Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
І тільки тепер Климентій побачив шинкарку. Та стояла на вступі до шинку, як грім, вбивши руки в боки, і лице її аж пашіло від гніву.
— Не дам йому ані шкуринки! — сказала люто. — Чи ж усі шинкарки нетіпахи? Чи ж усі розпусниці?
— Не казав про всіх, — мовив лагідно Климентій, — а тільки про тих із вашого кодла, котрі такі гріхи чинять. А що чинять, це й ти знаєш, і я, і всі люди. І не в тебе прошу милостини, а в цих поштивих мотрон, бо й жона жоні не рівня, а є поштиві й непоштиві. Поштива визнає мені правду, а непоштива вилає, бо на злодії й шапка горить. Куди ніч, туди й сон. Коли б вовк лик не драв, то за горою став. Коли насиплять, то й насипчасто. А за тую криху, що сказав, мало гріху. Одне тобі, шинкарко, скажу: забий діру, собака не полізе.
Тоді гримнуло жіноцтво сміхом та й шинкарка не така лиха стала.
— Ви, панотче, за словом у торбу не полізете, — сказала старша жінка. — Ходіть до столу.
І тоді всі побачили, що цей суворий чоловік, якого вони трохи й полякалися, раптом злагіднів і заусміхався. Пішов до столу й усівся, а сусідкою його виявилася наймолодша й найрум’яніша — жіночки при цьому потіснилися. Шинкарка в цей час піднесла миску вареників.
— Коли б на мене, й мухи б тобі не дала, — сказала. — Намолов тут як пустий млин.
Що ж, пані шинкарко, таке життя! — сказав Климентій. — Служачи олтарю, з олтаря й живися.
— А чоловік ви чи не чоловік? — спитала молода його сусідка.
— Чоловік штани носить, а в мене одежа більш до вашої, білих голів, подібна, — сказав Климентій, чекаючи, поки йому наллють чарку.
Узяв її, приплющився, ніби задумався, а тоді, не розкриваючи очей, безпомильно доніс до рота й ковтнув, як ту муху, що її не хотіла давати йому шинкарка. Відтак допався до вареників і почав поглинати їх з таким завзяттям та палом, що аж за вухами лящало.
— До їжі ви палкий, панотче, — сказала наймолодша й найрум’яніша.
— Я до всього палкий, — мовив Климентій, молотячи щелепами. — Бо хто не гарячий, той ледачий.
Розділ II
Любив дивитися, як сідає сонце, тоді його охоплював чудовий, меланхолійний настрій: не хотілося й пальцем кивнути, і тіло застигало десь так, як і оте непомірне побільшене сонце. Не раз і не десять, відчуваючи наближення цього менту, Климентій відшуковував затишну місцину, відслонену до заходу: чи був це ґанок школи, як сьогодні, чи горбок, чи лава в саду, чи придорожній камінь, — сідав обличчям до сонця й дивився, як химерно й гарно міняться вечорові барви. Сьогодні сидів-таки на ґанку школи, де зупинився, не мав клопотів із тілом, був-бо ситий ще від того пишного сніданку, бо жінки, бачачи, як долягає вареників, замовляли одна за одною шинкарці ще і ще, захоплено дивлячись, як панотець із тим вправляється, а він чинив це справно, бо тут, у школі, як на татарському полі: є де сісти, а нічого з’їсти, а ївши — не ївши, лягай спати. Отож, коли траплялася оказія, він її не минав, тим більше, що в жінок його заповзятливість до ложки чомусь викликала непідробне захоплення. Отож і тепер, під вечір, відчував приємну ситість, а заходом міг безбурно помилуватися — таки не грали йому кишки марша. Отож сидів і дивився на гру вечорового неба, і йому, відповідно до барвних переливів, грала душа. При тому думав про незавидну долю мандрованого ченця, який волочиться по школах чи корчмах, і це правду сказав жіночкам: в нього є щодо таких осудний вірш, бо хоча й сам був мандрованцем, але подібних собі засуджував, навіть радив не давати їм милостини, але всюди гідно частувати киями, адже не хочуть мати в монастирях послушання і для свого спасіння терпіти. Не один такий волочиться цілий вік, аж доки не простягне ніг десь у школі або в корчемному домі, — тоді його й закопують, як пса, десь на гнойовищі, особливо такого, який крутить із шинкарками і чинить усілякі комедії, приносячи неславу і монастирям, і чесним законникам. Отож мандрованих ченців, думав Климентій, і годиться мати за нецнотливих синів та преокаянних, бо живуть, як правдешні гультяї, і служать у своїх мандрівках бісу, через що й говорять людям усілякі брехні, адже вільно псові й на Бога брехати. Чи ж не такий, зрештою, і він, Климентій? А не такий, і це він правду сказав жіночкам, бо не гультяйство повело його в світ, а місія.
Сонце на заході в цей час зайшло за невелику хмарку, яка переїдала його, ніби літеру фіту, і від того раптом засвітилися ті, що розсипалися навдокіл, яскравим малиновим багрянцем. І справді, він, Климентій, ніколи не ночував у корчмах, у школі — так, або впрохувався до священика, або до простих чесних людей, і мандрує не з бісом укупі, а таки з Богом, бо не тільки дякує за ялмужну, тобто милостину, людям добрим, але й молиться за них, і таки справді молиться. І місія його в тому, що людей навчає не до зла, а до добра. Отже, чинить не бісівське, а Боже діло. Зрештою, і в мандри подався не тому, що був у монастирях свавільний та непокірний (хоча коли казати по правді, то й честі там ніколи не зазнавав), а таки з Божої волі. Бо якось, дивлячись отак, як сьогодні, на захід сонця, він заснув чи втрапив у короткочасне забуття, і тут до нього з’явився янгол у білій одежі, із золотим жезлом і з золотим довгим волоссям, голова якого світилася, ніби те ж таки сонце.
— Климентію, — сказав солодким жіночим голосом, — чиниш гріха!
Тоді непокірно жахнувся Климентій у тому видженні чи забутті.
— Який мій гріх, Господи? — спитав самими вустами.
— Чи ж не велів, Климентію, Христос не закопувати таланта, як про це вістить святий Матвій? — спитав янгол,
— Так, Господи, — мовив Климентій. — Це він звістив притчею про таланти.
— І що ж звістив, Климентію, повтори? — спитав високим голосом янгол.
— Звістив таке, — відповів Климентій. — Кожному, хто має, дасться йому й додасться, хто ж не має — забереться від нього й те, що він має.
— А що сказав про того, котрий закопав таланта? — спитав янгол.
— Раба непотрібного, — прошепотів Климентій, — вкиньте до зовнішньої темряви — буде плач там і скрегіт зубів.
— Усе ти знаєш, Климентію, чому ж живеш у монастирі цьому, як раб непотрібний, коли маєш таланта? — спитав янгол.
— Молю в Бога спасіння собі, — злякано відказав Климентій. — А талант мій, чи ж він кому потрібний?
— Коли Бог дав, то Богу потрібен, — заявив янгол. — Іди в люди і множ свого таланта на десять.
Ось чому Климентій став мандрованим ченцем, але не гультяєм, ось чому покинув монастирське життя, а не втік звідти свавільно, де хоча й невільно й важко жилося, але голодний не сидів. Ось чому рушив у світ, адже місія його навчати й проповідувати божественним словом, яке і є його талантом, хоч живеться йому куди важче, як у монастирі, таж-бо терпить долю ченця-гультяя, але, на відміну, несе в серці Бога і його слово. Отож і ходить він, ієромонах Климентій Зіновіїв, по світу, забредаючи часом і в далекі краї, але зле не туляється; вряди-годи й до монастиря котрогось пристане і пробуде там від ласки старших, бо, коли сказати правду, не було б йому віщого голосу, сидів би і жив стокрот на одному місці і служив би у святій обителі, аби догодити Господу, й через його поміч усі гріхи свої віддалив би від себе, щоб дістати блаженство в цей вік і у вік майбутній; в монастирі, як не буває тяжко, але там Бог ченця боронить, не так, як на дорогах і під чужими дахами.
Отаке думав Климентій, дивлячись на захід сонця, і заглибивсь у свої думки та й не помітив, що до нього підійшла ота старша жінка, котра була в тій жіночій громаді, яка сьогодні понеділкувала. Вона ж постояла якийсь час, а що Климентій і оком в її бік не повів, кашлянула, аби привернути до себе увагу. Але й того покашлювання не почув — весь ніби перелився в дивну, мінливу гру барв, яка й витворювала в його душі дивні божественні звуки. Вуста при цьому ворушилися, бо в ньому починали народжуватися слова, випливаючи з глибини єства і прикладаючись одне до одного, достосовуючись до ритму отієї музики, що виникала в ньому, адже не раз не тільки вірші творив, але й пісні. Жінка ж гадала, що він молиться, тому не сміла перешкоджати, а покірно стояла, надчікуючи, поки Божий чоловік зверне на неї увагу, а щоб це сталося швидше, переминалася з ноги на ногу, покашлювала й часом рукою змахувала. Він же сидів загаданий і занурений у себе, адже виходили з нього слова, як білі вівці, чи робилися білими яйцями-райцями, що тулилися одне біля одного, мов зуби, чи нанизувалися на нитку його розмислу, наче коштовні камінці — смарагд чи перла, і коли наповнювалася одна нитка, починав низати другу. Жінка вже втомилася чекати, тому не втерпіла й тихо його гукнула:
