Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗

Ось із якими сумними думками увійшов наш герой до передпокою палацу. Він подав листа служителю, і той, провівши молодого гвардійця до прийомної зали, зник у глибині приміщення.

У залі було п'ятеро чи шестеро гвардійців кардинала, які, помітивши Д'Артаньяна, котрий — вони це знали — поранив Жюссака, поглядали на нього, якось дивно посміхаючись. Їхні посмішки здалися Д'Артаньянові поганою ознакою; але оскільки залякати нашого гасконця було нелегко, або, точніше, оскільки завдяки надзвичайно розвиненому почуттю гордості, властивому гасконцям, він не любив виставляти напоказ те, що було в нього на душі, особливо коли це нагадувало страх, то він з незалежним виглядом проминув панів гвардійців і, спершись рукою на ефес шпаги, зупинився у позі, не позбавленій величі.

Тут увійшов служитель і знаком запросив Д'Артаньяна йти за ним. Юнакові здалося, ніби гвардійці перешіптуються за його спиною.

Він пройшов коридор, перетнув велику залу, вступив до бібліотеки й зупинився перед людиною, яка сиділа біля письмового стола й щось писала.

Служитель вийшов, не промовивши жодного слова.

Д'Артаньян стояв, уважно роздивляючись хазяїна бібліотеки.

Спершу юнак подумав, що перед ним суддя, який вивчає чиюсь справу, але незабаром помітив, що, сидячи за столом, незнайомець пише, або, точніше, виправляє рядки неоднакової довжини, відлічуючи склади по пальцях. Д'Артаньян збагнув, що перед ним поет.

За хвилину поет склав свій рукопис, на обкладинці якого було написано: «Мірам, трагедія на п'ять дій» [184], і підвів голову.

Д'Артаньян упізнав кардинала.

X. Грізний привид

Кардинал сперся ліктем на рукопис, а щокою на руку і якусь мить дивився на юнака. Ні в кого не було такого пронизливого й допитливого погляду, як у кардинала Рішельє, і Д'Артаньян відчув, що його пойняло жаром. Одначе він стримав хвилювання і, держачи капелюх у руці, чекав без зайвої пихи, але й без зайвої покірливості, поки його високопреосвященство матиме ласку заговорити з ним.

— Добродію, — нарешті озвався кардинал, — це ви Д'Артаньян з Беарна?

— Так, ваша світлосте, — відповів Д'Артаньян.

— У Тарбі та в його околицях є кілька родин Д'Артаньянів, — вів далі кардинал. — До якої з них належите ви?

— Я син того Д'Артаньяна, який брав участь у війнах за віру разом з великим королем Генріхом, батьком його величності короля.

— Зрозуміло. Отже, це саме ви сім чи вісім місяців тому залишили свою батьківщину й поїхали шукати щастя в столиці?

— Так, ваша світлосте.

— Ви проїхали через Менг, де з вами скоїлась якась історія, не пригадую вже, яка саме, але щось-таки там сталося.

— Ваша світлосте, — сказав Д'Артаньян, — зі мною трапилось…

— Не треба, не треба, — урвав кардинал з посмішкою, яка ясно промовляла, що він знає цю історію не гірше за того, хто збирається її розповісти. — Ви мали рекомендаційного листа до пана де Тревіля, чи не так?

— Так, ваша світлосте; але саме під час цієї нещасливої пригоди в Менгу…

— Лист зник, — докінчив кардинал. — Авжеж, я знаю про це; але пан де Тревіль — чудовий фізіономіст. Він розпізнає людей з першого погляду. Тож він влаштував вас до роти свого зятя Дезессара, пообіцявши, що з часом ви вступите й до лав мушкетерів.

— Ви прекрасно поінформовані, ваша світлосте, — зауважив Д'Артаньян.

— Відтоді з вами сталося чимало різних пригод. Ви були на прогулянці за картезіанським монастирем того дня, коли вам би годилося бути в іншому місці. Потім ви разом зі своїми друзями вирушили на води до Форжа; друзі затрималися в дорозі, але ви подалися далі. І це так природно — адже у вас були справи в Англії.

— Ваша світлосте, — спантеличено мовив Д'Артаньян, — я їхав…

— На полювання до Віндзора або ще кудись — це байдуже. Коли я знаю про це, то тільки тому, що моє становище змушує мене все знати. Повернувшися з Англії, ви були прийняті однією коронованою особою, і мені приємно бачити, що ви зберегли її подарунок.

Д'Артаньян схопився за подарований королевою перстень і квапливо повернув його каменем усередину; але було вже пізно.

— Наступного дня вас одвідав Кавуа, — провадив кардинал. — Він передав вам запрошення з'явитися до мого палацу; ви не прийшли — й припустилися помилки.

— Ваша світлосте, я боявся накликати на себе немилість вашого високопреосвященства.

— Чому б то, добродію? Тому, що виконали наказ свого начальства спритніше й відважніше, ніж це зробив би хтось інший на вашому місці? Ба ні, ви заслужили тільки похвалу! Я караю лише непокірних і не збираюся карати тих, хто, подібно до вас, виконує накази… аж надто ретельно… На доказ цього пригадайте той день, коли я посилав по вас, і ту подію, яка сталась увечері того самого дня.

Саме того вечора було викрадено пані Бонасьє. Д'Артаньян здригнувся; він пригадав, що півгодини тому бідолашна жінка промчала повз нього, перебуваючи, безперечно, в руках у тих, хто організував її викрадення.

— Зрештою, — вів далі кардинал, — оскільки протягом тривалого часу я нічого про вас не чув, то мені спало на думку дізнатися, що ви робите тепер. До речі, ви все-таки маєте бути мені вдячні: мабуть, ви й самі помітили, як вас щоразу оберігали від неприємностей.

Д'Артаньян шанобливо вклонився.

— Це не тільки з природного почуття справедливості, — сказав кардинал. — Я мав щодо вас певний план.

Д'Артаньян дивувався чимдалі дужче.

— Я хотів розповісти вам про цей план того дня, коли ви одержали моє перше запрошення; але ви не прийшли. На щастя, це запізнення нічого не змінило, і ви дізнаєтеся про мій план сьогодні. Сідайте тут, навпроти мене, пане Д'Артаньяне; ви дворянин надто шляхетний, щоб слухати мене стоячи.

І кардинал показав юнакові на стілець. Але Д'Артаньяна все це так вразило, що його співрозмовникові довелося повторити запрошення.

— Ви хоробрий юнак, пане Д'Артаньяне, — провадив кардинал, — і обережний, що ще важливіше. Я люблю людей розсудливих і запальних водночас. Не лякайтеся, — усміхнувся кардинал, — говорячи про людей запальних, я маю на увазі сміливців. Проте, незважаючи на вашу молодість і на те, що ви тільки-но починаєте своє життя у світі, ви вже маєте ворогів. Якщо ви не стерегтиметесь їх, вони вас згублять.

— Авжеж, ваша світлосте, — відповів юнак, — і, на жаль, їм буде дуже легко це зробити. Вони сильні й мають могутню підтримку, а я сам один.

— Це правда; та хоч ви й один, а вже встигли багато чого зробити й зробите ще більше — не маю в цьому жодного сумніву. А втім, на мій погляд, ви потребуєте керівництва на тому сповненому випадковостей шляху, який собі обрали; адже, коли я не помиляюсь, ви приїхали до Парижа з честолюбним наміром зробити кар'єру.

— Мій вік, ваша світлосте, — це вік безумних надій, — сказав Д'Артаньян.

— Безумні надії існують лише для дурнів, добродію, а ви — розумний юнак. Слухайте, а що б ви сказали про чин лейтенанта в моїй гвардії та про командування ротою після кампанії?

— О, ваша світлосте!

— Ви згодні, чи не так?

— Ваша світлосте… — розгублено повторив Д'Артаньян.

— Невже ви відмовляєтесь? — здивовано вигукнув кардинал.

— Я служу в гвардії його величності, ваша світлосте, і не маю жодних причин бути невдоволеним.

— Але мені здається, — відповів кардинал, — що мої гвардійці — це водночас і гвардійці його величності, і що хоч в яких частинах французької армії ви служитимете, ви однаково служитимете королю.

— Ви не так зрозуміли мої слова, ваша світлосте.

— Вам потрібен привід, чи не так? Розумію. Гаразд, у вас буде такий привід. Підвищення, кампанія, що починається, вигідні умови, які я вам пропоную, — так можна це пояснити стороннім людям. А для вас самих — необхідність мати надійний захист; бо не завадить вам знати, пане Д'Артаньяне, що мені дуже серйозно скаржаться на вас. Не всі свої дні та ночі віддаєте ви королівській службі.