Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
— Час потрачу, — мовив я, — а чи того листа здобуду? Аби його дістати, треба не одному ляхові руку позолотити, а де візьмемо гроші, коли самі їх потребуємо і прагнемо здобути. Без того до короля не дістатися.
— І це правда, — сказав ігумен. — Дивуюся твоїй смілості, не можу тебе в благому ділі спиняти, але й не можу наказати, аби так діяв — не інакше. Зате матимеш від нас молитву нашу…
І він задивився поперед себе, ніби щось там побачив, і обличчя його завмерло, ніби відчужився від мене, я знав і чому: його надило якнайшвидше дістатися до келії і поринути в роботу над «Парергоном», і не мав він у цьому світі інших турбот. Справді, коли розійшлися, він приспішив ходу і ледве не бігцем подався до себе, ніби тікав від мого наміру та сміливості, хоч і не відав, що сміливості я не маю, а відчуваю натомість дивні речі: або ж ударяє на мене непевність, од чого дерев’янію, чи ж відчуваю нестерпну тягу якнайшвидше податись у ту мандрівку. Отже, боявся й прагнув своєї подорожі — щось мене відкидало від неї, а щось нестримно вабило. Більше того, здавалося, що та істота в розрідженій плоті ні на мить мене не покидає; більше того, ступає, куди б не пішов, слідцем: зроблю крока, зробить і вона, і покриє своєю ступою покинуте моєю земне місце, зрушу другою ногою, і вона також; через це на спині й на шиї відчував зимне її дихання, але про те не оповів ігуменові, щоб не взяв мене за несповна розуму. Навіть здавалося, що коли говорив, то і вона за спиною беззвучно розтуляє рота й вимовляє чи, властиво, видуває ті самі слова, ніби перекривляє мене — ось чому вряди-годи дерев’янів і зупинявся, як укопаний. Але тоді бувало гірше, бо вона, істота, притулялася до моєї спини, охоплювала безвидними чи радше розрідженої плоті руками і холодно дихала мені в карка, ніби надувала мене, мов опоку, а коли таке вчиняла, знову відчував, що мені конче треба їхати, заплющити очі і мчати у сірий простір, ні про що не думаючи, — тільки так, здавалося, зможу від неї відірватися, принаймні для того, щоб не тулилася до мене так щільно, а була на певній відстані, бо від її притульної близькості судомно мені ставало. А коли я, бувало, виходив із монастиря і ставав на початку дороги, то з глибини полів, від лісу, від крайнеба доходив до мене тихий погук, ніби розхилені губи неба наказували невідворотно:
— Іди!
І так дивно спокійно мені ставало, як людині, котра знала вже, що помре.
Розділ IV
Але мав іще сумніви. Тому, коли вже вибравсь у дорогу й попрощавсь із братією, вступив до церковного притвору, покладаючись в усьому на волю Божу, ударив кілька поклонів. Через віконце бачив чудотворного образа Пречистої Богородиці, і коли отак пильно й віддано на неї дивився, в церкві раптом пішов дивний шум, ніби дерева зашелестіли, тріпочучи всім листям, і ніби сама церква перетворилася нараз у дерево, і те дерево зігнулося перед сильним поштовхом вітру, а я був усередині того дерева, як у дуплі, і чув, як воно зарипіло всіма жилами. І дуже вразився, аж кинувся тікати із церкви, бо здалося: вона має обвалитися, адже вельми ветха була й не одну сотню літ простояла; а ще знав, що таке бувало не раз, коли церква раптом валилася і ховала під собою людей або ж самозапалювалася, і ніхто з неї не встигав вийти; отож здалося, що то не листя дерев зашуміло, а вогонь. Але коли добіг до вийстя, шум затих, і я озирнувся: ні, все спокійно було. Тоді повернувсь до притвору і, зирнувши знову у віконце на чудотворний образ Пречистої, сказав:
— О Пречистая, будь зі мною!
І тоді від чудотворного образу, а може, трохи збоку, а може, і згори, пролунав голос, зовсім такий, як той, що промовляв мені в келії:
— Піду і я з тобою!
Тоді здалося: щось рухнулось у лівому крилосі, де стояла мальована парсуна диякона Неємії, — той диякон кілька літ перед тим помер у молодих літах, жив побожно і віддавав пошану Богові та його святій матері ретельніше від усіх, через що й було, за наказом ігумена, намальовано братом Сииридоном, малярем-ченцем, котрий ікони писав, того Неємію, і удостоївся він честі бути поставленим у лівому крилосі. Ми знали, що він заїкався, через це й небагатослівний був, отож і тепер я почув голос од нього, що також заїкався:
— Пі-іду! І я з тоб-бою при п-панії мо-оїй! Бо т-тяжко-о тобі б-буде!
Здивувався од того всього і немало вразився, а ще більше схвилювався, адже ніколи досі не лунали до мене так голоси тих, кого у земному світі вже нема, тож, тремтячи, як осиковий лист, я все-таки наблизився до образу Неємії і побачив, що він стоїть у рамі зовсім живий і всміхається, а очі в нього палають жаром. І від погляду тих очей, мені видалося, червоних, млосно стало, аж упав па коліна й уклонився, а коли знову звів очі, то живого Неємії в образі вже не було, а тільки саме барвне мальовидло, відтак почув, що церквою хтось іде, — звук кроків лунко відбивався від стін, ніби той, котрий ішов, був у важких чоботях. Зарипіли двері, відчинившись, а тоді з вискотом прихилились. Я кинувся, щоб подивитися, хто ж то іще був, окрім мене, в церкві, а коли й собі відкинув двері, то нікого у дворі не побачив, тільки дув сильний вітер, і дерева вгинались і шуміли, хоч були уже майже безлисті, а те листя, що залишилося, зривалося із гілля й неслося нестримно у безвість. І здалося мені, що той вітер завіває мені в груди, холодить серце й легені і видуває звідтіля тепло.
І досі не відаю: чи хтось наді мною у церкві пожартував, чи то якась невидима сила була, чи ота особа в розрідженій плоті, що останнім часом мене не покидала, бо не відчував її зараз за собою, — десь вона під той час щезла.
Вирішив повернутися і ще раз уклонитися іконам святим, а передусім чудотворній Богородиці, але вже нічого не сталося: ні шуму, ні голосів, ні оживлення мальовидла — анічогісінько! Втяг у себе повітря, зітхнув і відчув, що й досі тремчу, як осиковий лист, — ніколи не був доти таким страхополохом! На всяк випадок, пішов до келії ігумена Іларіона Денисовича, той сидів за столом і писав «Парергон» у величезній розгорнутій книзі.
— Ще не поїхав? — трохи роздразнено повернувся до мене ігумен.
Я, затинаючись, оповів про те, що сталось у церкві.
— Ну, що ж, — мовив відсторонено ігумен, — може, ти й сподобився чуда, а може, щось тебе спитує.
— Як так спитує? — злякано спитав я.
— Е, брате милий, у світі стільки чудного трапляється. Коли дасть тобі Бог повернутися, я завершу цю книгу, прочитаєш.
— Але ж я її не раз читав…
— Коли ж читав, — рівно й ніби байдуже мовив Іларіон, — то маєш усе збагнути сам. Не дурний ти в цьому світі чоловік…
Не зовсім зрозумів, про що він говорить. Іларіон же знову схилився над писанням, і перо його монотонно заскрипіло. Я повернувся, щоб вийти.
— Стривай, — мовив він і кинув перо. — Одне тобі можу дати в поміч: паперовий образ Богородиці нашої чудотворної, щойно видрукуваний у Києві,— може, він тебе й убереже. Коли ж убереже, значить, ти під її покровою, а коли ні, інша сила тебе веде.
— Яка ж сила може мене вести? — вигукнув уражено.
Іларіон вийшов із-за столу, підійшов до шафи і вийняв кипу віддрукованого образу Пречистої Куп’ятицької.
— Кажу ж тобі, брате милий, все маєш зрозуміти сам. Не дурний ти у світі чоловік.
Узяв паперові відбитки образу чудотворної Пречистої Куп ятицької й попрощався з ігуменом. А коли вийшов із його келії, мені раптом здалося, що довкола засновано якесь мовчання і що я сам ходжу, ніби в коконі, завитий у те мовчання, — те, що мої брати по обителі знають, а я ні, але ніхто із них не зважується сказати те, що знають. Взагалі, від тієї хвилі, коли я зголосив, що їду-таки в царство Дракона, вони всі від мене наче відсунулися, ніхто мене не відмовляв од мого наміру, ніхто не осуджував, а сталося так, ніби змахнули на мене рукою і раптом зчужіли. І справді, тепер ніхто не вдавався зі мною у довшу розмову, а коли й розмовляли, то десь так, як здоровий із хворим, жаліючи його, може, навіть співчуваючи, але, однак, знаючи, що той хворий уже на ноги не стане. І хоч я, може, й не такий дурний у цьому світі чоловік, як сказав ігумен, але тієї таїни зрозуміти не міг, а можливо, я й справді зібрався їхати туди, звідкіля не повертаються? Але в одному був певний: будь-що чинячи, завжди покладався на Божу волю і діяв лише за нею; зрештою, й вибираюся в той світ, як уже казав, не зі своєї схотінки, а таки для діла загального, потрібного усім, задля храму нашого чудотворного, тобто виконую-таки послушання для всіх — чи ж заслужив я на таке відчуження і на таке байдуже від них співчуття? Виходило ж, неначе чиню щось супротивне Божій волі, і всі про це знають, лише я — ні, і що наче не задля них хочу старатися і Храму нашого, а задля себе й не більше. Мені голова пішла обертом, ішов стежкою, щоб сказати послушникові, що завтра вранці вибираємося, адже уже добряче приморозило і кілька день, як випав добрий сніг, достатній, щоб їхати саньми; отже, хай послушник споряджає сани і бере все потрібне в дорогу — гаятися вже не можу, бо й та особа в розрідженій плоті, про яку тут не раз згадував, відтоді, як упав сніг, не ходить за мною слід у слід, а знову ввійшла в нутро й колотить мною та підганяє, і я відчуваю той нездоланний потяг, що кличе в дорогу, й дати раду йому не можу. А може, раптом подумалося мені, не моя братія відчужилася від мене, а таки я від них, бо вже певною мірою не належу до їхнього світу, я уже у владі сили, до якої їм діла нема?
