Сімурґ - Поваляева Светлана (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Негайно! До тебе чи з хати, куди? Посмішка. До полички. Вибери якийсь фільм і запхай. Диск у комп. Андрій знехотя, і так, аби не торкнутися Фес, хоча простіше було би через неї перелізти, злазить через бильце ліжка, голий, цнотливий, наче гарбузова квітка. Ретельно вивчає фільмовий стравопис. На його сідниці Фес не може дивитися без сором’язливої огиди — таке своєю довершеною недоторканістю може привабити підарів, мабуть. Давай пограємось у некрофілів! чур я труп! гріхопад горепад зорепад був у серпні листопад падложерам не впадло а громаді взападло шановні відповідь на фундаментальне філософське питання — Апельсин… що ми тут робимо? чи є життя після виборів? скільки разів можна скінчити коли пмс і чи можна? чому речі не брешуть і куди вони зникають з замкненої хати? для того хто досі не навчився спілкуватися у природний для сучасного андроїда спосіб за допомогою цифрових кодів й все ще кульгає спираючись на лексичні милиці відповідь така апельсин цьогоріч філософське питання мордує з непохитністю гемороя так завжди буває коли сидиш в дупі навіть літа не було хіба можуть бути пояснення такого кидалова?! осінь вродила помаранчами завбільшки з гарбуз дупу вони звичайно порвали щось невловно пішло на зміни а Фес зустріла Андрія і ось Come to те and use ту face as а bike seat!BASE МОІ! класичний пмс ходи сюди з моєї хати це ж треба от дура. Така ось запара, «Молодість» скоро, народні маси опритомнюють прямо в реанімації а тут — пмс. Фес не знає чого бажати, Андрієві не дозволяє себе трахнути, трахає йому мозки, бо він її не трахає, якщо їх злити як дві літери, поприбиравши шпації, вийде андроген на ранній стадії токсикозу. І все, що залишається цьому вагітному мозгойобством андрогіну, то це йти в Дім Кіна, пішкарусом, сьорбаючи на ходу пиво та милуючись подарунковою красою осені й незмінними цінами на коньяк та каву на третьому поверсі. 31-го жовтня Фес і Андрій снідають гарбузовою кашею — вишкрябану з гарбуза м’якоть викидати шкода. Видлубаний гарбуз стоїть на столі й усміхається свічкою крізь свою гуімпленівську шпару. Фес і Андрій мовчки йдуть голосувати крізь яскраво-червоний парк, агітацію в день виборів заборонено, але ж осені не заборониш бути помаранчевою. Десь в районі виборчої дільниці їхні сліди губляться і виникають лише о восьмій вечора на Байтовому мості, прямуючи від Рибальського острова до Подолу.

Фес видобуває з кишені свого довгого шкіряного плаща піжонський портсигар і закурює. Вони стоять, спершись на поруччя моста, і невідривно вдивляються в моторошне сяйво правобережного Міста. Ндаааа, жопа, каже Фес, угу, відповідає Андрій, це ж треба. І як це так він взяв і зник? а як у нас журналісти зникають, тіпа сама не знаєш… жопа, констатує Фес. Якщо він живий, то, мабуть, і не знає, що Ориська була вагітна від нього. Андрій з-під лоба зиркає на Фес і відкашлюється, а якщо не живий, то вже по цимбалах, зронює він. Фес розвертається і раптом рвучко притуляється до Андрія, якщо Арсен мертвий, то їм всім трьом, і йому, Арсенові, і Орисьці, і малечі, вже всьо по цимбалах, гугнявить вона в Андрієві груди і починає плакати. Не плач, каже Андрій, не плач, зате вони не бачать цього геловінівського шабашу, і дитина їхня не житиме в країні зникаючих безвісти журналістів, та що там зникаючих! В країні, де журналістам відчикрижують голови і тримають роками в холодильниках їхні тіла, країні, де половина населення готова до громадянської війни тільки через те, що прагне розмовляти чужою мовою і жити в чужій країні, але не хоче забиратися з цієї території. Я не хочу вагітніти, похмуро цідить Фес. Андрій уважно дивиться собі під ноги, на її дотліваючу сигарету. Над островом — ледь підгризена Повня. Місто чорне і порожнє, але напружене, напнуте так, що простір можна мняцкати, різати ножем, втискати в нього слова, кроси, хуки і свінґи, тільки триматися за нього неможливо. Андрій несе вранішнього веселого гарбуза, тепер свічка всередині горить ніжно і затишно, це все виглядає цілком природно, якраз на часі: і вседержавний шабаш, і Геловін, і цей кумедний помаранчевий атрибут піонерської готики й робітничо-селянського декадансу додає трохи впевненості і тепла серед усього цього стрьому:

зараз по всій країні позакривають виборчі дільниці й почнуть рахувати голоси, — гарбуз усміхнено підморгує. І Андрієві і Фес страшно, цей страх, один на двох, не дає тверезо мислити, а тільки затоплює розпачем, — вони не хочуть тікати зі своєї країни, щоби десь мати собі родину й дітей, не уражених пофігізмом і меншовартістю, дітей, котрі розмовлятимуть німецькою, англійською, французькою чи польською. В арт-барі «У Феді» плаває, мовби у вечірньому акваріумі, розфокусований джаз, помережаний метаскерованими барабанними соляками. Думки Фес збовтуються в ядрі власного антиритму, зовнішня музична оболонка починає грузити аж до нудоти, на фіга ми сюди припхалися, тепер сто років чекати, поки вони принесуть замовлене пиво, іреба буде постелити йому в іншій кімнаті, коли повернемось, Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмигно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимсь прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і вони зникають з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів як дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою. В парку Андрій раптом лізе на дерево і вмощує гарбуза високо в розвилці між гілками — залишає цей ніби маяк випадковим нічним блукальцям: хай когось хоч на мить відпустить цей тоскний страх. З кожною годиною простір загусає, важчає — ніби вся країна У — це просто кінокартина жахів, на прем’єрний показ якої зібралися перед своїми екранами і моніторами найближчі сусіди, попкорн, кока-кола, зв’язки ключів і мобільні телефони, авта впереміж зі зграями буддистів, сніг і тріщини в земній корі, мільйони привидів і небіжчиків, заморожені напівфабрикати, домашні тварини, возики з немовлятами, фрукти і молоко, клерки, домогосподарки і бомжі, вся поліетиленова байдужість цивілізації. Щоби остаточно не шизонутись, Андрій і Фес влаштовують собі вдома просто з порогу, навіть не знявши шкар, Hard&True любовно-політичний нон-стоп, зголодніло і здичавіло трахаються по всій хаті: у передпокої, в кухні, у лазничці, в кімнаті, — на підлозі, на столі, на ліжку, навіть на балконі. На всю гучність волає 5-й канал, щогодини, такі зворушливі у своїй нестямній ніжності та лагідній агресії, у своїй тваринній відвертості, Фес і Андрій завмирають у тій позі, в якій їх заскочив черговий випуск новин, репортажі з виборчих дільниць по всій країні діють на них як дихлофос на мух, тобто виводять з ладу на певний час, але не заважають плодитися і розмножуватися. Вперше Фес кінчає десь біля другої ночі, тепер складно в це повірити, вона й сама не вірить, але тоді насправді її мозок висадило каскадами помаранчів, перед її очима сипалися і сипалися ці яскраві фруктові кулі, наче в мультику «Подарунок для найслабшого», і в ту саму мить щось відбулося з простором, щось клацнуло, упевненість прийшла звідкись ззовні: ми перемогли, ми всі перемогли! можливо, самі себе, і цієї ж миті потужно скінчив Андрій. Обоє, тепер коханці, не спали, кохалися і чекали всю ніч аж до одинадцятої ранку. Потім, нарешті переконавшись, що результати голосування зависли намертво, вирубилися, не вимкнувши телевізор. Відносний ранок ошорно-с; рою холодною мрякою дав остаточне розуміння: ЗАМОРОЖЕНО. Андрій і Фес виповзають до міні-маркета — розбиті, сонні, розгублені, вимотані, щасливі, закохані, хоробрі. Буль, відчуває Фес, прорвало. Всі наступні дні Фес почувається щасливою, врівноваженою і впевненою, а Андрій подорослішав років на десять. Обоє буденно й без зайвого пафосу, наче в робочу уніформу, вбираються у всі наявні помаранчеві шмотки, ніби на згадку про літо: у нього майка і стрічка на рукаві куртки, у неї — куртка і шкари. Радість і відстороненість, огида і надія, упевненість і страх — все як у кожному новому році, коли чекаєш дива прямо першого числа, а натомість просто закінчується місячка, зарплата, святковий настрій і хороша погода, календар взагалі втрачає свою актуальність і хочеться просто залягти у барліг і впасти в зимову сплячку. Напередодні другого туру президентських виборів Фес і Андрій йдуть в бік Андріївського узвозу і несуть букет з помаранчевих герберів, помаранчевих троянд, помаранчевих хризантем та бамбукового паростка, обплутаний червономереживними трусиками від якоїсь крутої білизняної фірми. Вони назвали букет «Ми за тебе без жодного політичного контексту» на честь Іди Ворс, до якої вони, власне, і йдуть — на презентацію її персональної виставки «Кутаста реальність-2». Звернення Іди до всіх присутніх зайняло секунд п’ятнадцять: «Гуляють всі! Маестро, урєжтє марш!». З цієї миті настрій починає розморожуватися попри неухильне падіння температури повітря та випадіння мокрого снігу. Багато горілки, теплі картини, розвішані по стінах теплої галереї впереміж з Ідиними кльошами, сукнями і пашмінами, відомі персони сидять на підлозі, п’ють і слухають джаз — без найменшого вияву снобізму, мабуть, через це на ранок нема бодуна. Фес і Андрій намагаються дожити до другого туру виборів й не думати, чи є Бог на Марсі. Певні знайомі з сарказмом пропонують їм демонстративно замовляти у кав’ярнях апельсиновий фреш, а Фес і Андрій, хоча і не ховають руки за спину, вважають за краще дожити до виборів з інакшими знайомими. Зміна синтаксису, колодязь і маятник, весь час щось діється з простором — це відчутно і ніяк не пов’язано з тим, що роблять люди, ким би вони не були. В ту мить, коли відсоток явок населення на східні виборчі дільниці країни У росте, мов опара, зашкалюють комп’ютерні стовпчики діаграм на телеекранах, чорний жах безвиході й зневіри сягає, як тоді здавалося, своєї найвищої риски. Колодязь. СУКИ!!! СУКИ!!! Фес загорнулася в ковдру, Андрій сидить на підлозі й, заскліло втупившись у стіну понад екраном телевізора, методично відламує фільтри від сигарет. Всенощний чіл-аут з ЦВК втрачає всякий сенс — вже і так зрозуміло, чим це все закінчиться, просимо всіх вас, шановні, прийняти колінно-локтьову позу. Андрій вимикає телік, залазить до Фес в ліжко, й вони миттєво засинають, а вночі у довколишньому всесвіті несподівано змінюється синтаксис: з нього зникає крапка, простір деформується, як земна кора, коли зрушують зі своїх лігвиськ тектонічні плити, синтаксис безкрапковий, принаймні, синтаксис багатокрапковий, мабуть, не лише Андрієві та Фес, а всім громадянам цієї святої до маразму території сниться однаковий сон: стрункі ланки «І» викривлюються, над ними зникають всі крапки… гомеопатичні перемоги, філоембріогенез нації, принаймні спроба номер…. Ще не прокинувшись, але вже увімкнувши 5-й канал, вони знаходять явно не свою країну: по ящику показують забитий людьми Майдан Незалежності. Фес і Андрій вихоплюються з хати і мчать до людей, і виявляється, що їх зовсім не так багато — облуда панорамної зйомки. Жодної людини з пивом, ніхто не курить, і всі стоять і мовчать, це все виглядає як фільм жахів, коли місто захоплюють зомбі і починають у цілковитій мовчанці вештатись вулицями, все це не стільки скидається на продовження сну, скільки не скидається на звичну реальність взагалі. Ввечері центр Міста впевнено опановує карнавал, зомбі нема і сліду, гусінь з наметів доповзає до половини центральної вулиці, а тиснява б’є нарешті статистичні показники щовікендової велелюдності. Фес завжди боялася натовпу, але тепер їй страшно лишатися вдома, навіть разом з Андрієм, й вони переселяються на Майдан — в цю окрему карнавальну реальність посеред нажаханого мрячного міста, де батьки не пускають до школи дітей, скуповують крупи і цукор, а пенсіонери позирають на небо в очікуванні бомбардувальників з дружньої московії, банківські клерки слухають профашистський брєд з усіх телеканалів й відпочивають на 5-му, котрий нагнітає жах безконечними сюжетами про хрестовий похід східного криміналітету на столицю, домогосподарки навпаки, трохи розслабляються тоді, коли перемикаються з 5-го на профашистський брєд, бо тут хоча б не показують колони вантажівок з голеними мужиками у шкірянках і розгублено-похмурими підлітками у спортивних костюмах. Позачергове засідання Верховної Ради, маятник. Відсутній майже весь склад парламенту, включно з комуністами, колодязь. 191 присутніх депутатів не можуть ухвалити рішення про нелеґітимність виборів, адже нема кворуму, але тут кандидат, за якого на Майдані стоять люди, присягає на Острозькій Книзі Мертвих яко єдиний президент країни, за головою парламенту гучно затраскуються двері, спрутеніння всіх, хто за цим спостерігає, всуціль затоплює екзальтацію і навіть страх, і тут, ніби вгадавши кульмінацію всезагальної немонтажності зі здоровим глуздом, 5-й припиняє трансляцію. Майдан безмолвствует перед згаслими екранами і багатообіцяючою тимчасовою порожністю сцени, котра в ці дні виконує роль трибуни. Добре, що для опупілого люду знаходиться — маятник — бойове завдання штурмувати Адміністрацію президента, котрий вже не президент, а взагалі незрозуміло хто, втім, взагалі ніколи не було зрозуміло, хто це і що оце воно робить в нашій країні, називаючи себе президентом. 24 листопада, у цей день-колодязь, попри те, що сталося цілком очікуване, тобто всіх просто виїбли, але, можна подумати, в нашій хаті ніхто не їбеться, а ми така цнотлива нація, мабуть, тому, що сусіду не даєм? хе-хе… відчаю таких масштабів не падало на людей, може, з часів початку другої світової, й над усією цією німотою і скорботою, над заплаканими чоловіками і жінками, над наметами і вологими зосенілими головами височіє Баба-на-Тампаксі, здіймаючи традиційний сніп якогось там жита, або велетенське гроно калини-мутанта, і в ногах цієї байдужої споруди, позбавленої величного символізму подібних споруд, тріпочеться у чорному небі, ніби нічого й не сталося, помаранчевий прапор. Буддійська буржуазна революція квітів і домашніх тварин, помаранчеве раблезіанство і давньоруський бурзум. Маятник, що ти не зроби, але всі прості люди, живучи щільним і попервах переповненим любов’ю до ближнього натовпом, мабуть, вперше за життя пронизаються пафосом національної символіки, беруть до серця, запам’ятовують слова рідного, ніколи не знаного національного державного гімну, й співають його, урочисто вхопившись за серце, не стримуючи сліз, а Фес і Андрія взагалі ніби нема — вони молекули розчину, просто народ, й ніхто особливо не звертає увагу на те, що Фес застуджено кашляє на канапки, які вона вже годину невпинно нарізає, а від Андрієвого, мов шинель грубого, светра смердить перепрілим потом, розмоклим тютюном і чиїмись шкарпетками, а по ночах уже справді вогко, хоч жіночими прокладками обкладайся, а до ящику потихеньку вповзають поп-артисти, модні дорогі художники та редактори ґламурної періодики, котрі ще кілька днів тому прикидалися неіснуючими, «мовчазними галюцинаціями», можливо, зокрема і тому, що ентузіазм офісних клерків не вщухає, вони і далі активно вимахують прапорцями з вікон і балконів під час перекуру над безупинними колонами мітингуючих і, невпинно сигналячи, ганяють Містом, щедро оздоблені помаранчевими стрічками, маятник… «ви читали закон про відміну рабства? — ні, я не слухаю гіп-гоп»… разом нас багатооооооооо безконечні вібрації і коливання на межі істерії, невідомо вже, що гірше, колодязь чи маятник, чи просто вони не роз’ємні, все це схоже на перешкоди в ефірі, на тоскні шиплячі брижі телеекрана, все це закінчується застудою і апатією, інакше і не буває, Фес і Андрій, не змовляючись, повертаються до хати, спостерігати за жуванням політичних шмарків, навіть якщо ще досі вирішується доля країни, можна і по телевізору, бухати з ранку до ночі за ідею і просто від очманіння й холоду теж можна і вдома, і бомжів також вистачає і біля рідного будинку, хоча, ні, настав той етап будь-якої революції, коли саме бомжі, бандюки і міські шизофреніки стікаються до центру подій, начіплюючи на себе по дорозі підібрану з хідника революційну символіку, а по ящику показують розгублених неадекватністю свого подвигу Гастелло — силовиків і ментів, після свого публічного зречення системі завислих у просмерділому сечею і нічними багаттями повітрі, і все це на тлі сепаратистських шабашів там, де для Фес з Андрієм завжди починалася країна літа. Блять, каже Фес, та хай вони на хуй валять в свою расію разом зі своїми териконами і шахтами, та то всьо взагалі не У, а от кРим — хуй ми їм віддамо, хай смокчуть! Хочеш кави, люба моя сепаратистко, пригортає до себе Андрій кумедну роздратовану Фес, хочу, буркає вона і додає, хай валять на хуй в свою расію! Країна У в стані клінічного пмс чесно стоїть на Майдані у помаранчевому поліетилені, намагаючись не розірвати світлове поле віри, буденне життя, Фес і Андрій з відразою доживають до «третього туру виборів», до третього акту — переголосування, звичайно ж вони підуть і проголосують, не змінюючи вибору, сподіваючись, що це буде останнє голосування і що у них залишиться хоча би пару днів, аби просто по-людськи почекати Нового року, хай би хто там з ним по тєліку не вітав народ. Без коди. Десь ніби в тому ж просторі, але у трохи промотаному назад часі, ближче до середини осені, на Вантовому мості стоять Фес і Андрій і дивляться вниз на річку і на пришвартовані баржі. Вони розмовляють про щось, швидше за все, про себе і про свої почуття, а слова їхні вкладаються у свинцеву воду, ніби пуансони в типографську матрицю, молоді люди жестикулюють, ніби жести допомагають їм набирати вручну і втискати у річку слова і шпації з ясного Гарту. Схоже, суворий метранпаж вийшов кудись на перекур, наприклад, крізь старий док — до маленького приморського містечка, і потаврована текстами ріка, розмотуючись, мов рулон, неквапно несе їх у бік моря — на звірку з небесною типографією. Відтиснений діалог приблизно такий: дивись як закохані зринають у небо на строкатих повітряних кульках як швидко затягує їх стратосфера і поглинає блакить а ми лишаємось тут нам якщо набридає то це не любов а як нам вижити серед всього що сталося це ж кінець проти чого боротися це ж безглуздя просто не варто нікому розкривати таємницю татуювання тіней на наших тілах ми щасливі закохані коханці сильні вільні й надвразливі у цьому зварйованому штучному світі в цій благословенній країні згвалтованих індіанців і східноєвропейських брамінів але ми не матросови нас не звабити боротьба це безглуздя і хріна лисого ви отримаєте ще одну лав-сторі аби зробити з неї чергову історію хвороби МИ НЕ АЛЬТРУЇСТИ ми відверто не хочемо ділитися з людством нашим досвідом і нашим щастям любов тече крізь нас любов належить всім на цій планеті тому дайте нам спокій інакше тільки розкрийся вам назустріч ми пречудово знаємо не одну нагоду мали переконатися у що все це врешті-решт виллється через ці ваші споживацькі рефлекси тупорилих хижаків тому знайте ми навіть не знаємо що таке кохання ми просто зустрілися пристали на пересічний секс з усіма вашими психосоціальними протезами ваших ґламурношоколаднопластмасово-силіконовомармеладнокарамельних таблоїдів легітимного сексизму ми прогнозовано розбіжимося через два роки ось вам хавайте! Фес заглибоко перехиляється через поруччя моста, щоби сплюнути у воду знак оклику і багато-багато схожих на гомеопатичне драже крапок, цієї миті, можливо, прямо під її ногами, під мостом, під водою, а може, десь дуже далеко, але потужно і невблаганно раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, десь від землетрусу чи цунамі висаджує старі пошарпані готельки, або свіжофарбовані котеджі під пальмами, викорчовує із земним м’ясом дерева: платани, липи і пальми, у роззявинах ґрунту звільнено позіхають земні пащі і отвори, а Фес летить, наче маленька міська ластівка, стрімголов назустріч зімкнутим вустам осінньої річкової води, Андрій заскліло дивиться на фігурку Фес, що розпласталася на далекій — немов закутій у лінзи театрального бінокля — темнавій поверхні, безтямно перемахує через поруччя і летить навздогін. Вода тримає два далеких блаженно розпластаних тіла, немов плоти, поволі втискаючи у свинцеву матрицю, наче гравюру, їхню любов і їхню дитячу пристрасть, розважливо несе до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку.