Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося.
— Що?.. — підняв мокру голову.
— Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду.
— Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився…
— А таке, що я з вами більше не житиму, як пріти будете і… красти.
Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.
Розділ дванадцятий
ПРИГОДА В САДУ
Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона рушила з шкільного двору.
Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках порожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, котили тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий ґрунт.
Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай.
— Іди, іди сюди! — покликав Микола.
Собака зрадів, кинувся до нього.
— О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Михайлівна, яка йшла поруч свого класу.
Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч.
— Чого ти такий? — нахилився до нього Микола.
— Який? — скинувся хлопець.
— Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж?
— Ні-ні,— заперечив Сашко, — нічого не натворив. Голова болить…
Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…
Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів.
— Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони.
— Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович.
Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.
Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил.
— Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна.
— То ще й мало, — храбрував Микола.
— Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька.
Зачувши розмову, підбіг Олег.
— Давайте, я помагатиму.
— На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш?
— Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег.
— Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов У сад?
— Спить, мабуть, і досі… А що?
— Та це я так…
А сам ураз повеселів.
"От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!"
До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.
Сіли відпочити й поїсти.
Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив:
— Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна?
Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потяглися до клунка руки школярів.
— У-у-м! Ох і солодкі, як мед!
— А пахучі!
— А соковиті!
— Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег.
— Значить, добрі яблука? — задоволено посміхнувся садівник.
— Еге ж, яблука справді смачні,— похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт?
— Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь.
— Вперше чую…
— То й не дивно, бо раніше не було такого.
— Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька.
— Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблуньці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Ги?..
Миколу і Сашка кинуло в жар.
Навіщо він ото говорить — "якісь шибеники", мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати а них, а інших застерегти, щоб не робили такого?
В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку. Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася:
— Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи та Сашка.
— Пра-а-авду! — підтвердили школярі.
— Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх.
— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…
— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.
Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:
— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.
— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…
— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?
— Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувать, а вони…
У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись.
— Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав.
— Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.
"Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…"
Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.
Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.
Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.
"Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун".
Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають?
Але невдовзі така нагода випала.
У Миколи поламалася лопата.
— Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем.
— Еге, сторож не дасть.
— Скажеш, я звелів.
Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі:
— Хочеш, бери ось мою, а я збігаю.
— Давай, — охоче погодився той.
Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.
Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, стан гмикати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика тушкана. Тупцяв па місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорну, ткнув під саму мордочку зайчаті.
— Трусь, трусь, трусь! — покликав.
Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.
