?
— Завтра, негайно — коли тільки схочете.
Міледі мало не вигукнула: «Негайно!» — але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього.
До того ж, їй треба було запобігти безлічі несподіванок і дати своєму заступникові тисячу порад, щоб той не почав розмову з графом при свідках. Д'Артаньян випередив її єдиною фразою.
— Завтра, — сказав він, — я або помщуся за вас, або помру.
— Ні! — відповіла вона. — Ви помститеся за мене; але ви не помрете. Він — боягуз.
— З жінками — можливо, але не з чоловіками… Хто-хто, а я дещо знаю про нього.
— Одначе мені здається — у вашій сутичці з ним вам не довелося скаржитись на свою долю.
— Доля — куртизанка: ласкава вчора, вона може показати спину завтра.
— А це означає, що ви вагаєтесь сьогодні.
— Ні, я не вагаюся, боронь Боже! Та чи справедливо буде послати мене на видиму смерть, не подарувавши чогось, бодай трохи більшого за надію?
Міледі відповіла поглядом, який промовляв: «Та про те ж і йдеться!..» І, щоб розвіяти останні сумніви, вона ніжно сказала:
— Ваша правда, друже.
— О, ви ангел! — вигукнув Д'Артаньян.
— То ми домовилися про все? — спитала міледі.
— Крім того, про що я вас прошу, моя люба!
— Але ж я сказала, що ви можете бути певні в моєму коханні!
— В мене немає завтрашнього дня, і я не можу чекати.
— Замовкніть! Я чую кроки брата: він не повинен застати вас тут. Вона подзвонила; ввійшла Кетті.
— Вийдіть цими дверима, — сказала міледі, відчинивши маленький потаємний хід, — і повертайтесь об одинадцятій годині; ми закінчимо нашу розмову. Кетті проведе вас.
Почувши ці слова, бідолашна дівчина мало не знепритомніла.
— Моя люба, чого це ви остовпіли? Стоїте, мов статуя! Я ясно сказала: сьогодні об одинадцятій годині ви проведете пана Д'Артаньяна до мене.
«Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту годину, — подумав Д'Артаньян, — Це вже звичка».
Міледі простягла руку, і він ніжно поцілував її.
«А втім, — думав він далі, виходячи з кімнати й майже не звертаючи уваги на докори Кетті, — як би мені не пошитися в дурні. Ця жінка, безперечно, здатна на будь-який злочин. Обережно, Д'Артаньяне, обережно!»
VII. Таємниці міледі
Д'Артаньян вийшов од міледі, так і не піднявшись до Кетті, дарма що дівчина просила його про це. Він вчинив так з двох причин: по-перше, не хотів чути докорів, звинувачень і благань, а по-друге, треба було хоч трохи заспокоїтись, розібратися в своїх думках і, скільки буде змоги, в думках цієї жінки.
Єдине було ясно Д'Артаньянові — це те, що він шалено кохає міледі і що вона зовсім не кохає його. В якусь мить юнак навіть подумав: чи не краще прийти додому, написати міледі довгого листа, де признатися, що він і де Вард були досі однією й тією ж особою, отже, що вбивство де Варда стало б для нього рівнозначним самогубству. Але нашого гасконця підхльостувала люта жага помсти; він хотів лишитися на самоті з цією жінкою, але вже під власним ім'ям. А що ця помста видавалася юнакові досить принадною, то він аж ніяк не збирався від неї відмовлятися.
Д'Артаньян п'ять чи шість разів обійшов Королівську площу, озираючись через кожні десять кроків, аби глянути на світло, що струменіло крізь жалюзі з кімнат міледі. Певно, сьогодні міледі не так поспішала до спальні, як раніше.
Нарешті світло згасло.
Разом зі світлом в серці Д'Артаньяна згасли й останні вагання. Він згадав їхню першу зустріч, кинувся до особняка й побіг у кімнату Кетті.
Бліда як смерть, не в силі стримати дрожу, дівчина хотіла заступити шлях своєму коханому. Але міледі, що була насторожі, почула, як Д'Артаньян увійшов, і сама відчинила двері.
— Заходьте, — сказала вона.
Все це було зроблено з такою неймовірною безсоромністю й дивовижною зухвалістю, що Д'Артаньян не міг повірити ні власним очам, ні вухам. Йому здалося, що він заплутався в фантастичній пригоді — одній з тих, які трапляються тільки уві сні.
І все-таки він рвонувся до міледі, піддаючись тій невідпорній силі, з якою магніт притягає залізо.
Двері за ним зачинилися.
Кетті шарпнулася до дверей.
Ревнощі, лють, ображена гордість — всі почуття, що шаленіють в Душі закоханої жінки, — спонукали її до викриття. Але вона неминуче загинула б, признавшись, що причетна до цієї інтриги, а головне — Д'Артаньян був би втрачений для неї назавжди. І вона перемогла себе, вирішивши принести ще й цю, останню жертву.
Що ж до Д'Артаньяна, то він досяг вінця своїх бажань. Зараз міледі кохала не його суперника — вона кохала або вдавала, ніби кохає, його самого. Правда, потаємний внутрішній голос підказував юнакові, що він — лише знаряддя помсти, що його пестять лише для того, аби він вчинив убивство; але гордість, самолюбство, палке захоплення примушували замовкнути цей голос. До того ж, наш гасконець, котрий, як відомо, був досить-таки самовпевнений, подумки порівнював себе з де Вардом і ніяк не міг зрозуміти, чому б, зрештою, міледі не покохати його, Д'Артаньяна, заради нього самого.
Отже, він цілком віддався своїм почуттям. Міледі вже не була для нього фатальною жінкою, яка жахала його; тепер це була його кохана — жагуча й палка.
Так минуло близько двох годин.
Міледі перша повернулась до дійсності й спитала в юнака, чи надумав він привід, щоб завтра викликати графа де Варда на дуель.
